Це було жахливе видовище — спотворені виразками, пухлі, поточені паразитами, вони викликали в мене огиду. Враження посилювалося ще й тим, що я допіру добре поснідав, а в коморі, знехтувавши страхом перед туляремією, з’їв пару молодих мишенят.— Отаке робить хвороба! — сказав Пуголовиця.
— Просто жах! — підтримала його лаборантка.— Оця краснуха поперек усього організму мені стає!
Пуголовиця поклав хвору рибу у ванночку, потім допитливо глянув на лаборантку і витяг пару здорових трикілограмових коропів:
— А оце вам, Аделаїдо Семенівно, від мене.
— О, дякую! — сказала вони басом і смикнула бровами.— Хоч я не маю тенденції приймати подарунки, але це з вашого боку дуже люб’язно.
— Будь ласка! Рибалки ж там варять юшку, а хіба можна рівняти вашу роботу до їхньої? Я ж знаю! В інституті служу!
— Спасибі,— подякувала вона,— робота у мене складна, але я не маю тенденції користуватися своїм становищем.
— За тенденцію не знаю, а на мене можете надіятись! Кушайте собі на здоров’ячко.
— Спасибі, спасибі,— знову подякувала лаборантка.
"Люди, люди! — подумав я. зітхнувши.— Хіба ж так можна робити? Аделаїдо, навіщо ти взяла ці два коропи? Хіба ж ти з’їси шість кілограмів риби?!"
— Ви сьогодні відзначились! — басом, але улесливо промовила лаборантка і, кокетуючи, смикнула бровами.— Оцих браконьєрів я просто вбивала б!
— А ти сама хіба не браконьєр, коли береш крадену рибу? — кинув я з сарказмом.
— Убивати таких гадів було б найвірніше! — відповів Пуголовиця і навіть не почервонів.— Сьогодні знову вартувати…
"Еге! — сказав я собі.— Доведеться і мені не спати".
Пуголовиця вийшов, а я залишився подивитися, що робитиме лаборантка.
Думаєте, вона кинулась до хворої риба, кинулась робити аналізи? Аякже! Ні, вона запакувала одного здорового коропа в папір і поклала в холодильник, а другого почистила, покраяла на шматочки і поставила смажитись на електричну пічку.
"Боже! — подумав я.— Скільки ворогів у риби! Пошесні мікроба, воші, п’явки, браконьєри і навіть ті, хто покликаний її розводити і охороняти!"
Сумний, з важким тягарем на душі, я вийшов з приміщення і біля дверей зустрів котика.
— Я все зробив,— повідомив він.— Вас чекають за коморою.
— Чудово! — відповів я, і ми побігли на збори.
Я виступаю як лектор. Релігійний кіт
Аудиторія зібралася досить солідна — не менше як півтора десятка котів і кішок, не рахуючи кошенят. Як і належить лектору, я спочатку глибокодумно помовчав, уважно оглядаючи присутніх. Я зразу ж звернув увагу на двох котів: один, з яким я вже якось зустрічався на даху,— старий, товстий, з жовтим, недовірливим поглядом, зиркав на мене явно вороже; другий — теж товстий і теж немолодий, але, на противагу першому, якийсь улесливий; дивився він на мене підкреслено байдуже, зате, коли переводив очі на свого сусіду — старого кота, погляд його враз ставав таким солодким, що аж нудило.
На обличчях молодого покоління і жінок я читав захват. І це не дивно: коли вони бачили у себе лектора та ще з таким розкішним хвостом і з такою пухнастою шерстю? До того ж серед усіх присутніх я був єдиний чорний кіт. Я ще раз окинув оком аудиторію і помітив худе, з закислими очима кошеня, яке, проте, дивилося на мене скептично. Підборіддя в кошеняти було вимазане в сажу, а вуса підстрижені. Котик, що сповіщав про мою лекцію, помітивши, на кого я дивлюся, весело підморгнув мені і шепнув на вухо:
— Це наш стиляга!
Я стримав усмішку і почав:
— Тема моєї лекції вам відома. Ви живете в родинах, де є малі діти, яким розповідають казки. Отже, ви знаєте художні твори з героями-котами. Я глибоко поважаю людей, але не буду брати приклад з людей-лекторів, які в своїх лекціях люблять переказувати те, що всім відомо.
Аудиторією пройшов схвальний гуркіт. Лише старий кіт глянув на мене із зненавистю, а його товстий приятель зазирнув йому в вічі з явною підтримкою.
— 3 поваги до вас я не говоритиму про ті твори, яких ви не читали. З поваги до себе я не говоритиму про ті твори, яких я не читав.
У відповідь пролунали сміх і аплодисменти, а старий кіт ще більша спохмурнів.
— Друзі! — провадив я з піднесенням.— Критик повинен дати принципіальну оцінку твору і розтлумачити значення художніх образів, розкрити все їх багатство, всю їх глибину, весь їх пафос. В чому ж пафос кота з твору "Кіт у чоботях"? В тому, що кіт виступає тут як позитивний тип. Виступає як кіт, достойний наслідування! Казку створили люди. Звідси логічно випливає, що людина любить і поважає котів. "Кіт у чоботях" — твір французький. А візьміть ви російську казку про "Кота і півня", де головний герой твору Котофій Котофійович не лише врятовує од смерті дурного півня, а й носить дідові на роботу сніданок і обід! Це кіт-трудівник! І так скрізь! В усіх творах!
Я зробив паузу.
— А "Кіт-злодюга" Паустовського? — почувся іронічний голос улесливого кота.— Хіба в цьому оповіданні письменник не спотворив образ радянського кота? Чого ж ви про це нічого не кажете?
Всі притихли, молодь запитливо поглядала на мене, чекаючи, що я скажу.
— А як на вашу думку? Спотворив чи не спотворив? — спитав я в свою чергу.
Дехто хихикнув. Улесливий глянув на того, що сміявся, потім на мене і, не зрозумівши підступності, самовпевнено промовив:
— А як же ще можна кваліфікувати твір, коли кота змальовують злодюгою? Це спотворення! Я особисто так вважаю.
— Ах, особисто?..— промовив я, не приховуючи глузування.— А ви особисто читали це оповідання?
Він зніяковів, а знайомий сіренький котик аж затанцював від задоволення, потім підвівся і, захлинаючись від хвилювання, промовив:
— У цьому оповіданні письменник описує, як кіт-злодюга став чесним котом, котом-трудівником.
По аудиторії пройшов смішок, і я, бачачи, що всі зрозуміли, що за тип цей улесливий кіт, добив його однією фразою.
— Може, у вас ще є запитання? — кинув я йому, і аудиторія вибухнула реготом.— Так! — промовив я після паузи.— Люди нас люблять, складають про нас казки і пісні, пишуть оповідання і вірші. А ми? Давайте ж глянемо на самих себе. Чи достойні ми того образу, який створив народ? — Я допитливо оглянув слухачів і побачив, що улесливий опустив очі.— Чи достойні ми нашого високого імені? Ви всі знаєте, що з родини котів вийшов цар звірів — лев, що з родини котів вийшли тигри, що ми є дядьками і тітками цих відомих і страшних звірів? Затямте собі: не кіт з родини левів чи тигрів, а тигри і леви з родини котів!
Я помітив, що на обличчях багатьом присутніх, особливо молоді, засвітилося почуття власної гідності.
— Я повторюю: чи достойні ми того образу, який створив народ? Як розцінити, наприклад, такий факт? Сьогодні я зайшов до комори і спіймав там чотирьох мишей. А де ж були ви? Як ви могли допустити таке розплодження мишей? Треба менше спати,— провадив я суворо,— треба більше думати, більше турбуватися про виконання обов’язків, покладених на нас історією! Чи розумієте ви нетерпимість такого становища?
— Ти нажерся коропів,— грубо прохрипів старий кіт,— то тобі можна ловити мишей, а як ми сидимо на одному хлібі, то не дуже потягне на полювання...
Зчинився галас, і я відчув, що більшість слухачів не підтримує старого кота, що настрій присутніх в основному здоровий.
— Ничипоре,— сказала літня кішка,— навіщо ти брешеш? Хіба тобі не дають потрухів з риби? Хіба ти не крадеш м’яса у своєї хазяйки? А хіба ти не задавив недавно двох голубів та не потрощив їх з кістками? Старий кіт злісно нявкнув на кішку, а його сусіда докірливо на неї блимнув.
— От бачите, товаришу Ничипоре,— сказав я лагідно,— справа, виходить, не в харчах, а в характері індивідуума! — Я вжив слово "індивідуум", щоб показати свою освіту, і це була моя помилка.
— А! Так я по-твоєму індивідуум! — скрикнув Ничипір і стрибнув на мене всією вагою свого тіла.
Я відчув біль у хребті і, збивши блискавичним рухом агресора, схопив його зубами за карк, одночасно так ударивши його кігтями, що в повітря полетіла жовта шерсть. Щоб бути об’єктивним, я повинен додати, що в повітрі літала і чорна шерсть, бо Ничипір був дужим котом. З кожною хвилиною ми скаженіли. Кусали та дряпали один одного з енергією, гідною кращого застосування.
Молодь вигуками підтримувала мене, і тільки товстий підлабузник кричав:
— Бий чорного! Бий лектора!
Але молодість, освіта і сибірська порода взяли своє, і Ничипір спасував. Зализуючи рани, він сів на своє місце.
— Ну що ж, будемо вважати, що перерва кінчилась? — пожартував я.— Продовжимо лекцію?
— Просимо, просимо! — загукали всі і найголосніше кіт-підлабузник. Він тепер одсунувся від Ничипора і улесливо дивився на... мене.
"Підлий же ти!" — подумав и і демонстративно одвернувся від нього.
— Друзі, я не хочу знущатися з переможеного чи показувати свою зверхність — це було б недостойно кота з передовими поглядами, але мушу повернутися до нашого конфлікту з шановним Ничипором. По-перше — в слові "індивідуум" немає нічого образливого. Слово "індивідуум" означає — особа. Тепер я на власній шкурі переконався, що не треба вживати чужоземних слів, коли є свої... І по-друге — шановний Ничипір доводив тут, що він їсть самий хліб і такий став знесилений, що не може подужати мишеняти, але чесно вам признаюсь, що він мало не подужав мене…
У відповідь на мої слова роздався гучний регіт, і тільки Ничипір сердито муркнув.
— На цьому я закінчую лекцію "Образ кота в художній літературі". Чи будуть запитання?
Як і завжди на лекціях, запала тиша. Потім той котик, що сповіщав про лекцію, підняв лапку.
— Будь ласка! — сказав я.
— Чи не могли б ви нам розповісти про ваші героїчні дії минулої ночі?
Я засоромився і відповів коротко:
— Те, що я зробив сьогодні вночі,— обов’язок кожного. Як я міг сидіти склавши лапки, коли готувався злочин?
Моя скромність сподобалась всім, і мене ще раз нагородили оплесками. Щоб побороти ніяковість, я знову загадав ставити запитання.
— Що таке романтик? — спитало те худе кошеня, що весь час дивилося на мене скептично.
Я на хвилину замислився, шукаючи точне формулювання.
— Романтик — це той, хто схильний ідеалізувати людей, життя, хто мріє про щось незвичайне, про подвиги, про самопожертву.
Навколо загаласували, а якесь кошеня писнуло:
— А як ставляться романтики до праці?
— Працюють краще за інших! — твердо відповів я.
— А наш "романтик",— кивнула літня кішка на кошеня з підстриженими вусами і брудним підборіддям,— каже, що праця принижує живу істоту, і тому відмовляється не лише ловити мишей, а навіть учитися полювати.