На калиновім мості

Панч Петро

НА КАЛИНОВІМ МОСТІ

Повість минулих літ

ВІД АВТОРА

Мій "Калиновий міст" бере свій початок ще в глухі дні дев'ятнадцятого століття, а сягає аж до наших днів.

Якщо читач буде шукати в цьому творі традиційного сюжету, він його не знайде. За сюжет тут править життя у всіх своїх проявах, яке пройшло перед моїми очима. Воно було не одноманітне, тому в повісті застосовуються різні жанри й стилі, що руйнує канонічну форму, але наближає до істини. Про одне я дбав,— щоб кожен факт був відбитком днів минулих, а взяті разом факти стали віддзеркаленням нашої епохи — епохи перебудови світу на комуністичний лад.

ОРНАМЕНТ

Коли ми вже сиділи за столом, сьорбаючи чай, я нагадав своємугостеві:

— А пам'ятаєте, Олександре Петровичу, як ви пророчили мені, що я помру під парканом? І досі так думаєте?

Олександр Петрович Гайсин тоді приїздив від штабу дивізії для перевірки знань командного складу. Він подивився на мене важким поглядом, од якого аж холодок пройшов мені поза спиною, і твердо відказав:

— В таких речах я ще ніколи не помилявся.

— Це що, висновок з мого характеру, з моєї вдачі?

— Не цікавився ні тим, ні. іншим.

— Значить, ознайомилися з особистою справою командира 180-го легкого артдивізірну?

— Це теж не вплинуло б на мої висновки. А у вашій біографії є щось цікаве?

— Хоч би вже те, що ось маю можливість сидіти за одним столом із колишнім гвардії капітаном.

— Тепер цим нікого не здивуєш. Це не тільки ваша заслуга. А може, навіть і не ваша.— Він примружив очі, і я відчув, як під його поглядом моє лице стало дерев'яніти, і

— А кажете, що не читали біографії.

— І без цього знаю, що ви змалку пасли гусенят, потім худобу в куркулів, потім наймитували, а в 1905 році палили мої маєтки.

Очі йому стали ще злішими, але він хутко опанував себе і навіть кисло посміхнувся.

Я відчув, що виприснув з-під нього, але ще з нервовим смішком відказав:

— Нічого цього не було, Олександре Петровичу.— І на якусь хвилину заплющив очі. А для спогадів більше .й не треба. І вони освітили мій довгий шлях, як блискавиця.

коли СНИТЬСЯ ВУР 1

У Боровиків була баба Явдоха. Якось вона проковтнула голку, всі страшенно сполошились, а баба тільки сказала: "Чого ви хвилюєтесь? Голка була маленька". І вмерла з такою блаженною посмішкою, ніби голка справді нічого не коштувала.

Василь величався з цього перед нами, так ніби й сам мав такий же характер, хоч насправді, коли одного разу щипавка ущипнула його за язик, то ревів, як бугай. Мені теж хотілось хвалитися своєю бабою, але вона мала тиху вдачу і з вигляду була непомітна, тільки раз якось удавилась глевким хлібом. Дід Прокіп 2, щоб урятувати її, почав щосили гупати в плечі. Баба хліб проковтнула, але від дідових кулаків мало не віддала богу душу.

Трапилось це тому, що бабуся Текля3 вдавилася саме в ту неділю, коли дід був п'яний. Хоч коли подумати, так у баби вибору не було, бо дід бував п'яний щонеділі, і все це через кравця Семена Лакоху. Він жив на Полтавському шляху, саме там, де повертати до нас, у Боровиківський завулок.

За тиждень дід Прокіп встигав змайструвати тільки пару коліс. У неділю він їх насаджував на вісь і котив попереду себе на базар. Побазарувавши, дід заходив до монопольки, а вона стояла саме біля греблі,— хоч би й хотів, не обминеш, до того ж тягло ще й монопольщицю привітати. Така була гарна жінка. Звали її — Пелагея Євгенівна, а тому що дід згадував її тільки тоді, коли язик його мало вже слухався, то й виходила вона в нього "Пелаге-ївна".

Дід купував у Пелагеївни пляшку горілки за сорок копійок, і, коли був з ним Лакоха, сідали тут же в холодку, щоб не далеко ходити за другою, і випивали. Перед ними був широкий ставок, укритий ряскою, біля ставка дрімали чорні кузні в два ряди, а поза ними зелена вулиця бралася вгору, на Посуньки. Тут починався Полтавський шлях.

Коли ж Лакохи чомусь на базарі не було, то він сидів у себе біля вікна, аж доки не побачить на шляху лисину і кучері, такі, як у Миколая-чудотворця, срібну бороду, білу сорочку і широкі штани на очкурі. Тоді Лакоха гукав спочатку на шлях, а потім у хату:

— Ходи сюди, Прокопе, а ти, жінко, внеси з погреба огірків!

Надходив вечір. Над широким шляхом рожевіла курява, збита возами сніжківців, каитакузівців, а то й гряківчан, які повертали з базару. Сонце спускалось па другий кінець шляху, і ліс на Кузьмівні ставав сизим, а на Кириковій Січці вершки дерев ніби тліли на вогні. Дід Прокіп, зігнутий у дугу, так якби чогось пильнуючи під ногами, з'являвся у завулку і розчулено проказував:

— Ну да, боже милостивий... Та й горе тій чайці4, та й горе небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі... Петро, коли буде тепло?

Хіба може бути тепліше, коли мені аж очі потом заливає, бо, запряжений у шлейку, басуючи, як кінь Семена Бородатого, церковного старости, я вже пробіг аж до посунь-ківської церкви туди й назад. Майже дві версти без спочину. Яшко5, мій менший брат, усе стьобав мене батогом по голих литках, і ми на ристях, з криком "ну да, боже милостивий" влітали у двір. Цими вигуками подавали сигнал бабусі й нетерпляче чекали, як дід буде сваритися. Але дома був уже батбко, й дід говорив винувато:

— Йосипе6, синку, та й горе тій чайці...

Батько, високий, з сивою борідкою, крізь яку видно було сухі щоки, посміхнеться в ріденькі вуса над губою і дме на блюдечко.

— Сідайте, тату, чаю з нами випийте.

Але мама вже піджимала губи: їй кортить нагадати старому, що він і сьогодні пропив усе, що заробив за тиждень. Дід, головою вперед, посунув через хатину на свою половину, де причаїлася баба Текля. Зараз почнеться... Але в цей час чується крик на Боровиковому подвір'ї. Ми перебігаємо вулицю, прилипаємо до тину, затамувавши дух.

— За Василем погнався! .

Василь тікав під повітку. Трохим — на левадки, а Тихін— за хату. Старий Боровик, схожий на вивернутий із землі пень, важко біг через двір із лопатою в руках і хрипко кричав:

— Душу з тебе виб'ю, бісова худоба!

Василь і справді був худий. Його душі було не більше десяти років, і вона із страху, мабуть, уже давно в п'яти сховалася, бо лопата більша за Василя. З хати вибігла Химка, схожа на тараню з сухими очима. Ми крутимо задками:

— Зараз дзизне Боровичку!

Химка лементувала на весь завулок. Василь, застуканий в повітці, верещав, як спіймане за ногу порося, а Боровик кричав:

— Розвратник, бісова душа, хто ото розворотив . піч? Літня піч була у вишняку за хатою. Цілий день ми поціляли в неї палицями.

— Тікаймо, Яшко!

Ми наструнчили ноги, але на Боровикове подвір'я вже статечно йшов, з виглядом праведного судді, наш батько. За ним поспішала, щоб докинути і своє словечко, мати. Боровик утихомирювався, а Василь через дірку в тину вже вилазив до нас на вулицю.

— На шлях!

Лопотимо босими ногами, аж курява встає.

По шляху котилися гарби і вози. На них поверх ряденця сиділи вив'язані молодиці, червонощокі дівки, а господарі у намащених дьогтем чоботях ступали поруч. їм назустріч сяяли золоті бані посуньківської церкви, чувся густий дзвін.

Коли їхав базарувати лише один дядько 7, він сидів похнюпившись на полудрабку і машинально махав батіжком, не підозрюючи, що його давно вже виглядають перекупки,

— Що везеш? — враз наче бомба рветься біля гарби. Дядько кидається, як спросоння:

— Га?

Це "га" чи то дратувало перекупок, чи сприймалось як запрошення до торговельних переговорів, бо вони враз видерлися на гарбу, а заспані хлоп'яки схопили під вуздечку коней.

Гарба зупинилась.

— Свят, свят,— чманіє дядько,— чи ти, бува, не та?..

— Скільки за яйця? Тут і масло, і кавун? Скільки?

— Геть до біса з воза! — уже репетує дядько.

— За все гамузом — тридцять!

На гарбу видираються ще дві розхристані молодиці з ціпкими руками.

— Тридцять п'ять... "— Тридцять сім...

У дядька одна надія на коней:

— Но, кляті!

Але хлоп'яки вп'ялися в них, як кліщі, і коні тільки щулять вуха.

Біля гарби збираються охочі на пригоди. Нам стає весело, і ми лящимо на всі заставки:

— Не віддавайте, дядьку, не віддавайте. На базарі — сто!

Цеберка вже стрибає з рук до рук, з неї сиплються яйця, жовтіє від яєчні сіно. Розрізаний кавун уже доїдають хлоп'яки, а перекупки біжать до іншого воза.

Із шляху ми повертаємо на свій завулок і вилазимо на тин. Сидимо, як орли на мідних п'ятаках.

— А ти свиснеш так, щоб аж у Харкові було чути? 8— питає Василь.

— Ще дужче,— відказую я.— Аж у Москві... Свистимо. Аж у вухах лящить.

— А ти свиснеш, як Соловей Розбійник9? — питаю вже я.

— Ще дужче. Як сто або десять розбійників! Свистимо, аж горобці хуркають з дерев.

З хати виходить Боровичка, бере хворостину і шмагає по плечах спершу свого солов'я, потім нас — розбійників.

Ми падаємо, як стиглі яблука, на землю і біжимо наввипередки на глинища. Моя мати теж визирає у хвіртку:

— Іч, голопузі, гасають. Хоч би вже в школу їх, чи що. Може б, надовше одежі вистачило.

Боровичка перехиляється через тин і гукає:

— Василю, бодай ти зашморгнувся, зараз же мені скинь штани!

с Василь прислухається якусь мить, потім з розгону спускається на задку в глибоку яму, де брали глину.

Наш батько зовсім не знався з горілкою. Може, тому й трапилася неприємна історія, коли видавали заміж Улю 10, мою найстаршу сестру. Він запросив на весілля Савченко-вого прикажчика Сивокоза. Гість був над усі гості, а головне, що батько брав набір у його хазяїна пряники для своєї торгівлі. Інші ще штовхалися в другій хаті, а Сивокоза батько запросив уже до світлиці, де на столі, заставленому різними стравами, красувалося гільце з вишні, налив гостеві й собі по чарці, проказав: "Ну, щасти, доле, нашим дітям!" І хильнув. А за ним і прикажчик. Випивши, вони вставились один на одного здивованими очима і скривилися так, ніби наступили собі на мозолі. В пляшці була не горілка, а кислий оцет. Хоч оцту теж за спасибі не купиш, але Сивокіз образився і, відпльовуючись, пішов з весілля.

Опечалений батько докірливо похитав головою і сказав:

— Ти до нього як до путнього, а воно тобі, ... собаче, ще й кирпу гне.

— Бери його дарма,—заспокоювала мати.— Шкода тільки, може б, якогось карбованця кинув на блюдо молодим.

Побачити батька п'яним хоч трошки нам дуже кортіло, може б, він теж якусь приказку вигадав, як Боровик. Одного дня в хаті таки зчинився переполох — прибігла Са-шиха й шепнула мамі, що Йосип у корчмі.

1 2 3 4 5 6 7