Панько ніколи не бачив, щоб Степан Юрійович бігав. Завжди він ходив поважно. Але зараз старший піонервожатий не біг, а летів так, що школярі враз лишилися далеко позад нього.
Панько прибіг на греблю за Степаном Юрійовичем. Який ставок! Він закрив уже половину балки і збільшувався буквально на очах.
— Степане Юрійовичу, ви купатися? І я з вами! — радісно крикнув Панько, скидаючи мокру сорочку, хоч дощ ще не припинився.
Але старший піонервожатий нічого не відповів на запитання хлопця. Якусь мить він тривожно оглядав верхів’я балки, де вирував брудний потік, бурхливий, як гірська річка, потім перевів погляд на ручаї води, що текли по схилах балки, якусь мить дивився на укіс греблі, що з кожною хвилиною ховався під водою.
— Негайно відкрити заставку! — крикнув він комсомольцям і сам кинувся до труби. Спільними зусиллями вони підняли ляду, що закривала трубу, і струм води з ревом пішов по-під греблею. Через мить пролунав зляканий крик хлопців і дівчат. Потік води вдарив у палатку і збив один ЇЇ край. Юрба піонерів, що висипала була до греблі, кинулася назад рятувати палатку і речі, що попливли вже по воді.
— Степане Юрійовичу, палатку затопило! — гукнув Панько, але старший піонервожатий тільки махнув рукою. По його зблідлому обличчю Панько зрозумів, що є більша небезпека, ніж зруйнована палатка.
Незважаючи на те, що заставка "монаха" була відкрита, рівень води в ставку збільшувався. Вода від короткої, але могутньої зливи, стікала з полів, з верховини балки і її бокових відгалужень, збираючись вся в ставок.
Степан Юрійович гукнув усіх хлопців і дівчат до себе.
— Становище серйозне, — сказав він. — Якщо вода піде через греблю — вся наша праця загине. Треба негайно сипати грунт.
Він намагався говорити спокійно, але небезпека була надто велика, щоб можна було приховати тривогу. Хлопці не відчували, і, коли Степан Юрійович дав наказ комсомольцям стати до вагонеток, а піонерам переносити землю з одного боку греблі на другий, на той, що біля води, — всі зразу ж кинулися на місця.
Хвилину Степан Юрійович спостерігав, як хлопці і дівчата, ковзаючи по мокрій глині, трудилися з тією тривожною поспішністю, що завжди викликається небезпекою. А що, як вода все ж перехлисне через греблю? Тоді майже місячна, робота піде прахом. Він повернувся до укосу греблі. Вода прибувала. Рівень води підвищувався в ставку, а струмки на схилах балки і верхів’ях ніби стали ще бурхливіші.
Степан Юрійович гукнув до себе Панька, Петра і Гриця.
— Негайно біжіть до села і скажіть голові колгоспу, щоб дали допомогу — людей з лопатами і підводи возити землю. Я посилаю вас трьох, щоб Корній Корнійович міг вас використати як зв’язкових. Бігом!
Розбризкуючи фонтаном воду, що річкою текла по шляху, хлопці мчали від греблі. Вже біля села вони побачили вершника, що галопом гнав коня їм назустріч.
— Володимир Семенович! — впізнав вершника Гриць.
Порівнявшись, секретар парторганізації притьмом спинив коня.
— Вода пішла через греблю? — скрикнув він, бачачи стривожені обличчя піонерів.
Хлопці коротко розповіли про становище на ставку.
— Біжіть до колгоспної стайні і скажіть, щоб дід Книш готував підводи для людей, а самі візьміть коней і верхи об’їдьте ближчі вулиці. Кличте всіх з лопатами на греблю! До Корнія Корнійовича поїду я сам, — і він, рвучко повернувши коня, поскакав до села.
Коли хлопці дісталися першої вулиці, назустріч їм уже бігли люди, оповіщені агрономом.
