Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: "Сідай і лети!"
— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах — вони світились радістю.
Льонька лиш хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!
— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!
— Шестірню? Яку? ■— аж* підскочив хлопець; йому хоті-, лось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. — Може, я знайду?
— Таке, знайдеш... Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка...
Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на Поліщука.
— А ти вночі не боїшся?
— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну
ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні. —
— Добре. Тоді, як .стемніє, давай підемо до кузні, дістанемо шестірню...
Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду.
*
Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремиґає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо.
Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні... І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора трубок, коліщаток, пасів... Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?..
— Фюіть! — почулося з кущів.
Льонька здригнувся, підвів голову... Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька, мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі.
— Тс-с-с, не галасуй... — буркнув сердито сусід.
Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.
— От помічник мені, — розізлився Грицько. — Закоти штани!
Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.
Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі.
— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати...
— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — зітхнув Льонька. — Картина вийшла б.
Грицько блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.
•—. Картина... Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальну апаратуру треба. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає...
— А де ж він? Обміняв на щось?
— Батько побив.
— Як — побив?
— А так. Взяв "— і гепнув об поріг.
Над ними, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — і почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі і брязкіт безжально розбитого фотоапарата... Все це не поєднувалось у Льоньчиній голові.
— Малий ти, багато чого не розумієш, — похитав головою Грицько. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно мені в хаті. Ікони та молитви — тільки й чуєш. Батько одне торочить: "Копійчину треба заробляти". В$е йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: "Роби картки та продавай. Нічого байдикувати"...
З В. Близнець
33
— Ну й що? — підсунувся Льонька ближче.
— Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат — об поріг. Ще й пригрозив: "Вижену, — каже, — чортове насіння".
Грицько гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:
— Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим застять.
Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.
— Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів... А тоді махну до моря. Країна наша велика; знаєш, як хочеться помандрувати...
— На аеросанях?
— Побачу.
Розбурхана Льоньчина уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Хмельового. Він одягає шлем, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла снігова курява — і прощай, село! Темною смужкою проляже Бобринецьке шосе, гірляндами вогнів промайне Кіровоград, а попереду — цілий океан світів...
— Гришо... Мене візьмеш?..
Хмельовий критично помацав його руку вище ліктя.
— З глевкого тіста... Ти про матроса Лукіна чув?
Про такого матроса малий не чув і вважав за краще промовчати.
— Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і — хрусь! — розпалась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем — рраз! — по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабачок був. Фізкультура, вона і горбатого розправить.
Гриша підвівся на ліктях.
— Хочеш — зі мною будеш тренуватись? Через місяць ніхто з хлопчаків тебе не поборе.
Звичайно, Льонька з радістю погодився. Домовились завтра ж зустрітись на річці.
Була вже глибока ніч; місяць сховався за гору, з берега тягло холодком. Льонька нагадав Грицькові про шестірню.
— Ану її! — махнув він рукою. — Іншим разом. Давай краще скупаємось. Вночі, знаєш, яка тепла вода!
Стежкою, що в'юнилась між лозами, хлопці побрели до ставу.
Попередні випробування аеросаней, були призначені на неділю.
В суботу звечора Льонька виконав усі домашні завдання і взявся за книгу про матроса Лукіна. Приніс її Гриша. Книга була написана дрібненькими буквами, зустрічалось безліч невідомих слів, однак хлопчина терпляче "гриз" сторінку за сторінкою.
— Над чим ти потієш?
Так і знав — Лідка! Ніде не сховаєшся від неї!
— Знов — про Чапаева?
— Ні, про моряків.
— Це той приніс?
— Той.
Лідиною мовою "той" — Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить її меншому братові.
Особливо допалась Ліда до однієї книги — "Червоні вітрила" називається. Справді, знаменита книга. Жила біля моря дівчинка Ассоль, блукала по горах і все мріяла, мріяла про те, що припливе хоробрий принц і забере її у казковий світ. І що ви думаєте?.. Збулась її мрія! Так і написано в книзі: на кораблі під червоними вітрилами прибув до неї славетний капітан Грей...
Якось Льонька знайшов у цій книзі записочку, прочитав:
"Ассоль! Чого ти сердишся на мене?
Капітан Грей".
"Хм! — подумав Льонька. — Чого це капітан Грей записочку у книгу підсовує?" Потім придивився: Грицьків почерк. Ловко придумав сусід! Це він, мабуть, себе капітаном величає. А хто ж бо Ассоль? Чи не Ліда?..
— "Матрос Лукін", — скривила губи сестра. — Для чого тобі?
Ну, як їй розтлумачити? Тепер, після довгих тренувань з Хмельовим, Льонька став найсильнішим у четвертому класі. Міг спокійно покласти на лопатки навіть верткого Лебедика. Але щоб запитати переможеного: "А ти знаєш
З*
35
про Лукіна?" — треба самому знати про нього. Мимоволі будеш ламати голову над премудрою книгою.
...Прийшла, нарешті, довгождана неділя.
Льонька виглянув на вулицю: погода чудесна! Тихо, сонячно. Дерева не ворухнуться. Стоять, мов казкові богатирі на заставі, по пояс в снігу, прикривши груди сріблястими бородами. Чисте морозяне повітря лоскоче ніздрі, забиває дух.
Грицько зустрічає малого сердитим поглядом. Хмурить густі широкі брови, припудрені інеєм.
— Чого спізнився?
— Лідка уроки перевіряла. Все допитується: "Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь?"
— А ти їй що?
— Не сунь, — кажу, — свого носа до чужого проса. Голос Хмельового потеплішав.
— Дивна вона у вас...
— Угу. їй аби книжка, то й хліба не треба...
Побрели у берег мовчки. Грицько ступав широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Льонька ледве встигав за ним, грузнув у кучугурах по коліна.
— Значить, питає, — знову Грицько.
— Питає, — підтакнув хлопець і прибрехав від себе. — Як ідеш мимо хати — мало вікна не видавить.
У Хмельового аж загорілось обличчя. Насуплює брови, стримує усмішку, але сірі очі світяться радістю. Льонька перевів розмову на інше.
— Мотор вже працює?
— Щось карбюратор кульгає. Володька забрав на ремонт. Сьогодні без двигуна попробуємо.
...Виявляється, всю верхню частину — кабіну й мотор — Володька Шумило зняв. Щоб не іржавіла взимку. І тепер аеросани нагадували звичайнісінькі сани. Міцні, добрячі, з кругло задертими носами. Хлопці витягли їх на обривисту гору. Глянув Льонька вниз — аж під коліньми засвербіло. Ох, яка ж гемонська височінь! Прямовисна стіна та ще й з козирком, наметеним із снігу!
Вмостився малий на санях, обхопив Грицька за плечі і заплющив очі.
Може, відмовитись, поки не пізно? А слава найхрробрі-шого в класі, а майбутня подорож до далеких країв?.. Ні, краще провалитись крізь землю, ніж осоромитись перед Гришею!
Хмельовий відштовхнувся ногами, і понесло їх вниз з неймовірною силою. Кущі терну й верболозу рвонулись назустріч, все злилося в суцільну білу пляму. Щось підкинуло санки, трусонуло, вдарило об землю... І м'яка пітьма застелила Льоньці очі.
Коли хлопець відкрив тяжкі повіки, побачив перед собою, мов у тумані, дві пари очей. Голубі Лідині, застиглі у тривожному чеканні. І сірі Грицькові, розгублені, винуваті.
— На корч, браток, налетіли... Гришин голос долинув ніби знадвору.
— А сани... як?
— Витримали...
Льонька побачив батьків портрет на стіні, прищулився, наче снігу йому натрусили за комір. Яким чудом перенісся у свою домівку? Може, Грицько приніс?
— Лідо, не сердься на Гришу, —• сказав хриплувато, ■— я сам напросився.
Іскорка вдячності промайнула в очах сусіда. І здалося, та іскорка спалахнула на сестриному обличчі теплим лагідним вогником.
* * *
Коло берестків хурчить пошарпана тритонка. За баранкою — Володька Шумило. Все літо практикувався він на шофера і сьогодні вперше поведе машину самостійно... Щоки його поцяцьковані мазутом, пом'ятий картуз на потилиці, чуб хвацько звисає над оком. Володька аж грає плечима, йому >— хутчіше в дорогу. Це неабиякий рейс — повезе Грицька, повезе свого друга до міста.
Льонька не відступає од Хмельового. Тітка Катерина тицяє вузлик Грицькові, весело бубонить коваль, всі збуджено товпляться, і спантеличений Льонька крутиться тут же, хоче сказати щось Гриші — ніяк не наважиться.
Володька сигналить: пора, поїхали!
Ось і настав твій час, Гришо!
Правда, вирушаєш ти у великий світ не на своїх аеросанях, як колись уявлялося Льоні, а на колгоспній вантажній машині.