Недостой-но хлопця крутити з відповіддю, треба мати мужність відповідати прямо.
— Не ходив, — почервонів Панько.
— Чому?
— Він мені тепер не товариш. Нехай піде до нього рада загону та приведе його як дезертира.
Степан Юрійович, нарешті, усміхнувся.
— Я поділяю твої почуття, — сказав він, і хоч Панько не зовсім зрозумів, що означають слова "поділяю почуття", але відчув, що Степан Юрійович з ним у якійсь мірі згоден. — Та не завжди треба піддаватися своєму настрою. А нам зараз конче необхідно з’ясувати причину, чому Кваша пішов з будівництва. Адже тільки знайшовши причину, хвороби, можна лікувати її.
— Ви думаєте, він хворий? — саркастично засміявся Панько, надто прямолінійно зрозумівши слова старшого піонервожатого.
Степан Юрійович зітхнув:
— Словом, Чоломбитько, сьогодні піди до Кваші і довідайся, чому він не ходить на роботу.
Панько кивнув головою:
— А списки писати?
— Звичайно, — байдуже кинув вчитель і попрямував до Аркадія Івановича та Михайлушки, що, розмахуючи руками, про щось сперечалися оддалік від греблі.
Панько пішов до палатки і сів до столу. Як і вчора, він старанно написав перші два прізвища, потім сяк-так вивів третє, а на четвертому замислився: "Прізвища пишу, а самих людей — немає". І так йому раптом стало нудно писати, що він навіть ручку, поклав.
"Воловиченко Катерина, — прочитав він чергове прізвище і, щоб якось відтягти писання, перелічив літери в прізвищі і йменні.— Дев’ятнадцять літер! Згоріло б тобі! Не могли вигадати коротшого прізвища!" — подумав він з неприязню.
Раптом він почув на греблі галас:
— Хом’як! Хом’як!
Панька як вітром змело. Він вибіг з палатки і побачив натовп на косогорі, де накидали землю у вагонетки, Піонери, залишивши трамбовки і лопати, бігли до вагонеток,
— Не вбивайте! Не вбивайте його! — закричав Панько, підбігаючи до натовпу. Розштовхуючи хлопців, він протиснувся крізь гущу і побачив хом’яка, якого придавив до землі лопатою Петро.
Звірок шкірив жовті зуби і намагався вирватися, але Петро міцно давив його до землі.
— У клітку його! — сказав Панько. — Я зараз побіжу до школи і принесу клітку.
— А я його отак триматиму дві години? — засміявся. Петро.
— Ми його поки що вкинемо в цеберку і накриємо дошкою, — подала думку Аргунь.
— У цеберку його! Правильно! — загули піонери, а Аргунь метнулась до кухні і принесла цеберку та обрубок дошки.
— Ну, бери ж його! Чого ж ти стоїш? — усміхнувся Петро до Панька.
— А як він укусить? — несміливо промовив той. — Може б, спочатку прив’язати його за ногу ниткою?..
Почали шукати нитки, але нитки ні в кого не було. Петро
вже сердився: або беріть хом’яка, або він його вб’є. Що ж, ми прийшли сюди ставок копати чи хом’яків ловити?..
— Як би рукавиця була… — промовив хтось з піонерів.
— О! В коваля є рукавиці! — зрадів Панько. — Я зараз принесу! — і прожогом кинувся до похідного горна, що стояло за палаткою. Та коваль, зацікавившись галасом, уже сам ішов назустріч.
— Там хом’яка спіймали, — сказав Панько. — Я візьму у вас рукавицю, щоб укинути його в цеберку. Можна взяти рукавицю?
— Бери, — погодився коваль і підійшов до натовпу.
Піонери один поперед одного розповідали йому, яким способом надумали вони вкинути хом’яка в цеберку, щоб таким чином доставити його до школи, в куточок живої природи.
— То чому ж ви його не берете? — спитав коваль. — Ех, ви, герої! — і, нахилившись, він схопив хом’яка голою рукою за в’язи, потім, не поспішаючи, взяв дошку і, вкинувши звірка у відро, міцно закрив його там.
Від несподіванки піонери спочатку тільки охнули, потім хвилину мовчали, з неприхованою пошаною дивлячись на коваля і, нарешті, знявся звичайний в таких випадках галас, в якому можна було ясно розібрати, що кожен з них зробив би те саме, якби…
Коли Панько прийшов з рукавицею, його зустріли реготом, а коваль узяв у нього рукавицю і дав йому цеберку з хом’яком.
— Як же ви його взяли? — здивувався хлопчик.
— А отак, — засміявся коваль і, легенько потиснувши Панька за носа, пішов до свого горна.
Але Панько не образився. Він схопив цеберку і поніс її до палатки. Треба було б зараз бігти до школи по клітку та ні в кого було спитати дозволу: Степан Юрійович, коли ловили хом’яка, був аж на протилежному краю балки. Він тепер поспішав до палатки, очевидно, стурбований метушнею і припиненням роботи на греблі. Панько сів до столу і взяв був ручку, але хом’як торохтів у цеберці, і писати аж ніяк не хотілося.
Хлопець хвилину покрутився за столом і, не витерпівши, побіг назустріч Степану Юрійовичу, що вже підходив до греблі.
Раптом біля вагонеток знову знявся галас:
— Гніздо! Гніздо!
Панько метнувся до вагонеток. Там уже знову збирався натовп.
Всі тиснулися до укоса, з якого копали ґрунт, і Панько зміг побачити гніздо тільки тому, що він прийшов разом з Степаном Юрійовичем та Аркадієм Івановичем: всі розступились перед учителем.
Нора в укосі, з якої вискочив хом’як, розширялася в невелику печерку, і в ній лежало гніздо, в якому ворушилося шестеро маленьких хом’яченят.
— Цікаво, — сказав Степан Юрійович, — коли б спіймати хом’яка, ми могли б збагатити наш куточок живої природи.
— Хом’як уже є! — скрикнув Панько. — У цеберці торохтить! Степане Юрійовичу; я побіжу до школи по клітку!
— Ти тут потрібен, — сказав старший піонервожатий і виразно подивився на хлопця.
Панько зрозумів погляді, похнюпившись, попрямував від вагонеток, з заздрістю прислухаючись до вигуків піонерів біля гнізда з хом’яченятами. В палатці він, насамперед, обслідував цеберку з хом’яком і, переконавшись, що полонений живий, сів до столу.
Незабаром до палатки зайшов і Степан Юрійович з піонерами, що несли гніздо з хом’яченятами. Вчитель одразу ж поцікавився списком. Там стояло тільки чотири прізвища, і Степан Юрійович похмурнів.
— Степане Юрійовичу, а що, коли в цеберці не хом’ячиха, а хом’як? — промовив Панько, відчуваючи, як краска заливає йому обличчя. — Чи зможе він виховати своїх дітей?
Мабуть, так виховає, як ти написав список, — незадоволено промовив вожатий і наказав двом дівчаткам піти до школи і принести клітку. — А ти закінчуй своє доручення. Це піонерське доручення! — додав він і вийшов з палатки.
Панько мовчки почав писати.
За Воловиченко ішли короткі прізвища Вуж і Гунь. Хлопець швидко з ними справився і спинився перед Добродібровським. "Тобі б воно згоріло! — повторив він улюблений вираз діда Книша і перерахував літери: — шістнадцять!"
Він вивів "Д" і замислився, думаючи над тим, чому це прізвище таке довге.
"Еге, та воно ж складається з двох слів", — зрозумів він! От і їхня сільрада складається з двох слів — Добро-Петрівська, інколи навіть пишуть скорочено: "Д.-Петрівська".
— Стій! — раптом сказав він сам до себе і після "Д" поставив риску, — а далі дописав "Дібровський". Замість імені він теж поставив лише першу літеру.
