Гр. Ващенка? Зацікавився ж він фактом, коли місцеві керівники, не виплачуючи зарплатні освітянам чи бібліотекарям, різними хитромудрими способами спрямовують належні їм кошти з місцевого бюджету то на ремонт, який можна ще відкласти, то на не конче важливі для нинішньої скрути благоустрої, під які немало що можна підверстати, то на будівництво доріг, далеко не завжди найневідкладніших, то різного роду пишних будівель – тих, як правило, що вельми й вельми "підвищують престиж" начальства. Лає, отже, і лає дехто Україну, а до тих конкретних, хто ховається за неї, хто її компрометує, зневажає, чи завжди ми придивляємося?
Позиція ж у них доволі активна, вони не мовчать. Ось і нині на моє ім’я прийшло кілька листів, а саме – від В. Сірого з Білої Церкви, М. Байкова з Полтави, А. Мороз з с. Березівка на Житомирщині, В. Божко з Харкова, автори яких у відповідь на мою критику тоталітарної педагогічної системи кидають мені звинувачення, що от, мовляв, і я дістав освіту за тоталітарного режиму, а тепер "вместе с Довженко" (я дякую за щонайвищу честь побути у цей спосіб поряд з О. Довженком) заперечую і лаю той режим.
Ну, що ж, шановні, нехай побереже мене Бог від порівняння, але ж ось і Вацлав Гавел, про якого я згадував, теж дістав освіту за тоталітарного режиму, одначе став полум’яним чеським патріотом, став антикомуністом. Хіба те, чим ви оперуєте, – то арґумент? Хіба це може бути звинуваченням? Ось, тов. Р. Простакова з Рівного пише з приводу "коммунистического воспитания": "Я считаю что правильно нас воспитывали, и пусть Анатолий Погрибный прочтет моё письмо и переубедит меня".
Ні, шановна тов. Простакова, як і М. Виговський зі Львова, котрі лають нашу незалежність, бо якби, мовляв, не було її, то не було б і Л. Лук’яненка, і П. Мовчана, і В.Чорновола, і М. Плав’юка, і Слава Стецько "не мутила б воду", – "переубеждать" вас, людей вже пенсійного віку, закристалізованих у своїх поглядах, я не маю наміру. Ліпше бо мені як викладачеві мати вже справу з вашими внуками та правнуками – хто-хто, а вони не можуть бути втраченими для України. Вони, вірю, зростатимуть і зцілюватимуться від решток комуністичного дурману разом зі зростанням України, і, повірте, людьми другого сорту ніхто їх не вважатиме.
А загалом, зізнаюся, супроти різного роду звинувачень та в’їдливостей я вже давно виробив тривкий імунітет. Тож якщо мене щось і вражає, наприклад, у закидах Є. Алексеєвої з с. Нагірянка на Тернопільщині, то тільки одне: ця жінка, власне, все життя прожила на Тернопіллі, закінчила школу у Чорткові – і, попри це, така в неї ностальгія за імперськими часами, таке несприйняття українства! Їй навіть хочеться поспівчувати: з російською мовою у поспіль українському оточенні їй, справді, мусить бути дуже незатишно й важко. Тільки то ще є питання, тов. Алеєксєєва, хто ж кого насправді зневажає: українці вас чи ви їх?
Незмірно цікавіше мені полемізувати, скажімо, теж з російськомовною Н. Неміч з Харкова. Ось, обстоюючи двомовність, вона зазначає, що в Ізраїлї є дві державні мови – іврит та ідиш. Одначе, пані Неміч, обидві мови ці (хоча рішуче переважив іврит) – єврейські, а не дві окремі мови окремих двох народів, як то є в українській ситуації.
Або – авторка листа не згоджується зі мною стосовно того, що економічний розквіт Японії та Німеччини стався завдяки національній ідеї. Насправді, мовляв, "він стався тому, що цим країнам було заборонено мати армії, і все чоловіцтво вимушене було займатись справжнім ділом без дурників. Модель там Ерхарда, Маршалла – це був лише засіб".
Не заперечую – відсутність армій певну роль, звичайно, відіграла. Тільки аби ж то справа була лише в людських ресурсах! Он бо їх скільки у нас нині – вивільнених, безробітних, в тому числі й тих, які буквально щойно вступили в життя! І то є трагічно, що величезна частка їх входить у життя без ідеалів, без віри в ту ідею, про важливість якої наразі мова. Армію ж нам – навпаки – належить лише зміцнювати, щоби вберегтися від зазіхань знаного сусіда та від загроз з боку сусідів інших. Зійдемося, отже, хіба що в одному: супроти наших громадян влада вчинила подвійний злочин. Перший – що багато хто з них виявився непотрібним для будівництва держави, другий – що допускається їх масове обезідеалювання. Бідою є, що за нинішніх умов саме поняття "людський капітал" – не більше, аніж пустий звук…
6. "Нордические ребята" родом не з Мадриду
Стрімко розвиваються події, і в одній з них Україна висвітилася в епіцентрі всепланетарної уваги. Сталося це у Мадриді, де було підписано Хартію про особливе партнерство України з НАТО.
