Федір з Федора

Іван Багмут

Сторінка 2 з 2

Революція відкрила цю школу. А в двадцять сьомому, коли я вступав до першого класу, святкували її десятилітній ювілей. І Радянській владі тоді десять років святкували.

— От ми й подаруємо нашій школі бивня! — захоплено промовив Федько, але батько промовчав.

Добравшись додому, він одразу ж узяв ножівку і почав відпилювати товстий край бивня, що був поколений тріщинами.

— Сталь! Просто сталь! — упрівши над бивнем, час від часу кидав він, а Федько принишк, стежачи за пилкою, і обличчя в нього було чомусь сумне.

Нарешті ножівка диркнула, потрісканий шматок упав на землю, і відпиляний торець засяяв тим неповторно ніншим блиском, що його дає лише слонова кістка.

— Ну! — вигукнув батько, обдуваючи відпиляний край і гладячи його долонею.— Цілий! Ось вона — дорогоцінна слонова кістка! — потім лукаво глянув на невеселого Федька:— Ну, кажи, що ти з ним робитимеш?

— Як ви скажете, так і зроблю...— нахиливши голову, тихо промовив хлопчик.

— Чого ж так? Ти вирішуй. Він — твій!

— І я ж ваш...— похнюпився Федько.

Батько хвилину мовчав, дивлячись на сумне синове обличчя.

— А школа? Вона теж наша? Га?

Федько спочатку не второпав, куди веде батько, потім очі його заблищали так, наче він знайшов ще одного бивня. Йому хотілося сказати, що його тато найкращий у світі, але такі слова краще промовляються в думці, і він мовчав.

— І на бирці напишемо,— засміявся батько,— "Від Федька з Федора".

— Ні,— щасливим голосом промовив Федько,— на бирці напишемо: "Від Федора і його тата з Федора".

1 2