Пастухи, хто на оленях, хто на лижах, мчали до табуна. Табун, що зранку, ніби темна хмара, спокійно посувався вздовж гори, тепер вирував. Олені, як божевільні, бігали в усі боки, ііони ревли, робили несамовиті стрибки, падали, збивалися в купу, знову розбігалися, покриваючи своєю масою все більший і більший простір. Між оленями, як ска-жічіі, носилися три собаки. Наздогнавши оленя, вони стрибали йому на шию і, зваливши його на землю, кидались до другої жертви.
Кілька десятків оленів уже лежали на снігу, а роз-др.'ігонлпі кров'ю собаки все ганяли по схилу, розриваючи тепер уже оленят, неспроможних утекти.
Нарешті пастухи добігли до табуна і постріляли і-оГсік.
Ю|"н що собаки рвуть оленів, але в кожного
М.іі гухгі було по кілька собак, і вони не нападали на олеїни Огж?, хтось нацькував їх навмисне.
1 Гімн и її ст;і|)мії
(Ш
— Невже це зроблено тільки для того, щоб зірвати "бори? — питав себе Юра. — Коли так, то справа дуже серйозна.
Дід Чакар, шо стояв поряд, важко зітхнув:
— Тепер днів три збиратимуть табун.
— А наше зібрання? — спитав Юра. Дід безнадійно махнув рукою:
— Усі пастухи зганятимуть докупи оленів. Тут уже не до зборів! Хитро підстроєно!
Хлопчик і старий обмінялися поглядами, як люди, що розуміють один одного.
— Хто той чоловік, що погнав людей до оленів?
— Істап.
— Істап? — злякано перепитав Юра і замовк, побачивши, що з-за кущів виїхав куркуль, направляючись до юрти.
Істап, очевидно, вже заспокоївся і був не такий страшний, але неприємний холодок пройшов по спині хлопчика.
— Здорово, — сказав Істап і, вставши з оленя, почоломкався з Чакаром.
— Здорово, — звернувся він до Юри і подав йому РУКУ-
Істапове обличчя скривилося в посмішку.
■— Чакти! — сказав він до Чакара, показуючи на хлопчика. — Убив тюленя на березі, спіймав видру на річці! Чакти!
Юра зрозумів зміст сказаного, але почекав, поки Чакар перекладе фразу на російську мову.
— Звідки йому все це відомо? —■ запитав Юра.
— Хо-го, — усміхнувся Чакар, — вечори довгі, а багатієві що робити? Сидить та слухає теревені.
— Справжній ороч! — продовжував Істап, люб'язно усміхаючись.
Юра не сподівався такої привітної розмови від куркуля, про якого чув тільки погане, як про людину сувору і жорстоку. Хлопець ніяково відвів очі вбік.
— Отаке лихо! — розгублено розвів руками Істап.— Загинуло сорок три олені! Така втрата! Хтось навмисно випустив собак. Отакі люди! їм робиш добро, а вони платять злом!
— Хто ж їх випустив? — спитав Юра.
— Хто? Мабуть, якийсь із пастухів. Хтось із тих, кого я годую, кому даю оленів для їзди, даю чай, порох,, кулі.
Чакар і Юра мовчали.
— Ходім до мене в гості, — раптом промовив Істап до хлопця, — орочі люблять руських! Ходім!
Юра розгублено глянув на діда.
— Іди, — сказав той, — хоч оленячого м'яса поїси, бо риба вже настогидла.
— Мені так не хочеться до нього йти, — з благанням у голосі сказав хлопчик. —■ Я краще залишуся з вами.
— А не підеш — Істап образиться. Навіщо тобі це? Іди, подивишся, як живуть багатії. Може, боїшся? Даремно, тебе ніхто не посміє торкнути.
Юра свиснув на великого сірого вовкодава, свого улюбленого Чора, що крутився біля юрти, і пішов за Істапом. Собака, заверещавши, слухняно побіг слідом.
Юра вперше побачив таку велику і багату юрту. Вся вона була вкрита чудовою жовтозеленою замшею, гладенькою, без жодної дірочки, а не почорнілою і дірявою, як у пастухів.
