здiймаються й летять!
Ви стрiляєте "у божий свiт, як у нову копiйку", сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев'язуєте колiна й лiктi!
А потiм уже потихеньку йдете додому.
I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.
Характер у них такий!
Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не пiдкрадаючись, а просто так — устрелив та й вже!
Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках...
Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.
Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.
Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, — я вистрелив, i-о, радiсть! — одна з них каменем на землю.
Пiдбiг — єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше — дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж — дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.
Домашнi всi питають:
— Що за птиця? А я крiзь зуби:
— Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.
— Правда, що дрохву вбив?
— Убив!
— Коли ж на дрохву?
— Та заходьте, — кажу.
Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, — вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:
— Знаєш, — кажу, — що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!
— Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, — питаєте, — однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:
— Приготуйте, будь ласка, на завтра!
— Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм — добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.
— Ну, добре! — кажу.
Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.
А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!
Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!
Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.
На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:
— Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?
— Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!
— Дрохва?! — перебивають вас. — Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!
— Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?
— Слава богу, що не часто вона трапляється, — перебивають вас iзнову.
А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:
— Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?
— Не менше! — одказує Микола Iванович. — Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!
— Слухайте, — кажу, — Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!
— Не витримає, — зогниє!
— От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
1946
ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" — так не страшно, а як — "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово "вепр" — страшнувате, — якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає...
— Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан — "одинець", — це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла — сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.
А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:
— Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лiвому стволi в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:
"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...
— Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
— Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, — кричу, — попався, — кричу, — веп-п-пиррр. Не з таких, — кричу, — я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: — "Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:
"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, — кричу, — не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, — каже, — веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."
Тут уже пiдходить хазяйка:
— Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
— Не злiзу! — кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.
А вiн i на канапi ще добиває сiкача:
— Не злiзу, — кричить, — доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон
Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.
Сiкач — страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо ми — охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...
Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета — сiкач.
Поросят не бийте.
Убити порося — це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це — шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.
Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.
Кузьма Дем'янович — мого приятеля звуть.
— Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, — почав Кузьма Дем'янович... — А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою — лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi — рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, — що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки — лiсочок... Бiля лiсочка — хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:
Вивiв мене босую,
Та й питає.
— Чи є мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...
Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
— А в цьому, — каже, — болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.
— Ми всi, — каже Кузьма Дем'янович, — аж попiдскакували!
— Де?
— Та отут у болотi!
— Та невже? — ми до нього. — А чи бачив їх тут хто-небудь?
— А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, — пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!
— Ну, ви ж розумiєте, — вiв далi Кузьма Дем'янович, — що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, — менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, — так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта — з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.
Загонщикiв у нас, як бачите, не було, — ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" — каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' — каже, — де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi — сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, — сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, — так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув — i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге — як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля...