"Акванавти" або "Золота жила"

Михайло Чабанівський

Сторінка 11 з 13

— Цього ж тут нічого не було...

— Та це ясно, дідусю! Це я знав і без вас. Уявіть, що нічого цього нема. Ні дач, ні наметів на тому боці озера, ні отих доріжок, посиланих червоним піском, ні будинка в зелені дерева. Очерет по березі, мабуть, був і тоді. Ось старезна верба у невеличкій заводі. Тут і дорога робить зигзаг...

Розглядаючи все навколо, старий помітив неподалік в очереті сіру чаплю. Поплямкав губами й, похитавши головою, співчутливо мовив:

— Не було тут таких птиць. Дрофи в полі були, чорногузи, а такої не було. І не боїться, люди ж навколо. Все міняється, навіть птиця й та стала не такою боязкою...

— Дідусю, нащо вам та птаха! Ви ж не орнітолог, ви придивіться й пригадайте.

— Та що тут пригадаєш, коли воно й озеро ніби не те. Наче вода опустилася вниз, а берег повищав. Тоді пам'ятаю, ніяких круч не було, ми під'їхали прямо до човна... Може, воно саме оце отут? А може, он там далі?

— А може, ще далі! — перекривив його онука.

— Ні, там вже дорога відривається від берега.

— Значить, тут?

— Та біс же його знає, ніби так...

Нічого більше не міг витиснути із старого Микита Єгоровичі Та й це чимало. Звідси можна розпочати другий етап пошуку. Розповів старому, що вони просто знайшли сейф, тільки він виявився німецьким.

— Це ще я малим був, — почав дід, коли вони поїхали назад — Ще тоді казали, ніби за це озеро хапалися німці. У місті німці мали два заводи, і, коли сталася революція, вони втікали, а вивезти щось дороге не встигли. Пізніше просили, щоб ми дозволили їм почистити озеро й вивезти все, що там знайдуть, а вони за те побудують нам дорогу з міста аж сюди. Наші не погодилися. Як-то кажуть, і сам не гам, і другому не дам. Ото ж в цьому озері, мабуть, щось таки є, крім нашої скрині.

Відвізши старого на місце, Микита Єгорович поспішав до штабу й сам себе ловив на думці, що вже звик до хлопців і навіть скучав, як відривався на цілий день.

Нетерплячка не давала спокою, підганяла, примушувала поспішати. Перегнати пліт на те місце, де вказав старий, не можна. Виникне запитання чому й для чого? Як поясниш? Вирішив залишити пліт на місці, тим більше, що там все гаразд, двигун працює, подає чорну муляку на берег, де вона розпливається в бур'яні й під гарячим сонцем дуже швидко висихає.

Зробив триметрового списа з металевим наконечником, сів у човен і почав майже сантиметр за сантиметром обслідувати дно. Думав знову прив'язати молоток на капроновий шнур, але такий прилад не зможе пробитися крізь намул, якщо сейф глибоченько засмоктало, а спис із гострим наконечником пройде без перешкод.

Ось так з ранку до обіду працював Сорокаліт, поставивши для чогось буї у воді. Його акванавти що знаходилися на цьому ж березі, тільки на чималій відстані, дивувалися. Що то їхній вожак намислив собі?

Але Микита Єгорович знав, що запитання виникнуть і ламав голову над відповіддю.

Публіка така, що брехати належить обережно. За одну мить можна втратити авторитет.

Купався і впускав годинника? Оце саме і є оте, що кажуть білими нитками. Міряю прошарок намулу, щоб знати наперед запаси?.. "Ірунда", як кажуть дідусь. Звідки тобі знати, на якій глибині починається прошарок сапропелі, адже спис входить у нього так само легко, як і в воду? Краще за все взагалі не брехати. На всі запитання хитренько підморгувати й казати, що це черговий секрет! Так і зробив.

Після обіду знову теж саме. Починав від буйка, який він переносив по мірі того, як просувався уздовж берега Відчував, що така відповідь чомусь не задовольнила ні Боцмана, ні Володю, які промовчали, але невдоволення можна було відчути по тому, як вони знизали плечима.

Після обіду взяв собі напарника, щоб сидів на веслах, бо самому гребти й обмацувати дно металевим наконечником незручно Оскільки Боцман, Володя і Гумірабік працювали на основному про мислі, в напарники напросився Василько. І це добре, бо доросліших обов'язково треба було б обманювати, відповідаючи на запитання, а тут свята наївність, що не скажи, повірять. Так розраховував Микита Єгорович і помилився.

Василько виявився таким "чомукалом", від якого не було порятунку до самого вечора.

— А чому ви плаваєте тут, а не там? — вказував пальцем на пліт.

— Один дядько загубив годинника вночі і шукає його біля стовпа, де було світло, горіла лампочка. В нього питають, а де ви загубили годинника? Він каже — там, на трамвайній зупинці. А чого ж ви шукаєте тут? Та того, що там темно, а тут ліхтар є... Зрозуміло? — викручувався Микита Єгорович.

— Ні, — похитав головою Василько, невміло пораючись з весла ми для дорослих — Він що, пришелепкуватий?

— Хто?

— Ну, той дядько? Володя каже, що ми на муляці заробимо три тисячі! А Рая йому не вірить, каже, що ви вже скоро женитесь.

— Я? — здивувався Микита Єгорович — Звідки в неї такі дані? І взагалі, що з того, що женюсь? А-а, це вас кинув попередній вожак, бо женився! Чув я таке. Так звідки Рая взяла, що мені загрожує одруження?

— Каже, що Ляна Григорівна вас скрутила. Ви її возите на автомобілі, а це до добра не приведе. А Боцман каже, що нехай жениться, ми й самі...

— Передай усім, а головне, Раї, що дядя Микита чи генеральний, як там ви мене зовете за очі, не міняє чоловічу дружбу на жіночу... — і... вмовк, бо спис вдарився об щось тверде. Камінь? Постукав ще й переконався, що коли не залізо, то камінь-дикар. Щось надто тверде.

— Якір! — скомандував Микита Єгорович. І сам кинув у воду металевий іржавий хрест, що слугував за якір. Капроновий шнур обпік йому долоні, та це не біда. Він намацав списом той твердий предмет і посадив поряд Василька, наказавши тримати списа ось так і не підіймати, доки не одержить команди. Сам роздягся і пірнув під човен. Глибина невелика, біля трьох метрів. Почав обмацувати, давлячись без повітря. Випірнув і, тяжко дихаючи, вхопився за борт човна. Відпочивав, думаючи про те, що йому повезло. Цей сейф стояв "на попа", так, як колись у кімнаті. Натрапити списом на нього було складно, але ж натрапив. Виходить, що повезло, та ще й як!

Ще раз пірнув і остаточно переконався, що все саме так, як він побачив одразу. Залишив непомітний буйок, помітивши заповітне місце. Надійно й не дуже помітно здаля для стороннього ока.

А що ж далі?

Плавати човном і штрикати воду списом вже не треба. А коли так, то пошуки припинилися. Чому? Акванавти зроблять висновок: все, що він шукав, знайдено. Залишається лише вияснити, що саме шукав. Як викручуватись? Що тепер вигадувати? Адже цю знахідку треба дістати самому, без свідків. Як і коли, якщо свідки крутяться тут зранку й до вечора? Доведеться почекати до осені, до першого вересня, коли вони виметуться звідси, бо покличе школа.

Так думав Микита Єгорович день, другий і третій. А на четвертий його почали мучити сумніви. Соромно було обманювати цих щирих і довірливих хлоп'ят. А не дай бог здогадаються чи якось довідаються про все, втратять віру в дорослих. Ото й буде "Не розстроюй мене зранку", не можна псувати їм ранок життя, не можна відкривати свої вади, вади дорослої і вже спотвореної життям людини. Всі вади і недоліки людської вдачі у малого не передаються генами, вони прищіплюються дорослими людьми. Все хороше й погане діти запозичують у дорослих. Було б ідеально вирощувати дітей в спеціальних розроблених вченими умовах, як вирощують нові сорти картоплі з паростка, стерильно чистого і позбавленого усіх хвороб, які має картоплина. З такого паростка виростає чиста картоплина, вільна від усіх батьківських недугів. На жаль, таких людей не виховати, бо всі вони виростають в середовищі, де всього є, і хорошого і поганого.

Роздумуючи так, Микита Єгорович вирішив розповісти все своїм акванавтам, розсекретити свій секрет.

Зібравши ввечері в "штабі" своє товариство, Микита Єгорович розповів їм про те, що знайдені з озері документи він відвіз куди слід і сказав, що сторож дач зник у той же день, як вони дістали з озера сейф. Решта — то вже справа тих органів, для яких такі справи складають повсякденну роботу і службу.

— Відкриваю вам іще один секрет. То ми знайшли зовсім не те, що я мав на увазі, що я шукав. Я вам про це не сказав, аби заздалегідь не розкривати карти, щоб потім було менше розчарувань Те, що я шукав, сьогодні ми з Васильком знайшли.

— Що? — вирвалося у Боцмана — Ще сейф?

— Так, іще один сейф. Але це вже наш. Походження його мені відоме. А про той, як і ви, я нічого не знав. Знайшли ми його випадково.

— А що в цьому? — запитав Володя.

— Мені теж цікаво взнати. Ось дістанемо, відкриємо, я подивлюся і скажу, — усміхався Микита Єгорович — Раптом там щось хороше?

8. ФІНАНСОВИЙ ІНСПЕКТОР

КОМАРОВСЬКИЙ

Відчиняючи старі ворота з почорнілих дощок, Микита Єгорович згадав кінофільм, де під'їздить шикарний каділак, перед ним підіймаються двері гаража.

Машина заїхала, водій вийшов з гаража, натис на кнопку, і двері опустилися — не ходи собака в двір! А тут же відчини і зачини, тягаючи цю важку дерев'яну споруду, а тоді ще й замкни на замок, бо машина буде надворі. Якісь жартівники можуть позичити так, що більше не побачиш.

Однак всі ці турботи полиняли й зникли, як тільки Микита Єгорович увійшов до хати. Там клопоталася сусідка — баба Марфа. Ще в хатині вона прошепотіла:

— Ой, хлопче, погано йому... Вже й не розмовляє.

— То, може, він на вас розсердився? — спробував пожартувати онука, та баба подивилася на нього здивовано й підняла обидві руки.

Пройшов до світлиці й переконався, що жарти тут недоречні Мабуть, старий проситься на той світ. Однак живий і здоровий родич мусить потурбуватися про хворого, якщо він навіть у безнадійному стані.

З допомогою сусідки Микита Єгорович зібрав діда в лікарню й не без труда запхав його, громіздкого й безвольного, в свій непристосований для таких пасажирів автомобіль.

У міській лікарні прийняли не без клопоту. Вранці чи серед наступного дня належало з'явитись і поговорити з лікарями. Може, потрібна операція, хоча в такому віці... Чи ліки якісь потрібні.

Одне слово, діставання сейфа з дна озера автоматично відмінялося.

Цього ж вечора на дачі двох сестричок Ірини і Карини, коли все сімейство зібралося біля телевізора, відбувалася цікава розмова між татком і молодшою донькою.

— Мама скаржилася, що вас з Іриною навіть на обід не загнати.

7 8 9 10 11 12 13

Інші твори цього автора: