Наприкінці розмови, до речі, ще й така пропозиція прозвучала – створити загальноукраїнський фронт оборони культури.
О фронти, ці фронти! Вельми я не впевнений, чи обіч проголошеного перед парламентськими виборами "Національного фронту" варто створювати ще й ось такий організаційно окремий фронт. І все ж хай би інформація про намір його зорганізувати була там, зверху почутою, і нехай би, може, хоч вона вразила і змусила задуматися, бо то вже й справді – коли інтелігенція, діячі культури, освіти, науки виступають проти антикультурної політики такої омріяної ними держави, то це – трагедія, це – біда.
…Повторюється, побільшується одна із прикрих наших національних помилок. І то вже пора нам у масштабах держави звільнитися, нарешті, від гігантсько-маштабного заблукання, суть якого саме і полягає у явному недооцінюванні, а то й іґноруванні усього того, що охоплює національно-духовна сфера. І коли кажуть: треба спершу витягнути економіку, – то, згоджуючись з тим, що її невідкладно треба витягнути, адже ж доходимо до ручки, як не задуматися (задумайтеся, державні мужі, хто ще здатен!) над тим, що на протиставленні культурі, науці, освіті, мові, її, тобто економіку, аніколи, аніяк не витягнути. Коли хочете, то й освіта, і мова – то також потужна економічна, не лишень духовна сила.
Ну хоча б "чужого научайтесь" і в цьому випадкові, як переконував той же Тарас Шевченко, надто коли свого, власного бракує. Є віддалені чужі приклади, як-от дощенту розгромлені у другій світовій війні Японія, Німеччина, що досягли вражаючих економічних висот, не відкладаючи на потім потреби науки та освіти, а великою і величезною мірою завдяки їм. А є й приклади, що з нами зовсім поряд, – Польща, приміром, яка від економічної злидоти кінця 80-х років здійснила вже вражаючий ривок. Або держави Прибалтики, стартові можливості яких на час розпаду СРСР були значно слабшими порівняно з Україною, але які, одначе, лишили Україну на солідній відстані. У пресі можна, наприклад, вичитати, що, живучи на пісках і болотах, поляки мали вже в 1997 році середню зарплатню, яка дорівнювала нашим 800 гривням, а середню пенсію – 400 гривням; у Литві ж – відповідно – 400 і 200 гривням.
То в чому причина успіху цих країн? По-перше, в тому, що після розвалу т. зв. соціалістичного табору ці народи не завагалися довірити свою долю національно-державницьким, патріотичним, антикомуністичним силам ("Солідарність", "Саюдіс"). А по-друге, величезною мірою і в тому, що не занедбувалася, як у нас, а навпаки – зміцнювалася ідеологічна, культурно-освітня сфера. І турбота ця мала і має своїм наслідком виняткової важливості ефект. Вона бо об’єднує націю єдиною волею, єдиним прагненням, зміцнює єдиною провідною ідеєю, згуртовує її, формує з неї одне вольове, дисципліноване ціле. Якби ж то, нарешті, і для нас оце знаття…
2. Сфера, що кинута напризволяще
Мова, отже, про фатальну роль, яку відігравали у нашій історії і, на жаль, усе ще й далі відіграють певні прикмети нашої національної вдачі, про запізнілі прозріння української нації, її непоспішливість на доленосних, крутих зламах історичного розвитку, де поспішати, і завбачати, і, коли хочете, вчасно застраховуватися таки треба.
Та от біда – скільки вже разів у своїй історії українство віддавало себе на волю в’їдливо висміяного Остапом Вишнею принципу якось то воно буде! І можна тут згадувати не лише історію, а й часи зовсім недавні чи й сьогоднішні.
Наприклад. Чому у 1991 році не вистачило сміливості й рішучості розпустити компартійну Верховну Раду? А результат? – вона і нині великою мірою лишається компартійною, і ми всі бачимо, як ця "розкладка" "сприяє" нашому державному будівництву. Або: чому забракло розважливості зовсім інакше, принаймні неквапливо, з розумінням її ціни, повестися з тактичною і стратегічною ядерною зброєю, аніж то було вчинено з нею державною владою? А результат? – знані зовнішні сили викручують Україні руки, як тільки вони хочуть. Отак знамените наше національне якось то воно буде раз-по-раз і переходить у процесі нашого вельми тривалого і вельми болісного історичного розвитку в не менш знамените, не менш національне, фатально висновкове якби ж то знаття!
Мене дуже тривожить, що промине ще нетривалий час – і оце якби ж то знаття може бути ще й ще раз повторене і з приводу ситуації, в якій опинилися сьогодні в Україні освіта, наука, культура, українська мова, загалом сфера нашої духовності. Це ж бо вона й віддана нині в країні – і то в найліпшім разі – на волю принципу якось то воно буде…
А як саме воно буде? А буде так, повторю свою найглибшу переконаність, що аніколи, аніяк, ані в жодному разі ми не витягнемо економіку, яку, звичайно, треба негайно, невідкладно витягувати, якщо відкладатимемо на потім питання ідеологічної, духовної сфери. Та певне, панове урядовці, тому й не витягується економіка, що сфера та не тільки залишена в нас напризволяще, а й зазнає руйнації. Я ж цілковито впевнено стверджую: те, на чому наразі акцентую, – це також економічна сила, а в його стосунках з власне економікою діє принцип сполучених посудин: не піднімається на щит державотворча ідеологія, нищиться культура – отже, ще більше регресує, нищиться й економіка, і, очевидно, навпаки.
