В кімнаті юрмилися діти у червоних галстуках і, обступивши мене, вигукували погрози на мою адресу.
— Я хочу спати,— сказав я і, труснувши головою, повернувся на другий бік.
— А! То ти ще й не каєшся! — обурився той хлопчик, що розповів мені про моїх родичів. Він схопив мене за в’язи і підняв високо вгору.— Подивіться на цього мерзотника!
Я згадав ніч і зрозумів усе. Що ж мені буде?
— Він знищив наші експонати і заслуговує на смерть! — промовив хтось з натовпу.
Справа повертала на кепське. І як я так необачно піддався хвилинному настрою? Про туляремію подумав, а про небезпеку — ні. Затаївши дух, я чекав, що скажуть школярі. Всі мовчали. У мене зажевріла надія: жорстоку пропозицію не підтримали маси.
— Вигнати його з школи! — пролунав голос.
— Вигнати! Вигнати! — заверещали всі, і я вперше в своєму житті дізнався, що дитячий гамір може бути приємний для вуха.
Мене вигнала з школи, але не на вулицю. Учень 7-го класу, син убиральниці Сергій, взяв мене за шкірку і запросив до себе. Я погодився. Так кінчилася моя педагогічна діяльність і почалась нова сторінка життя.
До родичів!
Хоч харчі на новому місці були гірші, ніж у Письменника, але почував я себе тут краще. Головне, я підвищував свій загальноосвітній рівень. В той час, як Письменник писав і обдумував свої художні твори мовчки, Сергій вчив уроки завжди вголос. Я уважно слухав його і культурно зростав. У мене навіть з’явилась надія дістати повну середню освіту. А чого ж? Коли я проживу тут довгенько, то й закінчу школу. Мене часто охоплювали честолюбні мрії. Справді, коли мене зовсім неосвіченого призначили на завідувача куточком живої природи, то до яких висот зможу я піднятись, маючи середню освіту!
Можливо, мене призначать якимось відповідальним ревізором на продовольчу базу чи лабораторію, де аналізують продукти. Я тоді не думав про літературну кар’єру, бо був дуже молодий і мені ще нічого було розповісти людям корисного і повчального. Писати ж для заробітку я вважав, як і Письменник, у якого минули мої юнацькі дні, недостойним. Дрібний випадок перевернув усі мої плани.
В літературі випадкові зустрічі, випадкові події як рушії сюжету вважаються несолідним, щоб не сказати дешевим прийомом. Але в житті випадок відіграє величезну роль і спричиняється інколи до таких наслідків, яких і не сподіваєшся. Що це так, підтверджу прикладом з особистого життя.
Це сталося приблизно через рік після того, як я оселився в Сергія. Якось мати дала йому грошей, щоб він пішов до зоопарку.
— Ну, Лапченко, зараз побачу твоїх родичів,— озвався він до мене.— Передати їм привіт від тебе?
— І я піду до зоопарку! — крикнув я.
— Чуєте, мамо, він каже, щоб я передав привіт.
— Ну, добре, йди вже! — одмахнулась від нього мати, що збиралася мити підлогу і намагалася якомога швидше випровадити хлопця з дому.
Я швиденько зіскочив з вікна і, бачачи, що Сергій не збирається брати мене, з криком забігав по хаті: — До родичів! Я хочу до родичів!
Сергій спіймав мене і, кинувши геть від себе, швидко вийшов надвір і зачинив за собою двері. Це мене розізлило, і я з новою силою зарепетував:
— До родичів! До родичів! До зоопарку!
— Ану, тихше! Зчинив галас! — суворо промовила Сергієва мати і замахнулась віником.
Цей жест завжди викликав у мене неприємні відчуття. Я гадаю, що і людина принижує себе, вдаючись до сили там, де повинні діяти логіка і переконання. Звичайно я в таких випадках знищував презирливим поглядом насильника і замовкав, але зараз не міг стерпіти і тяг своє:
— До зоопарку! До родича! До царя звірів!
Моя затятість вплинула на хазяйку, і вона відчинила двері.
— Йди! Хай тобі грець!
Хіба знала ця добра жінка, що це буде остання розмова між нами? Тоді я образився, але нині, пишучи ці рядки, я розумію її: вона просто піддалась настрою, не знаючи, що станеться через якусь годину.
Був чудовий ранок тієї осінньої пори, яку люди називають бабиним літом. Я знав, де зоопарк, до того ж сліди Сергієві ще не вивітрилися, і пішов на запах. Прикра розмова з Сергієвою матір’ю потроху забувалася, інші, приємні думки пойняли мене.
"Я йду на побачення до своїх родичів — царів! Я родич царя!"
Розумію, що такі настрої не гідні свідомого кота, але не можу втриматися... До чого ж засіли у наших душах пережитки минулого!
В святковому піднесенні, розпустивши хвіст трубою, я повільно чвалав майже порожньою вулицею, коли раптом побачив собаку. Шолудивий, брудний пес біг серединою вулиці, боязко оглядаючись на всі боки, щоб "друг-людина" не кинув в нього каменюкою.
"Жалюгідне створіння!" — подумав я і подався ближче до паркана, щоб сховатися в дворі, коли собака кинеться на мене.
"Друг людини"! А чому ж твій друг так ставиться до тебе? Чому люди свою дитину називають котиком, а не щеням? Чому слово "щеня" образливе для твого "друга"? Чому зараз біжиш, висолопивши язик, голодний і побитий, і боїшся попросити в свого "друга" допомоги? Чому не поважають тебе?
"Тому,— відповідав я,— що в тебе немає почуття власної гідності. Ти — підлабузник, запобігливо зазираєш в очі людини, не ображаєшся, а винувато махаєш хвостом, коли твій "друг" штовхає тебе ногою! Я радий, що ти такий жалюгідний, це тобі за твоє підле поводження з котами і кішками!"
Собака побіг геть, я провів його поглядом і, глибоко замислившись, побрів далі. Думки мої набрали чисто філософського напрямку. Я думав: що важливіше — сила фізична чи моральна? Проблема була складна, В ситуації "собака — кішка" я схилився до сили моральної, а в ситуації "кішка — миша" фізична сила мене більше вабила.
На якусь мить я одірвався від своїх думок, бо проходив повз кінотеатр і побачив біля входу кількох хлопчиків без червоних галстуків, але з червоними, мокрими носами. Я не люблю школярів без червоних галстуків, від них можна сподіватися чого завгодно, і тому стараюся бути від них геть далі.
От і зараз стоять вони біля входу в кінотеатр і з заздрістю дивляться на дорослих, що спокійно, з квитком у руці, заходять до приміщення. А в хлопців квитків нема! Чому? Тому що дорослі не дали їм грошей. А чому не дали грошей? Тому що ці хлопці погано вчаться, не слухаються старших.
Дорослі теж добрі. Заходять у приміщення і не нагримають на цих червононосих, що їм, мовляв, нічого тут вештатися, що треба йти готувати уроки або гратися з іншими дітьми. Просто дивуєшся, які бувають байдужі люди до найголовнішого в їхньому житті.
Я проминув театр і знову повернувся до проблеми моральної і фізичної сили, коли раптом відчув, як хтось грубо схопив мене за хребет.
Я взагалі не терплю цієї дурної манери — хапати живу істоту за хребет чи за в’язи, але коли я побачив, хто мене схопив, то мимоволі похолонув з жаху. Це був один з тих червононосих хлопчаків, яких я бачив біля кінотеатру. Він міцно тримав мене, а другий стояв поряд, готовий допомогти йому, коли б я спробував вирватись.
— У чім справа? — крикнув я сердито, але вони не звернула на мої слова ніякої уваги.
— Давай, швиденько! Може, ще встигнемо на цей сеанс! — промовив перший хлопчик, і вони понесли мене в центр міста.
— Я родич царя! Я буду скаржитись! — спробував я залякати хуліганів, але марно.
— А, не подобається? Кричиш? — зухвало засміявся один з бандитів.— Покричиш у ветеринарному інституті!
"Навіщо мене туди несуть? — не розумів я,— Може, думають, що я хворий? Але ж я зовсім здоровий!"
У ветеринарному інституті
За півгодини ми прибули до ветінституту, і хлопці продали мене до анатомічної лабораторії. Мене вб’ють, і на моєму трупі студенти вивчатимуть анатомію тварин.
"Оце перспектива",— подумав я і, оскільки виходу ніякого не було, намагався заспокоїти себе тим, що до всяких неприємностей треба ставитися по-філософському...
Мене кинули в клітку, де вже сиділо шестеро нещасних. Це були, за винятком однієї старої, зовсім облізлої, але страшенно манірної кішки, прості, очевидно малописьменні, бродячі коти з грубими інстинктами і брудною шерстю. Вони не знали, яка гірка доля чекає їх, і безтурботно спали, поки їх не розбудило моє прибуття.
— Ах! — сказала стара кішка і, кокетуючи, підморгнула мені закислим оком.— Я потрапила в компанію таких невихованих тварин, що просто жах! Я бачу, ви інтелігентний кіт. Рада з вами познайомитися.
"Рада! Бодай ти здохла!" — подумав я, з огидою дивлячись на стару потвору. Манірність справляє неприємне враження навіть у молодої кішечки, в старої ж — це просто гидко. Якою ж дурною треба бути, щоб не розуміти таких простих речей і думати, що закислі очі і шкіра з вилізлою шерстю — привабливі.
— Нам хоч молока дадуть? — промовила вона.— Взагалі я не п’ю молока, в цей час я вживаю какао, але зараз так зголодніла, що не погребувала б і молоком.
— Треба ловити мишей, коли хочеться їсти! — промовив я і гостро глянув їй у вічі.
— Мишей! Ха-ха-ха! Мишей! — І вона знову зареготала.— Я в житті ще не спіймала жодної миші! Я ніколи нічого не робила! Ловити мишей! Ви смішні!
— Не ловили мишей і хвалітесь цим! Хвалитесь своїм паразитизмом! — знехтувавши всякий етикет, обурився я.
— Грубіян! Бандюга! — скрикнула стара.— А я думала, що ви інтелігентний кіт. Як я помилилась...
— Так, я інтелігентний кіт і тому не одмовляюся від корисної праці!
О, як хотілося мені кинути в обличчя цій старій дурепі: "Так, я інтелігентний кіт, але ловлю мишей і не вбачаю в цьому нічого принизливого!" Та сумління не дозволяло мені вимовити цю фразу. Адже одне мишеня, що я його колись спіймав у килимі, не давало мені права на таку заяву. Та добре, що я спіймав хоч одне мишеня, інакше чим би я різнився від цієї огидної паразитки?
Я глянув на це жалюгідне створіння і саркастично засміявся:
— Може, й ви вважаєте себе за інтелігентку?
Вона тупо дивилася на мене, потім промимрила:
— Я не бажаю з вами розмовляти. Я краще подрімаю, ніж слухати грубіяна.
— Ха-ха-ха! — зареготав я їй в обличчя.— Зараз я розповім вам одну новину, щоб вам солодше спалося.— І розповів, для чого зібрали сюди кішок.
За мить всі ув’язнені позскакували з своїх місць, а стара кішка мало не знепритомніла.
— Це правда?— впалим голосом спитала вона.
— Це правда? — дивлячися на мене настраханими очима, питала решта котів.
Я мовчки глянув на них, і вони зрозуміли мій погляд.