Коли Юра зайшов усередину, всі повставали. Сам Кирик, що гостював сьогодні в Істапа, простяг хлопчикові дві руки для привітання. Тільки начальникам і старим людям простягають дві руки, і Юра, знаючи це, зовсім розм'як.
— Здорово! Здорово! — лунало в юрті, і кожен поспішав до хлопчика, подаючи йому складені докупи руки.
Істапова дружина поставила чай і поклала велику грудку цукру. Всі так припрошували, що хлопчикові незручно було відмовитися. Після чаю на столику з'явилася тарілка з вареним оленячим язиком. Юра ніколи не їв такого смачного м'яса, ніжного й жирного.
— Солі! — гукнув Істап, і жінка подала на стіл пляшечку з сіллю.
Після м'яса знову поставили чай з цукром і коржем з білого борошна. Вже понад два місяці Юра не брав у рот хліба і тепер з насолодою жував пухку перепічку.
— Смачне! — кивав головою Істап. — Орочі все раді зробити для руських. Залишайся у мене жити.
— Ні, — відповів Юра, — я не можу залишити своїх друзів. — І він кивнув у бік Гаврилової юрти.
— Я буду тобі другом, — промовив Істап, — залишайся. У мене тобі буде гарно.
Хлопчик заперечливо похитав головою.
— Люльку! — гукнув Істап. Але Юра відмовився палити.
Істап показував хлопчикові хутра лисиць, горностаїв, росомах, словами і на митах пояснював, що все це здасть у факторію. Його дружина витягла з мішка чудові, оздоблені бісером і білячим хутром, на підкладці з ніжного заячого пуху замшові рукавички і подала Юрі.
— Бери, дарую.
Потім вона дістала такі самі рукавиці і теж подала хлопчикові. Далі витягла з мішка чудово розшитий шовком, бісером і різнокольоровим хутром шкіряний фартух, який носять у орочів чоловіки і хлопці. Вона передала фартух дочці, а та Юрі. Юра не знав, що такий фартух мужчина одержує тільки від матері, від дружини або від нареченої. Приймаючи цей подарунок, він тим самим давав згоду одружитися з Істаповою дочкою.
Чорняве дівчатко, років дванадцяти, гарненьке і зовсім не схоже на батька, усміхнулося і враз сховало обличчя в комір своєї хутряної куртки.
— Ге-ге-ге, — сміялися дорослі, підморгуючи Юрі. Батько щось сказав дівчинці, і та слухняно встала
і розв'язала ще один мішок. Вона дістала довге боа, зроблене з білячих хвостів, і соромливо почепила на шию хлопчикові.
— Ге-ге-ге, — реготали всі в юрті, — руський має щастя. Добре бути руським!
Дівчинка до сліз почервоніла і швидко сховалась за матір. Час від часу вона лукаво поглядала з-за спини на хлопчика, який сміявся з усіма, не розуміючи, в чому справа.
Далі з'явилися чудові унти, панчішки, шапка, куртка з найкращого хутра, все чудово оздоблене бісером і розшите шовком. Поступово, в міру того, як подавали одежу, Юра переодягався і тепер, глянувши в маленьке дзеркальце, не впізнав себе. В цім одязі Він був подібний до хлопчика з старовинної казки. Захоплений подарунками, Юра забув, у кого гостює.
— Залишайся у мене жити, — сказав Істап, — я тебе одягатиму, годуватиму, а навесні відвезу до батька.
Юра аж здригнувся від цих слів. Він згадав свої розмови з наймитами, їхні надії на його Допомогу, і весь сьогоднішній вечір став здаватися йому зрадою. Він млі.кн злраз усвідомив, як зв'язали йому руки оці подарунки. Як же він боротиметься проти куркуля, коли він прийняв від нього одежу, взуття, шапку?
"Навіщо я сюди пішов? — промайнуло в думці. — Як гарно і спокійно було в драній Гавриловій юрті. Що ж робити?"
— Хіба у мене погано? — промовив Істап.
