Того ж року заходами Малашевича військова рада ухвалила послати цареві через гетьмана Скоропадського прохання, щоб прийняв знову Військо Запорозьке під свою руку, але цар не згодився на бажання запорожців та й не міг згодитись, бо без нової війни султан не віддав би йому Запорожжя.
Запорожці були обурені вимогами хана, а тут ще хан одібрав од війська право вільного рибальства на дніпрових гирлах та почав брати з рибалок мито і врешті все це довело до того, що запорожці вдруге звернулись до царя з проханням прийняти їх під свою руку, присягати ж ханові зреклися.
Розуміючи, що Військо Запорозьке, коли б було прийняте під руку царя виключно "з царської ласки", вже не зможе зберегти своїх стародавніх прав та волі, Гордієнко намагався не допустити до того, і хоч не мав на Січі ніякого уряду, а виключно з щирої любові до Запорожжя, поїхав до хана клопотатись на користь Війська Запорозького, упевняючи хана, що утиски на запорожців примусять їх знову піддатись цареві. Добре відомий ханові і навіть султанові, Гордієнко мав вплив у Бахчисараї, року 1715 хан Каплан Гірей, щоб привернути Військо Запорозьке знову до себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпро з усіма од того перевозу прибутками.
А прибутки з Кизикерменського перевозу були чималі, не менші за колишні прибутки з перевозу Переволочанського, і це на якийсь час заспокоїло запорожців і затримало бажання переходити під російську протекцію, тим більше, що з України надходили все такі саме тяжкі вісті, як і раніше. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, бо саме під ті часи зрештою знищував автономію України.14 Людність українську все дужче обтяжували постоями московського війська, козаків же щороку все дужче мордували всякими роботами і не тільки вже на каналах од Петербурга до Волги та на Кавказькій линії, а ще й на каналі од Волги до Дону, на гирлах біля Астрахані та на будівлі всяких кріпостей. З кожним роком козацтво українське все дужче тануло, як кажуть "мов страсна свічка на повітрі", перевертаючись на грабарів та вимираючи на роботах. Професор М. Грушевський в "Історії України" рахує, що тільки за п'ять років (1720-1725) на російських державних роботах померло біля 20.000 козаків, ганяли ж козаків на роботи не з 1720, а з 1700 року, з самого початку шведської війни! [13]
Врешті козаки за часів Петра I до того вже збідніли, що не мали за що купити коня і перевертались на посполитих — хліборобів. Полковничі уряди вже роздавались великоросіянам, з смертю ж гетьмана Скоропадського, року 1723, російський уряд зовсім не дозволив обирати гетьмана, так що навіть тінь української автономії була знищена. Кари й утиски на козацтво не припинялись. Ще року 1723 було вислано 10.000 козаків на Кавказ, над Каспійське море, будувати кріпость Святого Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилась, то року 1724 на їх місце було послано 10.000 козаків з других козацьких полків, і тільки смерть Петра I, що сталася на початку 1725 року, припинила те винищування українського козацтва.
Зрозуміло, що під впливом таких звісток з України, запорожців не дуже-то приваблювала російська зверхність, і Гордієнкові, хоч він і не був кошовим отаманом, нетрудно було здержувати і розбивати вплив на товариство московських прихильників. Цариця Катерина I, що заступила місце Петра I, ставилася до України й запорожців так само неприхильно, як і її попередник, і через те запорожці поки що сиділи тихо в Олешках і хоч не любили їх через піски та сумну місцевість, а за те вільно користувались своїми землями од Висі, Синюхи та Бугу до Донця і навіть після прутської умови до устя Дону. На Січі запорожців пробувало повсякчас небагато, більшість же перемешкувала понад Бугом, Самарою та по Великому Лугу. Через згоду з татарами тепер безпечно було жити скрізь по землях Запорожжя і завдяки тому вони почали рясно вкриватись зимівниками та пасіками запорозьких дідів.
Але од року 1727 цариця Катерина I зійшла з світу, і політика Росії щодо українського питання враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрові II владу у державі спочатку забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Вельямінова, що правив Україною після скасування гетьманства і ворогами так званої "Малоросійської Колегії". Колегію ту зараз же було скасовано, Вельямінова притягнено до суду, а українську старшину оповіщено, щоб збиралася й знову вибирала собі гетьмана.