— Що там? Що на греблі? — на бігу питали хлопців жінки і чоловіки.
— Біда! Вода розмиває греблю! Всі з лопатами на греблю! — і, не спиняючись, піонери бігли далі.
Дід Книш зразу ж дав їм по коняці, і хлопці помчали селом, галасуючи на все горло:
— Вода розмиває греблю! Всі з лопатами на греблю!
Коли Панько об’їхав одну вулицю і повернувся до стайні, кілька підвід уже виїхало на греблю, а на дві підводи сідали колгоспники й колгоспниці, що прибули до стайні разом з Паньком. Ще кілька підвід стояли порожні.
Доручення було виконано, і Панько розумів, що коня треба здати дідові Книшу. Але як нецікаво їхати на підводі… Тоді Панько пішов на хитрощі. Він удав, що дуже заклопотаний і, під’їхавши до діда, коротко кинув:
— Ну, я тепер поїду швидше до ставка! Там ждуть!
Дід зопалу погодився і лише, коли Панько від’їхав уже далеченько, здивовано глянув хлопцеві вслід і покрутив головою. Але було вже пізно…
Обганяючи по дорозі колгоспників, що з інших вулиць бігли до греблі пішки, Панько виїхав за село. На шляху, такому пустельному ще півгодини тому, тепер було, як на ярмарку. їхали люди на возах, бігли піші і верхові, а далі, майже біля самого ставка, чахкотіли дві автомашини повні колгоспників.
"Стільки людей! Врятують ставок!" — заспокоєно подумав Панько ї, вдаривши коня в боки голими п’ятами, скочака погнав до греблі понад умитими дощем, в святкових лелітках нивами.
ЗДРАСТУЙ, СОНЦЕ!
Ще не доїжджаючи до греблі, Панько побачив, скільки води в ставку. Вся балка перетворилася на велике озеро. Спочатку Панько зрадів та зразу ж і злякався. Надто тривожні обличчя були в колгоспників, що поспішали до будівництва, надто метушилися люди на греблі. І було чого тривожитися: коли така сила води піде через греблю, то знесе її до канцура.
За ту годину, що Панько був у селі, гребля зовсім змінилася. Коли раніше вона була рівна, як битий шлях, то зараз просто не можна було впізнати. На тому боці, що від води, виросла вузька висока загата, яка і стримувала натиск води, а решта греблі стала нижча, бо землю забрали для цієї загати. Взагалі все було покопирсано, покопано, в ямах…
Колгоспники все кидали і кидали грунт на загату, беручи його тут же на греблі. Землі, що підвозили вагонетки, невистачало.
Панько віддав коня одному з підводчиків і кинувся на греблю. Вода була врівень з бровкою вузького насипу, що його тільки зараз створили комсомольці і колгоспники. Панько тепер зрозумів, чому з такою тривогою і так поспішно люди накидали землю на насип. Досить на хвилину припинити роботу, і вода хлине через верх.
Де-не-де вона вже заливає насип, але зараз же туди кидають кілька лопат ґрунту, топчуть його ногами, ще кидають, знову утоптують, і вода спиняється, відступає.
Вузька загата на краю греблі росте і росте. Вона росте не тільки вгору, а й вшир, бо людей все більшає і більшає, тепер є кому працювати, щоб зробити загату ширшою. Без угаву гуркотять вагонетки, додаючи нового ґрунту на греблю.
Панькові немає лопати, і хлопчик стає трамбувати землю.
Вода в ставку стоїть спокійна-спокійна і блищить на сонці. Панькові просто не віриться, що така тиха вода може зруйнувати греблю.
— Що воно гуде? — несподівано питає Панька огрядна тітка, що утоптує землю поряд з ним.
Панько якусь мить прислухається.
— Монах гуде, — каже він.
— Я тебе як людину питаю, — ображається тітка. — Підожди, я матері скажу. Чий ти? Ганнин?
— Монахом називають трубу, що під греблею, — пояснює він. — Це вода гуде.
Жінка якийсь час роздумує, ніби перевіряючи — правду каже Панько чи сміється, потім хитає головою:
— І таки дійсно, тиха вода греблі рве. Правду люди кажуть…
Панько на мить уявляє, як ревла б вода, коли б ішла не через монаха, а поверх греблі, і йому стає моторошно.
Один край греблі все підіймається і підіймається, а бурхливі ручаї, що текли з верхів’їв балки і по її схилах, спочатку стають спокійнішими, а потім і зовсім зникають. Тепер гребля вже не врівні з водою, а вища її майже на півметра. Правда, не на всю широчінь, а тільки з того краю, що від води.
Несподівано Панько помічає, що вузька мережка шумовиння біля берега відокремилася від води і застигла на схилі греблі. Піна лишилася вгорі, а вода опустилася на кілька сантиметрів вниз. Що б це означало? Не інакше як вода починає спадати! Треба негайно повідомити про це Степана Юрійовича.
Панько біжить на пагорок, де старший піонервожатий про щось гаряче розмовляє в гурті колгоспників. Пробираючись серед густого натовпу працюючих, Панько раптом спиляється, здригнувшись. Просто перед ним з лопатою в руках, спітнілий, в забейканих вище колін штанях, стоїть Микола Кваша.
Обидва хлопці, відсахнувшись мимоволі назад, дивляться один на одного не то злякано, не то здивовано. Потім Микола ніяковіє і винувато опускає очі. Панькові теж ніяково, і він теж винувато опускає очі. Вони стоять мовчки якусь хвилину.
— А вода вже не прибуває! — повідомляє Панько.
— Та невже!? — скрикує Микола, і очі йому враз починають сяяти радістю.
— Ходімо скажемо про це Степанові Юрійовичу! — пропонує Панько.
Коли вони вже наблизились до піонервожатого, Панько мимоволі рвучко робить крок назад. Степан Юрійович розмовляє з секретарем парторганізації та з головою колгоспу. А що, як Корній Корнійович не забув образливих слів?
— Куди ти? — хапає його за руку Микола,
В цей час Степан Юрійович помічає хлопців і, продовжуючи розмову, робить їм рукою знак почекати.
Панько стоїть нахилившись, боячись зустрінутися очима з головою колгоспу.
— А коли знову піде такий дот? Та навіть звичайний дощ? А як злива трапиться вночі? Що тоді? — питає піонервожатий Корнія Корнійовича.
— Та то можна встановити нічні чергування… То нічого… — спокійно відповідає голова колгоспу.
— Ні, я не згоден! Треба спустити всю воду з ставка, — гарячився старший піонервожатий. — І насип дуже вузький. Не вся ж гребля насипана. Дивись, промиє. Ні, не згоден!
— Та ви ж зрозумійте, — умовляє голова колгоспу, — стільки води! І для поливання було б! І для череди — готовий водопій! Вода — це ж золото!
— А чим би ви поливали і де б напували худобу, коли б школа не взялась робити ставок? — уїдливо питає Степан Юрійович.
Секретар парторганізації нахиляє обличчя, щоб Корній Корнійович не побачив його посмішки. Голова колгоспу хвилину мовчки дивиться на вчителя і раптом помічає Панька. Він уважно придивляється до нього, щось наче згадуючи, і враз голосно сміється:
— Винен! Ляпав вухами! Адже ж так ти казав? — звертається він до Панька.
Панько червоніє, а вчитель і агроном незрозуміло дивляться на голову колгоспу і на Панька.
— Хочуть випустити всю воду з ставка! Яка твоя думка? — питає він хлопця.
— Як випустити? А де ж ми будемо купатися? — збентежено говорить Панько.
— Ну, от бачите, — сміється Корній Корнійович, — і головний ініціатор ставка мене підтримує.
— Шкода випускати, — каже Володимир Семенович.