І нехай ніхто не каже, що якісного людського матеріалу, який відповідав би цим критеріям, у нас немає, що геть усі вже у нас перепсуті, геть усі вже клюнули на хабаря та на наживу. Ми з вами, громадськість, ще й не намагалися докладати, як слід, зусиль, аби номенклатурне коло, залишене нам тоталітарно-комуністичною системою, нарешті, було розірване, так саме як був би відтручений від того кола і той із псевдодемократів ( а це також треба розрізняти – демократ і вельми й вельми розмножений нині псевдодемократ), хто корисливо, безчесно, більше задля наживи вчепився за нього вже в останні роки.
Кажуть, що те, що я наразі пропагую, означає кадрову революцію, в тому числі в ідеологічній сфері. Що ж, шановні, – досить нам розхльобувати і в двадцятому, і, бачимо вже, в двадцять першому столітті бодай те, що приніс з собою у 1917-му кривавий більшовицький переворот. І все ж, вживши вислів – кадрова революція, не хочеться, ну, ніяк не хочеться мені зм’якшувати це позначення та підбирати якийсь евфемізм. Це є те, що для одужання, оздоровлення нашого суспільства, дійсно, необхідне.
Є чиста, благородна, свята українська національна ідея, вільна від зневаги до будь-якого іншого народу, але сповнена самошаноби, самоповажання. І чим більше громадян України запалиться нею, тим більше буде її світла, і тим видніша, отже, буде в тому світлі всіляка нечисть, що так споганює і продовжує споганювати нашу Україну.
Тільки не зваблюємося, друзі, на все те, що тягне нас у вчора; вже тому не зваблюймося, що, за відомим висловом, двічі в одну річку увійти не можна. Для прикладу, пригадаймо СЛОН"а – соціально-ліберальне об’єднання, ініціатором якого був В. Гриньов. Щодо соціального та ліберального наснаження об’єднання – як мовиться, могло б бути. Тільки сказали б засновники, що, окрім спроби закаламучення мізків, могла дати орієнтація цього об’єднання не на українську, а на російську національну ідею? Російською – промови на форумах, російською – навіть гасла і транспоранти, і в програмовім документі – все той же курс на російську мову як офіційну, вважай – за нинішних умов – курс на витіснення з України мови української. Чуже, вороже все це Україні, на користь не їй, а все тій же "белокаменной", все тому ж "единому" та "неделимому", новій "Белой Империи", що про неї мріють російські наці…
Вдумуймося, панове українці, у всі ці речі, але водночас вдумуйтеся в них і ви, шановні росіяни та представники інших національностей, котрі чесно пов’язуєте свій вибір з Україною, з можливістю ні в чому не скуто, не стиснено, в тому числі й стосовно своїх мов, жити і працювати в цій державі. Власне, якщо й служать чомусь подібні СЛОНи, то хіба що нагнітанню в Україні міжнаціональної напруги. Бо кому не ясно: українці вже ніколи не дозволять – ціною життів теж – розчинити себе в "общерусском море", а тим більше потрапити в СЛОНи 30-х років. Я тут нагадаю, що в 30-х роках роках СЛОН розшифровувалося як "соловецкий лагерь особого назначения"… Зловісний перегук! Як дотепно висловився один з моїх кореспондентів – А. Довгополов з Херсону, "Гриньов так любить Україну, як Хусейн Америку"…
Над усе важливо, друзі, щоб ми гнали на болота – на очерета будь-які сумніви, припущення, буцімто антиукраїнські сили візьмуть, зрештою, реванш та знову наведуть в Україні комуністично-імперський "порядок". Подібними страханнями недруг прагне паралізувати нашу національну волю, і треба, щоб він знав від нас: як не є нашому народові, нам з вами тяжко, а за ці роки поновлення нашої державності в Україні нараховуються вже легіони й легіони тих, котрі нізащо не поступляться волею, котрі скорше вмруть, аніж підуть під якесь старе чи поновлене ярмо. То ж чи не тому, що вони це відчувають, і нарощують у своїй силі різні демагогічні горлянки? Чи не тому ось уже кілька років підряд і крутять одну і ту ж платівку (скільки вже разів оголошували це комуністичні кликуші!): мовляв, терпець у народу увірвався, не сьогодні, то ось-ось буде соціальний вибух, народ замучився від незалежності, він хоче до Союзу, він хоче комунізму. І т. д , і т. д. Ну, просто тобі політичне шаманство, без огляду на те, що наприкінці ХХ ст. охочих вірити шаманам стає все менше й менше.
Відомо, що майже хронічною особливістю наших днів є поява все нових і нових політично-громадських ініціатив, народження нових партій, об’єднань, асоціацій, рухів. У добрий час, як мовиться, лише б то бодай частинно прислужувалося зміцненню нашої України, лише б хоч краплинно сприяла та чи інша ініціатива нагромадженню отієї критичної маси, з досягненням якої відбудеться фронтальне – зверху донизу – очищення, прояснення суспільної свідомості, її масове наснаження українськими національними цінностями та пріоритетами. Та водночас украй важливо, друзі, щоб всі ми усвідомлювали: попри наявність у нашій державі десятків партій та рухів, попри відмінність різних політичних, економічних і соціальних орієнтацій, насправді, сьогодні маємо в Україні протистояння, непримиренність лише двох основних сил – українства й антиукраїнства. Всі інші види і типи протистоянь – менш посутні, менш істотні. І коли, скажімо, депутат Моісєєнко, той котрий одного разу так піднесено й з надривом прокричав у парламенті про "свершение великой октябрьской социалистической революции", що можна було подумати, нібито вона "свершилась" не в далекому 1917-му році, а ну прямісінько у момент того крику, так от коли цей депутат волає, що "бандеровщина не пройдет", то належить розуміти, що насправді тут мова не про якусь конкретну політично-партійну орієнтацію. Насправді, "бандеровщина" тут – то синонім України, то усі ми з вами, українці. Отже – "Украина не пройдет", ми, свідомі українці, що живемо на власній своїй землі, не пройдемо – лише так належить це розуміти.
А що значить "не пройде" Україна? Це значить – "не пройде" її державна воля, її самостійна міжнародна і внутрішня політика, її власна гідність, її власна честь, її культура, її мова.
О, далеко то невипадково, що українофоби ні в парламенті, ні на багатьох державних посадах українською мовою – державною – не послуговуються. І оце, між іншим, є промовистий показник: немов той лакмусовий папірець, він виявляє глибинну зневагу цих діячів до України, до українського народу, до кожного з нас, браття-українці, а ми є, дякувати Богові, приблизно, ще раз нагадаю, в такому ж співвідношенні до неукраїнців в Україні, як французи до громадян інших національностей у Франції. Уявили депутата француза, котрий до переважаючої частини своїх співвітчизників звертався б з найвищої державної трибуни якоюсь іншою мовою? Ні, то неможливо. Бо означало б, крім усього іншого, наплювательство, зневагу. Я пригадую наразі, десь вичитав, що коли одну з депутаток англійського парламенту запитали, як би вона зреагувала, якщо б хтось із депутатів звернувся з парламентської трибуни не англійською мовою, то вона відповіла враз і найлаконічніше: "Убила б".
Нам же ані безкультур’я, ані зневаги, в т. ч. й зневаги до закону, за яким державною мовою є українська, не позичати. І я ще й ще раз підкреслюю: ця зневага до української, державної мови є ніщо інше, як виявлювана в ось такий спосіб зневага до самого українського народу, до українства загалом. А стільки ж запевнень у перейнятості долею народу, стільки апеляцій до нього! Гріш, щербатий гріш цьому ціна! Як пише Є. Алєксєєва (до речі, росіянка) з м. Іловайська Донецької області, "ніколи депутат не бажатиме українцям добра, якщо він зневажає їхню мову".
Варто пригадати, що навіть за більшовицьких часів, у 20-і роки, правда, упродовж лише кількох років, комуністи, аби увійти в довір’я до українського народу, фронтально взялися до освоєння його мови, здійснивши т. зв. українізацію. Не те комуністи нинішні. Вже й самою своєю офіційною мовою вони, як сказав би їхній вождь, "страшно далеки от народа" – від українського народу. І цим вони – тисячу разів до цього вже приверталася увага – відрізняються від комуністів у будь-якій іншій країні, хіба що з білоруськими пахолками Москви споріднені. Комуніст поляк – він і своєю мовою поляк, і найдорожчою для нього є вона, Польща, що за неї він вам горлянку роздере. І такий самий комуніст фінн, комуніст француз – де там вони вже в наймізернішій, ратитетній кількості позоставалися. Наш же, сущий в Україні, – то гомункулус ну просто рідкісний, то екземпляр достоту унікальний. Зважмо: державна незалежність для будь-якого народу – то святе. Для нього ж державна незалежність України – зле. І він діє, аби оту крихку ще волю знищити, аби на аркані потягти цю Україну сповненому імперських домагань хижому сусідові, аби якомога більшу кількість українського люду поіншоязичити. Сказав би я, що це – якась дияволіада, щось те, що на тисячі миль віддалене від узвичаєного в усьому цивілізованому світі розуміння патріотизму, поваги до народу, ім’ям якого названа та чи та держава.
Чому, окрім російських наці та "слонів", згадав наразі депутатів? Тому, що саме з парламентської зали найголосніше виплескується антиукраїнська злоба, яка через радіо доноситься до всіх куточків України. Тому, що там, вустами депутатів – яничар та відщепенців, систематично паплюжиться, спотворюється і українська національна ідея, і українська історія. Тому, що в цій залі – головній в Україні – повсякчас принижується, зневажається державна мова. Законодавцями зневажається законодавство.
Хіба ж то не помітно, що для цієї частини парламенту українська мова – то всеодно, що червоне для розлютованого бика. Десь, у якомусь законопроекті, як-от у відхиленій влітку 1998 року депутатами-антиукраїнцями 7-й статті законопроекту про загальну середню освіту, згадується вона – і вже багровіють поличчя, вже наливаються злістю очі… Йдуть в атаку, в отой "решительный бой", зліквідовують цю статтю, бурхливо аплодують власному реваншизму, геростратству чи й просто недоумству. Позиція ж народу, яким вони клянуться, яким божаться, за винятком усе ще темної, несвідомої його частини, діаметрально протилежна – в тисячах і тисячах протестів з цього приводу, що надійшли до Верховної Ради з усіх куточків України, що були опубліковані пресою.
У Мадриді, Страсбурзі, Зальцбурзі прориваємося ми у європейське та світове співтовариство.