— Навіщо мені переходити до вас? — сказав Юра. —■ Мені і там добре. Коли я зустрінусь з своїм батьком, я сплачу вам за цю одежу.
— Подумай, — сказав Істап, криво усміхаючись, від чого його обличчя стало враз таким хижим, як тоді на Видровій.
— Мені нічого думати. Я у вас не залишусь, — відповів хлопчик.
— Ну, не хочеш — як хочеш, — знову привітно усміхнувшись, промовив хазяїн. — Тоді хоч погостюй у нас довше.
Короткий полярний день давно скінчився. Знову почали подавати їжу, чай. Юра майже не торкався до страв, вибираючи момент, щоб піти додому.
— Піди внеси дров,— сказав Істап дружині.
— Принеси води! — звернувся він до дочки.
— Підіть наріжте топольника, — послав він двох молодиць — своїх сестер.
Всі стали виходити з юрти. Істап все давав накази, поки в юрті залишився тільки він, Кирик та його племінник Гарачим, чоловік років тридцяти.
— Піди постав самостріл на вовка у долині,, на стежці до Гаврилової юрти,—сказав Істап племінникові, навмисне ускладнюючи мову, щоб Юра не зрозумів.
— Там ходять люди, — відповів Гарачим.
— Роби те, що тобі кажуть. Поставиш самостріл, потім підеш до Гаврила і скажеш йому про це, щоб він не наткнувся на нього, ідучи до мене. Потім об'їдеш усіх інших пастухів і попередиш. Тільки щоб сам об'їхав, нікому не доручай. Можеш заночувати в когось із наймитів.
— А хлопець хіба не піде до Гаврила? — спитав племінник, не дивлячись на Юру.
— Ні. Він ночуватиме в мене. Племінник устав і вийшов з юрти.
Незабаром принесли дрова, кригу для води, тоцольник, якісь мішки. Юра намагався йти, але Істап так припрошував залишитися, що довелося знову сісти. Жінки взялися пекти коржі, варити м'ясо, готувати чай. Після вечері Істап і Кирик, пошепотівшись, вийшли з юрти. Скориставшись з цього, хлопчик зібрав стару одежу в клунок і рішуче підвівся.
— Заблудишся! — сказала жінка.
— Тепер місячно, — відповів Юра і вийшов надвір.
Він гукнув собаку і рушив додому. Дві постаті непомітно визирнули з кущів і, коли хлопчик зник у темряві, вийшли, прислухаючись на галявинку. Через півгодини пролунав ледве чутний постріл. Істап перезирнувся з Ки риком і зло засміявся:
— Хто ж тепер прочитає більшовицьку постанову? — І по паузі додав: — Треба побігти до руського, може я його ще наздожену, щоб він не наскочив на самостріл...
ЗБРОЮ ТРЕБА ШУКАТИ В ГОРАХ
Першою справою Зуба, коли він повернувся до райцентра, було побачити голову райвиконкому ороча Андрія Уягана і показати йому записку сина.
З пристані він пішов до селища, де містилися всі районні установи.
Голова виконкому з другим кочівником і юнаком-учителем, що недавно прибув з Владивостока, сиділи біля столу і з захопленням розглядали прямокутники, складені з сірників.
"Знайшли місце і час гратися в сірники", неприязно подумав Зуб і став збоку, сподіваючись, що Уяган зразу ж кине свою забавку.
— Ну, як ваші справи? — разом промовили голова виконкому і вчитель, на мить відірвавшися від сірників.
— Хлопець залишився в бухті і поїхав з кочівниками в гори.
— Я Дуже радий, що ваш син живий. Тепер зустріч з сином — тільки справа часу. Не турбуйтесь, у орочів йому буде добре, — сказав учитель. Потім, кивнувши на стіл, додав: — Гляньте ось на це.
Зуба пересмикнуло.
Уяган, зрозумівши настрій Зуба, хитро посміхнувся:
— Не хочете подивитися на цю задачу?
— Пробачте, — відповів холодно Зуб, — у мене не-м.чс часу...
— Для дурниць?
— Так.