Тоді ми обрадились, що піднімемось ще далі, всього верст на три до Чернечого Яру, й коли там можна буде доручити комусь човна або протокою підплисти до села,— то ми підемо звідти пішки на Диканьку.
Підходив час обідати. Ми зосталися на Багачці й почали готувати обід. Риби у нас не було, та вона й не ловилася, а через те довелося зварити кандьор на салі, каву з конденсованим молоком та додати коробку консервів. Наші знайомі також мали деякі харчі й чудові груші, й ми зробили дуже веселий спільний обід.
По обіді ми всією громадою подались правим берегом пішки. "Лорелею" взяли на "буксир" й потягли "лямкою", як бурлаки на Волзі. Тільки хтось з хлопців по черзі сідав на стерно, щоб "Лорелея" не черкала по берегу. Цікаво, що Самзнай так звик за цей час сидіти в човні, що рішучо не хотів відтіль вилазити й був одиноким "пасажиром першої класи"...
Розкішними, запашними луками ми за годину дійшли до місця, що було насупроти Чернечого Яру. Село поховалося поміж високих гір, де мальовничо виглядали великі церкви колишнього жіночого монастиря. Але ж все це було верст за три від ріки. На луках, правда, було багато людей: дехто звозив снопи, баби брали прядиво,— багато біля нас переїздило вбрід з другого берега. Але все то були такі люди, що опинялися тут на короткий час. Не було й мови, щоби віддати комусь наше добро стерегти аж до вечора. Тоді хтось згадав, що трохи далі, на цім же таки боці річки є давній знайомий наших дачників, диканьський дід Матвій Дерев’янка, який наняв тут баштан. Ми пройшли ще далі з верству понад самим берегом й опинились на баштані.
Дерев’янка ще здалеку помітив нас: він стояв над берегом на своїй одній нозі в білій одежі, та в гарнім солом’янім брилі, неначе якийсь велетенський лелека, й вдивлявся у нас, приставивши дашком до лоба руку.
Він зустрів нас радісно, всім стискував руки (власне не стискував, а лише протягував), вибрав для нас чудових динь-скороспілок й радо згодився стерегти нашого човна.
Говорив він дуже кумедно: як сказав би Іоганн Карлович, "на поломаний язик", й дуже тоненьким голоском.
— Я вже здєся охторой год розводю кавунці. Но, звиніть за вираженіє, в єтот год, єжелі посмотреть знаружки на унутренность, так добра не ждать. Большая мокропогодь в лєтє. Дощ тюжить, та й тюжить просто без усякого воздержанія. А вот, к примєру, раніш, то бивалі кавунці ядрьониї, сахарю подобниї...
Поки ми їли,— він увесь час говорив. Потім мені спало на думку, що ми можемо витягти "Лорелею" на берег, бо якби хтось схотів її погнати, то Дерев’янка на одній нозі не дожене злодія.
Усі згодились й ми разом, як печеніги, витягли свого човна не берег, поставили біля дідового куреня, а все, що було в "Лорелеї" закрили ташою.
На прощання з дідом вийшла маленька прикрість. Біля куреня у баштанника був прив’язаний собака, який увесь час страшенно лютився на Самзная. Самзнай коли-не-коли гарчав на нього здалеку, але ж, як ми переносили човна, він метушився й собі, та й, не помітивши ворога, якось опинився дуже близько біла нього. Дідів пес, не довго думаючи, вхопив Самзная за ногу. Самзнай налетів кулею на обидчика й так почав його наминати, що ми ледве їх розборонили. Сумний "Бутось" жалісно скиглив під куренем, а дід ходив навколо на своїй дерев’янці й висловлював йому своє спочуття:
— Бідаха Бутоська, бідаха! Видіш, какой приплів чорний диявол. Ах, он негодник... Как би ти був вольний, я знаю: ти б йому нашкипидарив би обратно!..
Ми для ввічливості й собі полаяли "чорного диявола" й подались на Чернечій Яр.
Дуже-дуже мені подобалося це сільце: тихесеньке, все в садках, з яких виглядають маленькі, білі хатки. Багато хаток стоять на узгір’ї між високих гір. Ми пройшли біля монастиря й видрались на височенну гору, яку наші попутники називали "Шпичкою". З неї відкривається чудовий краєвид, особливо, коли подивитись у бінокль Іоганна Карловича. Тут видко лівий берег Ворскли ще далі, як з Сем’янівки. Навпроти гори, в долині поміж садів, наче намальований, стояв гарнісінький домик. То дім тутешнього панотця Якова. Наші попутники з ним знайомі й, коли побачили його на ганку, то почали вітати, гукаючи, скільки сили.
— Гей, хлопці! Заходьте пити чай. Самовар закипає, а бубликів, скільки хочете,— гукнув їм здоровенним басом отець Яків.
Іоганн Карлович крутнув толовою й промовив:
— Карош бас. Ля!
Хлопці відповіли, що поспішають в Диканьку, й ми полізли далі по горах...
Диканька — це та сама, куди їздив на велосипеді Шавкун і яку згадує Гоголь в своїх "Вечорах на хуторах".
"Він сам тут не жив, а тільки часто приїздив з своєї Яновщини",— розповідали дачники.— "В Диканьці є ще й тепер люди, які знали особисто Миколу Васильовича"…
От щасливі! Я особисто ще не знайомий з жодним нашим великим письменником...
Коли почали говорити про диканьські ліси, то Іоганн Карлович і тут не спасував. Він знає, що найкращі ліси на Полтавщині навколо Диканьки, та навколо Лубен. Знає він і те, що тут зовсім немає берези, а найбільше росте дубу та трьох ґатунків кленок. Крім того: берест, в’язок, ясенок та часами осика й граб. В диканських лісах можна зустріти чимало диких яблунь та грушок. В хащах лісових — сила всяких порід кущів: глід, що по латинському зветься — Crataegus oxyacantha, жостір — Rhamnus cathartica, свидина — Cornus sanfuinaca, шипшина — Rosa canina, терен — Prunus spinosa, ліщина — Corylus avellana, та багато інших.