Не розуміючи, що такі одміни зробилися не з признання окремих прав України, а лише з помсти до представників порядків царя Петра I, українська старшина, не отямившись од радості, зібралась і за вказівкою представників уряду обрала гетьманом Миргородського полковника Данила Апостола. Чутка про поновлення гетьманства і полегкості на Україні скоро дійшли й до Січі і зміцнили партію Івана Малашевича та Івана Гусака, прихильну до російської зверхності, так що того ж року 19 жовтня, незважаючи на застереження Гордієнка, кошовий отаман Павло Хведорів, за згодою ради, послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку. З того прохання знову нічого не вийшло і, мабуть, запорожці ще довго прожили б під турецькою зверхністю, коли б у грудні 1727 року не сталось нещасливої події, що враз одвернула запорожців од татар. Калга Салтан (друга особа після хана) несподівано прибув з військом на Буг і звелів усім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2.000 душ, узброїтись і йти з ним, буцім би з наказу хана, на Буджак утихомирювати непокірливих мурз. Запорожці послухались Калги і разом з його військом пішли воювати Білгородську орду. Проте через якийсь час виявилося, що Калга Салтан робив все те не з наказу хана, а повставши проти його волі. Слідом за тією чуткою, весною 1728 року, на Буджак прибув сам хан з великим військом і, захопивши Калгу Салтана до своїх рук, вирядив у Стамбул на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.
Коли чутка про цю подію розійшлася по всіх річках та лугах Запорожжя, то все товариство запорозьке надзвичайно обурилось проти татар і всіх прихильників бусурманської зверхності. На Січі, де, як звичанно, пробувало небагато козаків і де ще не знали про те, що сталось на Буджаку, саме під той час взяла гору партія, прихильна до бусурманської зверхності, і 28 травня року 1728 вона у одинадцятий раз обрала Костя Гордієнка кошовим отаманом. Почувши про те, вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди і передатись під протекцію царя. Під проводом завзятого ворога бусурманів Івана Гусака, прихильники московської зверхності, сівши на 40 байдаків, прибули Дніпром та Кінською в Олешківську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають їх у неволю. Гордієнко виправдувавсь, кажучи, що таке нещастя сталося через непорозуміння; що він поїде до хана, а коли треба буде, то й до султана скаржитись і товариство буде повернене на волю. Але прихильники Малашевича й Гусака не хотіли нічого й слухати і погрожували старому кошовому навіть смертю. В оборону Гордієнка почав, було, говорити колишній кошовий отаман Карпо Сидоренко, застерігаючи товариство, що московська зверхність доведе й запорожців, як довела гетьманців, до канальських робіт, а ті роботи гірші за турецьку каторгу, але ті козаки, що прибули з Гусаком, Сидоренка у запалі побили, а Гордієнка закували у кайдани.
Забравши після того владу до своїх рук, прихильники московської зверхності погромили у Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі і, підпаливши всі січові будинки, перевезлися під Кизикерменом черєз Дніпро на правий берег, та й пішли на місце Старої Січі, на устя Чортомлика. Там запорожці зняли з Гордієнка ланцюги, вибрали кошовим отаманом Івана Гусака і розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на Стару Січ.
Ставши кошовим, Іван Гусак зараз же вирядив у Петербург посланців з проханням, щоб Військо Запорозьке було прийняте під царську руку, та тільки й на цей раз, замість відповіді на прохання Запорозького Коша, був виданий гетьманові й усім пограничним начальникам наказ, що на Україну дозволяється пускати тільки поодиноких запорожців, коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба одбивати назад за кордон оружною рукою.
Коли, повернувшись на Січ, посланці розказали, що цар запорожців під свою руку не приймає, то козаків обхопив страх татарської й турецької помсти за зраду. На Січі зчинилося замішання і запорожці погрожували вбити кошового Гусака за те, що призвів Військо Запорозьке до такого непевного становища. Побачивши таке, Гусак з купою своїх найближчих приятелів втік потайно з Січі на Гетьманщину.
Після втечі Гусака очі всього Війська Запорозького знову обернулися до тільки недавно покривдженого й ображеного Костя Гордієнка. Всі запорожці добре знали, що тільки один він своїм впливом на хана міг зрятувати Військо Запорозьке од султанського гніву і, зібравшись на раду, у дванадцятий раз обрали Гордієнка кошовим отаманом. Тільки він через свій немалий вже вік, а може, через пережиту од товариства тяжку образу, не схотів вже прийняти булаву.
Засмучені запорожці не знали вже що й робити, та Гордієнко їх заспокоїв, що хоч він і не згоден бути кошовим отаманом, а служити товариству буде до смерті і серця на товариство за незароблені кайдани не має. Незважаючи на старість, він сів на коня і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, ніби запорожці покинули Олешки виключно через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі переходити під зверхність російського царя.
Хоч Гордієнкові й пощастило зрятувати запорожців од помсти хана й султана, а проте останній через якийсь час прислав Бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлика, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону.