По-третє, колгоспи тут роблять тільки перші свої кроки.
— Ну, тепер мені ясно, — промовив Зуб. — Тут куркульство буде зовсім ліквідоване тоді, коли колгоспи охоплять більшість населення і зміцняться.
— Правильно, — сказав Петров. — Але ми тут не залишаємо куркулів у спокої. От, наприклад, вашому майбутньому знайомому Істапу Дойді дано на цей рік таке завдання, щоб приборкати його: приставити в кооператив 300 штук оленів по твердій ціні, здати 1 000 білячих шкурок, вліту здати 10 000 рибин кети. І, звичайно, заплатити своїм наймитам за їхню роботу.
— Він здав оленів?
— Ні.
— Чому?
— А от про це ви дізнаєтесь, коли поїдете до нього як представник райвиконкому, — засміявся Петров. — А коли вас цікавить, що відповідає нам Дойда, можу сказати: "Наймити погано мене слухаються, олені дикі, їх важко спіймати, а спіймаєш — вони знову розбігаються. Я почав їх гнати до узбережжя, а тут почалась пурга, і вони всі порозбігалися". Отак він виправдується.
— А наймитам сплатив Істап за їхню роботу?
— Про це ми взнаємо, коли поїдемо в гори. Постанову ухвалено лише влітку на районному з'їзді Рад. Ця постанова має величезне значення для нашого району.
Вона свідчить про початок рішучого наступу на куркульню. Ось ця постанова найяскравіше покаже наймитам справжнє обличчя куркулів.
— Тепер мені все зрозуміло, — хитнув головою Зуб. — А спочатку здавалось просто диким: 1932 рік і... куркулі на нашій Радянській землі!
— В такому разі давайте поїдемо до бухти Строкатих Скель. Я певен, що зброя вже в горах, але оглянути берег треба.
— У мене є зауваження, — сказав Зуб.
— Прошу.
— Коли я останній раз був у бухті Нігілян, я бачив якісь вогні в напрямку бухти Строкатих Скель.
Він розповів про всі обставини появи і зникнення вог— нів на морі, і Петров повеселішав: тепер шукати місце, де приставало судно, буде значно легше. '
Швидкий катер морської охорони вже через дванадцять годин по виході з райцентра врізався в пісок бухти.
Петров і Зуб з цікавістю розглядали стрімкі різнокольорові кручі, що височіли над морем і з обох боків оточували береги вузької річечки. Скрізь — голий камінь. Лише де-не-де з-під скель сиротливо стирчали ріденькі кущі топольника та вільхи.
— Дике місце, — .промовив Петров і пішов берегом. Незабаром він спинився біля купки попелу, віддалік
якої лежало роздавлене залізне відро.
— "Кавасімі-Моро", — прочитав він напис на відрі і, взявши його під пахву, почав уважно розглядати землю навколо багаття.
— Все! — сказав він нарешті. — Ось дивіться! — І показав на купку оленячих бібряшків. — Чи може сюди приїжджали ловити рибу?
— Ні, в цю річку риба не заходить, — відповів Зуб.
— Тепер оглянемо кущі. Коли знайдемо свіжі сліди сокири, — немає ніяких сумнівів, що судно зустрічали кочівники.
Вони пройшли до самих скель.
— Прошу, — сказав Петров, — дивіться, тут рубали дрова не більше як три-чотири дні тому. Отже, зброю треба шукати в горах, — Закінчив він і попрямував до катера. — "Кавасімі-Моро"... — промовив він. — Пожалкує "Кавасімі-Моро", що залишила тут відро.
СОБАЧА ЗАПРЯЖКА
Довго тяглися дні і тижні, поки, нарешті, випав сніг. За цей час Зуб докладно вивчив усі матеріали про Ба-лигакчан, що були в райвиконкомі. Не раз він прочитав список наймитів, не раз говорив з Уяганом про цих людей. А голова райвиконкому знав майже кожного жителя свого району в обличчя і про кожного міг розповісти дуже багато потрібних подробиць.
— Голова кочової ради Пилип Биякан, — розповідав Уяган, — не приїхав улітку на районний з'їзд Рад. Це мене дуже непокоїть. Кажуть, що він захворів. Чи так це? А може підпав під куркульський вплив? Як тепер перевіриш його роботу?
Зуб розумів, що довідатись, як працює Биякан у горах, можна лише на місці.
— Тільки б добратися туди, — зітхнув він, — а перевірити.... Я думаю, що перевірити роботу голови кочової ради буде не важко. Коли він організував наймитів і бідноту на боротьбу проти куркуля — значить, працює добре, коли ні — його робота нічого не варта.
— Самий правильно! — погодився Уяган. — Та коли Биякан і нічого не допоможе вам, ви знайдете там чудових помічників серед наймитів. Особливо зверніть увагу на Кузьму. Це товариш того комуніста Чимена, що його послали вчитись і про якого я вам уже розповідав. Кузьма досить свідома людина і цілком надійна політично. Ми хочемо прийняти його в партію. Придивіться до нього, поговоріть з ним.
Багато ще розповідав Зубові Уяган про пастухів і мисливців, що живуть на Балигакчані, про звичаї орочів, про першочергові завдання.
Нарешті, на початку грудня можна було вирушати в дорогу. Правда, каюри, як називають на узбережжі погоничів собачих запряжок, не радили їхати, поки не встановиться цілком надійний шлях, але Зуб і Петров не могли більше чекати.
І от дві нарти, кожна запряжена дванадцятьма собаками, стояли біля райвиконкому, готові вирушити в гори.
Мандрівники взяли для собак на шість днів риби, з тим щоб, прибувши в гори до орочських кочовищ, перевести собак на оленяче м'ясо.
— Мало снігу одначе, — хитали головами каюри-кам-чадали, — важко буде їхати.
— Доїдемо? — спитав Петров у провідника Чави, ороча з Балигакчану, що похмуро стояв коло нарти.
— Не знаю, — відповів той.
— Доїдемо! — весело промовив Петров і поплескав провідника по плечу.
Уповноважений Державного Політичного Управління не міг чути, як учора ввечері Мукашов сказав провіднику:
— Є наказ Істапа про те, що руські не повинні доїхати до табунів.
— Як я виконаю цей наказ? — спитав ороч.
— Ти водитимеш їх по горах доти, доки не вийдуть харчі для собак, і вони змушені будуть повернутися назад ні з чим.
— А коли ми випадково зустрінемо кочівників? ^ Начальник станції подумав і, дивлячись на Чаву
колючим поглядом, суворо сказав:
— Ти чув наказ: руські не повинні доїхати до табунів. Більше я нічого не скажу.
Це було вчора ввечері, а сьогодні коло нарт зібралося майже все населення райцентра, проводжаючи експе-дицию. Голова райвиконкому давав останні поради і вказівки: там, на місці, обов'язково добитися від куркулів, щоб вони дали 200 їздових оленів для перевозу продуктів у гори. Він, голова райвиконкому, певен, що Зуб виконає це завдання. Наймити йому допоможуть — адже ці олені повезуть чай, борошно, порох, мануфактуру для наймитів і бідняків.
А в дорозі щоб зразу не переганяли собак. Коли звикнуть, тоді вони і півтораста кілометрів за день зроблять, а спочатку краще потихеньку їхати.
Собаки, вишикувавшись у довгу шерегу, розумними очима озиралися на своїх посажирів, помахуючи хвостами.
— Ну, рушаймо, — сказав Петров і взявся рукою за нарту.
— Хак-хак — гукнув провідник, і собаки дружно рвонули вперед.
Зубові ніколи не доводилось їздити на собаках, і він був дуже задоволений, побачивши, як швидко мчить нарта.Але не пройшло і.п'яти хвилин, як сталася перша затримка. Далі пішло ще гірше. Через кожні п'ять-сім хвилин спинився то один, то другий собака, і Зуб став нервуватися.
— Нічого, — заспокоїв його червоноармїєць, що їхав за каюра, — це так завжди зранку. Далі піде краще.
Дійсно, через годину собаки бігли рівно, вже не спиняючись. Але їхати було важко. Нарти часто чіплялися за пеньки, що виглядали з-під неглибокого снігу, гальмували свій біг на каміннях, застрявали на купинах. Весь час лунали вигуки каюрів:
— Поть-поть-поть!1 Хук-хук-хук!2 Червоноармієць щохвилини зстрибував з нарти і допомагав собакам, підтягаючи нарту руками.
На кінець другої години собаки помітно стомилися. Вони йшли, опустивши хвости, часто оглядалися назад, не слухалися команди "вперед".
— Варити! — гукнув каюр з передньої нарти.
Зуб здивувався, що собаки, почувши цей вигуки враз кинулися вперед і хвилин десять бігли, ніби не почуваючи ніякої втоми.
— Що значить "варити"? — спитав він.
— Варити чай. Ми будемо варити чай, а собаки в цей час відпочинуть.От вони і повеселішали.
— Варити!-—знову гукнув каюр, коли собаки притишили біг.
Нарта понеслася вперед, але вже через п'ять хвилин вона знову ледве сунулась.
— Справді час варити, — сказав каюр, і обидві нарти спинилися.
Собаки вмить полягали на снігу, а пасажири, поперекидавши нарти на бік, щоб собаки не втекли, швидко розвели вогнище і повісили над ним чайник з водою. Не минуло і півгодини, як подорожні почаювали і поїхали далі.
До вечора варили чай ще чотири рази і, тільки коли зовсім стемніло, стали на ночівлю. Кожній собаці кинули по одній рибині і по шматку тюленячого жиру. Зголоднілі за день, собаки вмить знищили їжу і, впевнившись, що не одержать більше нічого, полягали на снігу, повтикавши носи у хвости.
1 Поть-поть — команда "праворуч".
2Хук-хук — команда "ліворуч". Керують собаками без віжок, тільки самими вигуками.
Подорожні розвели вогнище, і запашний дим від кедрових дров послався над долиною. Десь ліворуч глухо гримів морський прибій. Миготливе світло то падало на скелі, то раптом виривало з темряви кущ кедрівника з чорним стовбуром і зеленими гілками, ледве прикритими снігом.
— Мало проїхали, — сказав Петров, подивившись на карту і приблизно визначивши місце, де вони спинилися, — не більш як шістдесят кілометрів.
— Шлях важкий, — промовив червоноармієць. Провідник мовчав і задумливо дивився в огонь.
— Чого такий сумний? — ляснув його по плечу Петров.
Чава Дойда швидко зиркнув на уповноваженого і опустив очі.
— Не вийшло б халепи з перекладачем,— ні до кого не звертаючись, сказав Зуб і став готуватися до спання.
Експедиція вирішила не брати з собою перекладача, бо, за цілком певними даними райвиконкому, на Бали-гакчан покочував старий Чакар Дулган—людина цілком надійна політично і досить кваліфікована як перекладач.
— Ну що ж? Будемо спати? — сказав Петров і, не почувши ні від кого відповіді, став розкладати спальний мішок.
Мороз був невеликий, погода — невітряна, і мандрівники, не ставлячи намету, повкладалися у своїх спальних мішках просто на снігу.
Поволі загасло багаття і незабаром перетворилося на чорну купу попелу.
Все затихло, і тільки від моря долітав глухий грім прибою.
ЧАВА ВИКОНУЄ НАКАЗ
Ранком, коли подорожні прокинулись, провідник уже розвів вогнище і приготував чай. Але все ж вилазити т теплого мішка на холод було неприємно.
Нашвидку поснідавши, мандрівники запакували речі І уп'язали їх на нартах.
А годувати собак? — спитав Зуб.
Ха-ха-ха! — зареготав Петров.