Але він не знав, що в лісі, який веде до палацу Кочубея (про Кочубея він знав!) зроблено чудову алею, яка починається великими кам’яними ворітьми, збудованими на честь приїзду до Диканьки якогось з царів. Не знав він і того, що там є старий-престарий дуб, такий товстелезний, якого я ще ніколи не бачив: ми поміряли сантиметрам на рівні нашого зросту, то стовбур мав більш як 11,5 метрів. Це далеко товщі дуби, як в Лубенському монастирі. А на цей найбільший кажуть: "Дуб Марії",— тобто певніше — Мотрі, бо сюди нібито виходила на зустріч з Іваном Мазепою Мотря Кочубеївна...
Чи міг я подумати, що спочиватиму на тім самім місці, де колись спочивав один з найбільших людей України?! Який я вдячний Іоганну Карловичу, що він показав мені мою рідну сторону. Знову згадую Тараса Шевченка, який говорив:
"— Що ж ти таке?..
— Нехай німець скаже: ми не знаєм"...
"…Колись будем і по своєму глаголать,
Як Німець покаже.
А до того й історію
Нам нашу розкаже"...
А хіба ж не так?! Принаймні мені, синові моєї батьківщини, й мою батьківщину, й історію постання моєї землі розказує німець.
Ну, й спасибі йому. Далі може я й сам щось довідаюсь...
* * *
Харитина каже, що я через того "нехриста" здурів: пишу, як волосний писар. І справді, треба спочинути, бо й рука знову заклякла…
Але ж скільки вже написано! Ніколи я й не думав, щоб можна було так багато записати з подорожі по таких звичайних і навіть знайомих місцях. Це виходить, все одно, що мандрівка по Міссісіпі, або Нилові.
Але ж моя подорож була б недобре змальована, коли б я не додав до неї ще й ілюстрацій. Зараз же поналіплюю сюди всі рисунки, які маю, або здобуду! Це — добра думка, й мені пам’ятка!
— — —
Ну, сідаю знову й буду писати "як волосний писар", навдивовижу Харитині. Вона мабуть гнівається на мене за те, що я через своє писання мало з нею розмовляю й занедбав працю в городі. Підожди трішки, моя хороша! Ось закінчу записки про подорож і тоді знову будемо працювати вкупі та говоритимемо, як Робінзон з П’ятницею.
Так, я ще не все розповів про Диканьку.
Ми були в князівському парку, бачили чудовий розаріум (плантації троянд), бачили приручених оленів, бачили чудових коней й незвичайно гарних, вухатих мулів. Ходили навколо палацу, але всередину нас не пустили, бо саме в цей час були дома Кочубеї. Коли ж їх не буває вдома, можна обдивлятись і покої. Кажуть, що там розкішні зали в різних стилях. Є багато дорогих, цінних по згадках, речей. Між іншими — є велика срібна група: шалений кінь тягне прив’язаного йому до хвоста Івана Мазепу. Певне, не люблять тут нещасливого гетьмана! Друга історична річ — сорочка судді Леонтія Кочубея, в якій його було скарано в Білій Церкві.
Мої диканьські товариші розповіли, що цю сорочку спочатку переховували в якомусь іншому маєтку Кочубея, в Жуках, чи що. Але ж там одна попадя, побачивши на сорочці кров, визнала, що негаразд ховати невипрану білизну; взяла її й випрала. Сорочка була вже настільки ветха, що дуже порозлазилась, і тепер пошматана переховується в Диканьці.
До вечора ми страшенно находилися, а треба було вертати знову до діда Дерев’янки. Тим часом то був не близький світ, і ми ухвалили ночувати в Диканьці. Я, правда, радий був йти хоч і зараз, бо страшенно боявся за "Лорелею" та наше майно. Іоганн Карлович також казав, що він може йти ще хоч і втричі дальше, але ж додав, що нема потреби блукати ночами по незнайомих місцях, а "боятись пізно". Коли б Дерев’янка захотів комусь продати наше майно, то він міг би зробити те й через півгодини після нашого відходу, коли ж ми йому свідомо повірили на півгодини, то нема жодної причини, щоб не пойняти віри на півдоби. Мені це подобалось і заспокоїло.
Наші знайомі запросили нас до себе вечеряти.
Шульц спочатку довго не згоджувався, але ж, коли художник (у нього таке чудне прізвисько — Маконілі), сказав, що буде вечеряти в нього в Мюнхені, пішов. Ми прийшли до невеличкого домика навпроти високої, старовинної "Троїцької" церкви. Цей домик був теж церковний, але панотець — людина одинока, сам в ньому не жив, а віддавав на літо знайомим вже йому дачникам. Сам же він приходив тільки на свою пасіку, яка була за домиком в садку.
Ми посідали на веранді, щільно зарослій диким виноградом, й в приємних розмовах провечеряли допізна.
Гарно увечері в селі. Небо чорне, а на ньому блищать вогняні зорі. Чути, як риплять навантажені снопами вози, десь далеко гавкають собаки, а з різних боків лунають парубоцькі й дівочі співи.
— А правда, у нас добре співають? — спитав мене один з хлопців.
— А добре,— сказав я.— Як у нас, в семінарії!
— А це через те, що тут є драматичний гурток, що влітку впорядковує концерти та спектаклі. В ньому семінаристи, студенти, панночки. Ми теж беремо участь. Селянам дуже те подобається й вони багато переймають гарних пісень.