Власне, те, що відбулося (9 липня 1997 року), – то був день України у світовому масштабі. Президенти або глави урядів шістнадцяти провідних держав світу – США. Канада, Франція, Німеччина, Бельгія, Туреччина, Італія і т. д. – висловлювали один за одним свої погляди на сучасне і майбутнє України, так само як згадували і про історичні уроки її минувшини. Акцентувалося при цьому на важливому значенні України для сьогочасного світовлаштування, а відтак і на її історичній місії в сучасному світі, її відповідальності та історичному покликанні. І надто ж акцентувалося на тому, чого немало хто з нас, українців, не довчився так, як треба, про що ми, власне, добре колись знали в добу Київської Русі та в століттях 16-му і по 18-те , та потім з веління азійськи облаштованої та азійськи зорієнтованої московської метрополії примушені були забути. А саме: на тому наголошувалося, що Україна – то не складова частина кермованої московською меккою Євразії. Це – центрально-європейська держава, яка має всі підстави, всі резерви, щоб відігравати роль саме великої і саме на європейському та світовому обширах.
Пригадався мені того дня 1991-й рік. Дотелефоновуюся я із заморської держави в Україну. Кажу телефоністові, що потрібна Україна, Київ. Він відповідає, що не знає, де це, та питає, що це за країна. Повторюю: це – Україна. А він знову: я не знаю, де це. Потім здогадується: може, це є Раше? Одначе я упертий: ні, не Раше – Україна. Зрештою, урок новітньої географії телефоніст-міжконтиненталіст одержує і пов’язує мене з Києвом…
Якось той день ще й тим мені запам’ятався, що вразила мене тоді програма міжнародної письменницької конференції, де у числі раше – російських письменників були позначені й деякі українські літератори…
Відтак – яку колосальну дистанцію саме стосовно знань про нас у світі пройдено за ці буквально кілька років! Від майже повного неіснування нас у світі до згаданої зустрічі в Мадриді, одна з причин якої – саме ми.
Хтось скаже: це тому увага до нас, що з нас західні держави хочуть взяти вигоду.
Ну, так – мабуть, що хочуть. Але вся річ у тому, що вигода ця – не тільки для західних держав, а й для всього світу, – і то саме в плані безпеки для світу, знейтралізування нових агресивних домагань з боку євроазійського московсько-імперського монстра – у тому разі, якби ці домагання знову стали відчутними. Вигода ця, безсумнівна, безобмовна, є також незаперечною і для самої України як незалежної держави.
Хіба що смішно було б, одначе, говорити про економічну вигоду від нас для західного світу, яка комусь у нас примарюється. Це що – від нас, обідраних, обібраних, щось хоче і щось може собі економічно, фінансово та ж Канада додати? Як мовиться, осягнула вона усезагального добробуту без нас (без нас як держави, але за участю сотень тисяч українців-емігрантів) – без нас економічно ще і сто, і двісті років вона, Канада, і обійдеться. Так саме, як обійдеться і будь-яка інша розвинена країна сучасного світу.
Незаперечним, одначе, є те, що у ставленні до України, в осягненні її місця в сучасній історії світ на наших очах проходить стрімко пришвидшену науку, шкодуючи, як то констатувала німецька газета "Ді вельт" (12.ІІ.1998 р.), що "Захід у пошуках нової архітектури європейської безпеки дуже пізно відкрив Україну як партнера". Добре пояснив причини посиленого інтересу Заходу до України й федеральний президент Німеччини Роман Герцог, що побував з державним візитом у нашій країні в лютому 1998 року: "Досить одного звичайного погляду на мапу, щоб переконатися, що Німеччина розташована там, де й Україна, тобто в Європі, і зараз, у той час, коли у світі виникають нові блоки, Європа може існувати лише тоді, коли вона буде об’єднаною і Україна належатиме до неї" ("Час/Time", 1998, ч.7).
Але ж у тому й полягає парадокс, шановні друзі, що науку, пов’язану з Україною, світ засвоює, здається, швидше, аніж ми самі. Світ, дбаючи, звичайно, про свою безпеку, простягає нам руки як потенційній, можливій рівні, він закликає нас розпрямитися, будувати демократичну державу. Частина ж нашого суспільства зиркає на все це вовком, відсмикує і ховає руку, і зі колін не зводиться (ну, точно, як у Гоголя: не встанемо, матінко царице, з колін, не встанемо!), і звинувачує у зраді Президента, і на противагу підписаній у Мадриді Хартії обстоює усе той Союз, усе ж ту підлеглість Москві, все ж ту євроазійську орієнтацію – тобто орієнтацію на реставрування нашої ізольованості від світу, на подальше убезпечення нашої відсталості й неповноцінності.
Ось як – з моєї пошти – і тов. А. Гаєвський з Черкас, котрий, залишаючись при впевненні, що тільки "ліві сили (комуністична партія) можуть створити могутню, економічно процвітаючу Україну", коментує мадридську подію так: " Після підписання зрадником Кучмою з НАТО Хартії про особливі стосунки України з альянсом ми стаємо настільки "незалежними", що не лише питання наших реформ, бюджетів, оборони, а й всього спектру життя вирішуватимемо не ми, а заокеанські фінансові ковбої та натовські сержанти".
Єдине, з чим не можна не погодитися з А. Гаєвським, є те, що, дійсно, і на Заході немало є бажаючих підпорядкувати собі Україну – то як ринок збуту, то як джерело сировини. Одначе – чи не правда? – то вже від нас самих залежить не втратити свою і самостійність, і свою гідність, поскорше та поскорше увійти в силу. Що ж до того, що у нас не бракує діячів, які кричать про орієнтацію тільки і виключно на Росію (чи на неї разом з Білоруссю), то я переконаний, що, у світлі багатовікового історичного досвіду, солідаризуватися з цими кличами може лише дві категорії громадян.