Трохи спочину, а потім писатиму знову: все одно йде обкладний дощ і я мушу увесь день сидіти в хаті.
— — —
Іоганн Карлович почав здалеку.
Всі планети, що суть в білому світі, повстали з так званої туманності, тобто з розпалених газів. Спочатку й Земля була так само розпалена й треба було не тисяч, а кілька мільйонів років, щоб вона охолола. Охолоджувалась вона зверху, потемніла,— бо вона світилась,— перестала світити й наче вкрилася якоюсь шкаралупою, от так, як зашкаралуплюється грудка мокрої глини, що всередині зовсім вогка, а зокола стає тверда й суха.
Але ж земляна кора спочатку була не зовсім тверда й багато минуло часу, поки вона цілком зашкарубла. Навколо Землі були вогкі парові хмари. Коли ж Земля охолонула, то почала стискуватись, зсихатись й шкарубітись. Отже на ній ніби повстали такі зморшки. В той час, коли Земля охолонула,— то охолонули й парові гарячі хмари навколо неї й упали вони на землю водою. Вода позаливала всі ямки на земляній корі. Тоді на земляній кулі було більше води, як самої землі, а з тієї води стреміли кам’яні скелі. Скелі виглядали зовсім голі, бо ще тоді на Землі не було жодної рослини, ні животини…
Коли я перепинив Іоганна Карловича й спитав його, а як же Адам та Єва й шість днів творення? — то він всміхнувся й сказав:
— To мене не стосується. Я оповідаю тобі те, що знає наука, а ти питаєш мене про релігію. Я в ній не спеціаліст!
Під впливом води й теплини кам’яні скелі, що були переважно з гранітів, помалу руйнувалися й з них витворювалися пісок та глина. Вітер та холод допомагали руйнуванню гранітових скель, які все дужче розпадалися. А глина та пісок, осідаючи у воді,— тобто в морях,— витворювали "ґрунт", на якому починають з’являтися рослини. На землі було в ті часи дуже тепло й через те ці водяні рослини мали колосальну величінь...
До речі: Іоганн Карлович дуже часто вживає слова "колосальний".
Ці рослини, доживши певного віку, вмирали. Згнивали, падали на дно, й з них згодом витворився земляний вугіль, яким тепер топлять печі. А час минав, на землі ставало не так парко й у теплуватій воді почали з’являтись перші живі створіння. Як вони зародилися, наука того ще не відає, але ж цьому сприяли теплина й вогкість. Тим часом земля все дужче зсихалася, все дуже зморщувалась її кора, все більші й глибші робилися ті зморшки, а між них стікала вода. З неї утворювались окреслені океани та моря,— й все більше ставало суходолу.
На суходолі почали виростати земляні рослини, папороті, подібні до пальм, а також замість малесеньких морських створінь починають народжуватись плазуни-земноводні, на зразок ящірок. Ці ящірки були колосальні розмірами. Далі повстали риби й величезні птиці. Та ще цікаво, що ті птиці мали зуби!
Ті часи, коли ще на землі не було рослин і живих істот,— звуться прапрадавньою або архейською ерою. Друга ера — прадавня, поки ще не було суходолу, а третя ера, коли вже почалось на землі життя, зветься середньою ерою. Наприкінці цього часу на землі вже повстали й такі створіння, що годують своїх дітей молоком (ссавці). В цей же час в морях з’являються всякі дивні живі істоти — губки, коралі, морські їжаки й так далі. З цих створінь, коли вони помирали, відкладалися великі залежи вапна. Вапно змішувалось з глиною та піском й з того повстала м’яка земля — "мергель".
Тим часом від зморщування земляної кулі, деякі її частини так покоробились, що зовсім вийшли з води, й вода знову позаливала нижчі містини, що вже були в той час суходолом. Можна гадати, що й теперішню Полтавщину знову залило водою,— й тут, де ми бачимо тепер села, левади, садки,— стояло безмежне море. Хіба тільки один Констянтиноградський повіт не був залитий водою вдруге.
Але ще минали віки, століття,— земляна куля знову зміняла свою форму й вода збігла в ями, а тут знову з’явився суходіл. Це було наприкінці середньої ери.
Після середньої ери була так звана третична доба або епоха. В цю добу земля вже дуже мало змінялася. Правда, підсоння було дуже гаряче, як тепер в тропіках. Через те й природа мала зовсім інший вигляд. Була чудова, колосальна рослинність, незвичайно гарна, блискуча й барвиста. В тих величезних лісах (пралісах) жили колосальні слони, носороги, мавпи. І може буть, що вони ходили саме оттут, на березі, де тепер пасуться оті корови...
— "Тоді б, брате, ми так не їздили на "Лорелеї",— додав Іоганн Карлович й засміявся.
Я слухав, як зачарований. Ну, це ж — справжня казка!.. Здається, коли б це розповідав хтось інший, а не Іоганн Карлович, якому я цілком вірю,— я б не повірив нізащо. Подумати тільки, що колись по Полтаві ходили носороги, або іхтіозаври! Може навіть і по нашій Монастирській вулиці...
Іоганн Карлович думав, що я вже хочу обідати й хотів був спинити "Лорелею". Але я просив його їхати далі, щоб він міг скінчити своє оповідання. Він згодився дуже радо.
Наприкінці третичної доби підсоння на землі стало вже не таке гаряче й на початку четвертичної доби було мало чим тепліше від теперішнього. Але ж почалися величезні й часті дощі, які заливали суходіл водою так, мов потоп. Від того цю добу називають ділювіяльною добою, тобто, добою потопів. Під впливом великих поводів частки землі з одного місця переносились на інші й одкладалися цілими шарами. В цих ділювіяльних шарах було знайдено перші окам’янілі кістки людини. Ніхто того напевне не знає, чи то був Адам, чи його близький родич.
Але, щодалі, то земля все холонула й холонула. Нарешті повстала така страшна стужа, що майже вся куля земна обледеніла й вкрилася товстим шаром криги. В цю крижану добу вимерзло майже все життя, але, певно таки не все.
Крижані шари досягали колосальних розмірів. Можна гадати, що місяцями вони доходили до товщини більш, як верства. Вони були такі важкі, що самі себе душили й від того тиску спідсподу розтавали. Від того, що зісподу в крижаниках було вогко,— вони не могли зоставатись нерухомо на своєму місці й помалу посувались по похилій площині. Цей рух льодовиків був такий непомітний, що треба було дуже багато часу, щоб вони змінили місце. Але ж вони все-таки його зміняли. Бо не було на землі такої сили, щоб могла втримати їхній рух. І, коли вони посувались поверхнею землі, то так рівняли землю, ніби зрізували її терпугом. Все-все — ліси, пригорки, каміння — все зникало або зоставалося обіч, а під крижаною масою лишалася гладенька рівна, мокра пустиня. З тієї пустині річками й потоками збігала вода, яка несла з собою каміння, кругленькі, обточені водою гальки пісок та інший намул.
Підсоння в ту добу не було однаковим. Часами робилося тепліше, часами всю землю сковував мороз. Залежно від того крижана одіж землі то зменшувалась, танула, то знову товщала й льодовики збільшувались, дужче розпросторювались. Наука знає кілька періодів замерзання землі, але ж можна гадати, що Україна зазнала замерзання тільки один раз. В цю добу, може, на Україні не все й вимерзло. Правда, більшість живих істот загинула, але ж в земляних шарах цього часу знаходять кістки таких звірів, як мамонт, північний олень, печерний ведмідь, прадавній бугай, тощо…
Отже, коли надходив кінець цієї доби, підсоння почало змінятись на краще. Стало тепліше, майже так, як тепер.
Учені досліди над ґрунтами Полтавщини свідчать, що за винятком деяких місцевостей в Кременчуцькому повіті, та ще одного місця в повіті Лубенському, майже ніде нема слідів прапрадавньої ери. Шарів, які б визначали прадавню еру,— зовсім не знайдено. Мабуть в той час більшість Полтавщини була вже суходолом; через те тут не було наростання залишків підводних рослин, а тому й немає покладів земляного вугілля. Тільки в Костянтиноградському повіті дуже глибоко під землею знайдено вугілля, але це, видимо, роги покладів з Катернославщини.
Середня ера, так звана крейдяна зоставила чимало слідів, але ж знову дуже глибоко під землею. Можна знайти їх під самою Полтавою, одначе не ближче від поверхні землі, як на 70 сажнів.
Найбільше є слідів переживання Полтавщиною третичної доби. Але найбільше значення для сучасного стану цієї землі мала крижана доба. На Полтавщину насувався так званий скандинавсько-російський льодовик. Україна замерзала з Півночі. Відтіль, так би мовити, з Петербургу та з Москви насувалася холодна смерть на Україну взагалі й на Полтавщину зокрема. На Півдні цей крижаник досунувся тільки до Волині, до Дніпра й до межі Костянтиноградського повіту. Це була ніби одна лапа, а друга йшла з теперішньої Калужської губернії в напрямі на Волгу. Ті дві лапи, що простягалися річищами Дніпра та Дону, здушили Полтавщину й вкрили її майже всю мертвою кригою. Тільки зостався непокритим один Костянтиноградський повіт.
Крижана маса, що насунулась на Полтавщину, мала завтовшки більш верстов, а завтовшки була коло санів. Позаяк той крижаник почав сунутись аж з Скандинавії, то до Полтавщини він не доніс великого каміння, зоставив він й так звані тяжкі глини в середній Росії, зіпсувавши там ґрунти, а до України тільки дійшов намул, м’який, розсипчастий, світло-жовтий. Цей намул зветься "льосом". Льос лежить під зверхнім шаром теперішніх ґрунтів Полтавщини, а поверх його вкриває жирна, родюча чорноземля. "Ця, до якої ми, на жаль, не можемо пристати, бо вона на високому березі Ворскли, а ми мусили спинитися на піскуватому, низькому. А тільки надвечір пристанемо в Гавронцях, що вже повинні бути недалечко!"
Так скінчив своє оповідання Іоганн Карлович.
Ми знову згорнули вітрило й підпливли веслами до розкішного бережка, вкритого купами високих верб та дубів, а "Лорелею" втягли в бухточку. Але ж Самзнаєві, очевидно, так набридло сидіти нерухомо на одному місці, що, коли ми тільки почали наближатися до берега, він плигонув з човна; човен так хитнувся, що, вже тепер не втримався я й шубовснув у воду. А тим часом Самзнай, як несамовитий, кружляв і качавсь по піску, наче радів, що помстився за те, що вранці ми його зіпхнули у воду. Коли ж вилізли й ми,— то теж почали бігати по піску: хотілося розім’яти кістки, що втомилися від довгого сидіння.
Було вже дві години дня. Спочатку ми хотіли були варити кашу, але ж роздумали. Краще буде зварити увечері з свіжою рибою. Тепер же ми трохи попоїли консервів, тарані з огірками й пиріжків.