Тепер складання списку набрало інтересу. Панько швидко писав короткі прізвища, а коли доходив до складних, то виявляв, з яких слів вони складаються, і скорочував їх. Цікаво було розбирати зміст слів. От раніше він сприймав прізвище Нездійминога як слово без усякого змісту, а тепер воно стало йому зрозумілим: "не здійми нога". Скорочено можна написати так: "Н.-З.-Нога". Він так захопився скороченнями, що й не помітив, як робота підійшла до кінця. Залишалося тільки його власне прізвище — Чоломбитько. Тут Панько вирішив поставити рекорд у скороченнях і написав лише дві літери — "Ч.-Б.".
— Все! — промовив він задоволено і, переможно оглянувши інших піонерів, які перевіряли свої списки, підійшов до хом’яченят, що лежали, щільно збившись до купи. Полюбувавшись на них, Панько хотів вийти з палатки, щоб подивитися, як іде робота на греблі, коли ввійшов Степан Юрійович. Він іронічно глянув на Панька, але той відповів йому сміливим поглядом і з виглядом переможця показав на стіл:
— Готово!
— Так швидко? — здивований вожатий взяв список, проглянув його і хвилину мовчав. Панько зрозумів, що його винахід не схвалюється і ніяково опустив очі.— Що ж означає в тебе "Ч.-Б."? — спитав, нарешті, Степан Юрійович. —
— Це моє прізвище, — промовив Панько, але голосом зовсім не переможця. — Воно складається з двох слів: чолом і битько. Я скоротив.
Піонери обступили Степана Юрійовича, заглядаючи в список. Хлопець з першого загону чмихнув:
— А я прочивав би це скорочення не Чоломбитько, а Чабак. Панько Чабак! Ги-ги-ги… — зареготав він.
Всі засміялися.
— Ти сам чабак! — розсердився Панько.
Піонери засміялись ще дужче.
— І зовсім не чабак, — вихопилася маленька піонерка з п’ятого загону. — Чебе означає — чорний бичок.
В палатці знявся регіт, і Панько тільки блимав очима, не знаючи, що відповісти. А піонери вигадували нові й нові значення літер "ч" і "б",
— Через балку!
— Чорна баба!
— Чому брешеш?
— Чудна бандура!
Нарешті, один з хлопців, захлинаючись від сміху, промовив:
— Ні, це означає чистий баран. Панько — чистий баран!
У Панька від образи виступили сльози на очах. Він готовий був кинутися на піонера з кулаками, але Степан Юрійович припинив глум:
— Годі! — сказав він до тих, що сміялися. Потім звернувся до Панька — Такий список подавати не можна. Що ж робити? — і він з щирою розгубленістю подивився на Панька.
— Переписати! — чистосердо промовив Панько. — Я його перепишу.
— А чи встигнеш? — спитав вожатий.
— Встигну! Я зараз сяду. Дайте мені список.
— Ну, добре, — погодився вчитель і віддав папери. — Не будемо заважати, — звернувся він до решти піонерів і вийшов з ними з палатки.
Панько ретельно взявся до роботи. Навіть, коли дівчатка принесли клітку для хом’яка, він не встав з-за столу, а тільки сказав, щоб лишили клітку в палатці, а самі йшли геть.
І дивна справа, коли він перестав шукати засобів, як позбутися свого завдання, робота пішла дуже легко. Слово писалося за словом, і не минуло й чверті години, як список був готовий.
Написавши останню літеру, Панько відчув ту насолоду, що завжди відчуваєш, коли скінчиш якусь справу, чесно виконавши свій обов’язок. Але це відчуття тривало лише хвилину. Щось важке ворушилося в свідомості і псувало приємний настрій після закінчення праці. "Кваша, — нарешті спливло в думці,— Кваша і інші дезертири".
Він перечитав список, відзначаючи олівцем, хто з піонерів не вийшов сьогодні на роботу.