Заздрю державам, лідери яких і розуміли, й розуміють цю велику істину, які переконані, що спрямовувати належну увагу на національну освіту, мову, на культуру – то означає спрямовувати її на національну ідею, а без потужної об’єднавчої національної ідеї яке й піднесення можливе, в тому числі й економічне!
Національна ідея, з мого погляду, то водночас і найактивніший діяльно-творчий фермент, і феномен вельми корисного стриму. Чому діяльно-творчий фермент? Тому, що вона згуртовує, об’єднує, збирає докупи, зцементовує в одне ціле націю, націлює її на спільність прагнень, мети, дій. Тож коли нація просвітлена провідною національною ідеєю, вона, можна сказати, подесятерює свої сили, рухається впевнено, максимально швидко, долаючи своїм натиском усілякі перешкоди.
А водночас, кажу, це й феномен стриму. А чому? Тому, що перейнятість індивіда національною ідеєю зрідні перейнятості, сказати б, вище духовним, божественним началом. А це вже і є феномен глибинно-внутрішнього стриму, що, приміром, уберігає націю від розгулу скорумпованості і мафіозності, від крадійства, від засилля злочинності, навіть від масово розгнузданого хуліганства. Ви не задумувалися, чому, чому всього цього "добра" у тих же естонців чи литовців, на приклади яких, на успіхи яких у своєму державотворенні я посилався, набагато менше, аніж у нашій благословенній Україні? Та напевне саме тому, що переважаюча маса людності цих етносів і осяяна отим світлом Божим – національною ідеєю. Прилучитися до мафіозних дій? Але ж це – на шкоду зміцненню моєї Литви або моєї Естонії. Щось вкрасти у держави? Але ж це означає – вкрасти у моєї власної держави, думкою про могуття якої я живу. І т. ін. Як мовиться, дай Боже, аби феномен, про який тут мовиться, чим скорше і щоглибше закорінювався і в наш український народ. Перебуває ж це, повторюю, у найпрямішому зв’язкові з укоріненням, культивуванням, оберіганням як найбільшої святині – національної ідеї.
Одне слово, дбаючи про економіку, про політичне зміцнення держави, давно вже час на ділі, а не на словах повернутися лицем до національної духовності. Може, вже й повернулися б, якби хоч трохи були наближені до ситуації, коли у владних структурах переважали б по-справжньому освічені, національно свідомі, високодуховні люди, якби хоч трішки переймалися б ми прагненням рухатися до здійснення мрії давніх мислителів про настання часу, за якого – пригадаймо – королями були б мудрі філософи.
Якби… Якби так було… Тоді, може, почала б у нас виходити на перший план концепція людського капіталу – та концепція, згідно з якою освіта, наука, культура – то є ключовий чинник економічного зростання та соціального й економічного благополуччя. Тоді, може, і ми навчилися б усерйоз сприймати те, що для передових країн є вже давно доведеним, аксіоматичним. Ну, наприклад, те, що кожен долар, вкладений у США в освіту, повертається сімома доларами, а кожен долар, вкладений в освіту у Японії, повертається у цій країні десятьма доларами…
Одначе – як то ще далеко нам до розуміння цих речей і як ще міцно вкорінився у високих кабінетах, в тому числі й тих, звідки здійснюється керування нашою культурою, чиновник примітивний, обмежений, антиінтелектуальний, антиукраїнський, неінтелігентний, некультурний, зміщанений, той, який воліє кинути освіті, науці, культурі хіба що недоїдки з державного столу. Як різко мовив Олександр Довженко, і ці його слова зберігають свою слушність, "ми єдина у світі країна, в якій слово інтеліґент звучало [колись] як зневажливе слово. У нас було заведене поняття гниле інтеліґентство, але гнилою у нас була не інтеліґенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно смердючим і зараз, не зважаючи на високі державні посади, що воно їх посідає". Скільки болю й протесту в цих рядках О. Довженка нібито про "колись" з його щоденника!
До речі, та обставина, про яку мовлю, – це і є одне зі звинувачень системі освіти тоталітарного часу. Це ж бо її вихованці, її учні антикультурять на своїх посадах, це ж вони глумляться сьогодні й над тими, хто виводив їх у життя, – над своїми вчителями. Прикро, гірко казати, але зведений до становища жебрака нинішній учитель чималою мірою пожинає плоди, що їх сам же й вирощував.
Лицемірить чиновник з духовної сфери, запевняючи: мовляв, маємо у цій сфері таку ж ситуацію, як і в цілому в державі. А насправді – і я це хочу уточнити – хіба не маємо ситуацію з цією сферою ще принизливішу, ще ганебнішу, аніж та, яку спостерігаємо в цілому в державі?
"Треба потерпіти, – знову й знову чуємо від високопосадовців, – нема коштів". Але ж є , шановні, речі, де справа якщо і в коштах, то тільки в другу чергу. У першу ж чергу мусить заявляти себе тверда державна воля – будувати повноцінну Українську державу, підтримувати, надто морально, організаційно, ідеологічно, все, що її зміцнює. Так, головна затримка нині – за державною волею, тією, що передається усій нації, мобілізує, спрямовує її, спростовує сумніви обивателя, спонукує його до коригування поглядів й орієнтирів.
Ми ж час од часу ще й підливаємо оливи цьому обивателю – мовляв, будуємо громадянське суспільство.