Точніше, як викрутитися з цього становища, бо нічого нікому про це говорити не хотіло ся. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березі і спостерігав за бовтанням у воді. Вже у дворі біля сарайчика він запитав між іншим:
— Щось загубили?
— Де?
— Ну, там, де пліт.
— Та ні, — відмахнувся Микита Єгорович.
— А чого ж ви там ковбасилися?
— Діду! — весело вигукнув Микита Єгорович. — Будете все знати, то борода... — подивився й махнув рукою. — Вам однієї вистачить... Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цікавить?
— Дивно. Всі купаються на пляжі, а ви барложитесь у муляці.
— Дивно? — зиркнув у глибокі очі старого Микита Єгорович. — А мені дивно інше. Хто в озеро накидав гілок колючої акації? Адже її на березі нема. Хтось же наносив з лісосмуги. Наносив тоді, коли тут на дачах вже нікого не було...
— Дивись, он у хлопця кров з ноги, — кивнув сторож на Володю. — Залийте гасом, щоб не загноїлася... — а сам пішов у сторожку й почав складати в торбу якісь пожитки. На нього вже не звертали уваги.
Щоб не тягти час, Сорокаліт наказав команді напнути трос так, як він і був, а сам поїхав за трактором. Можна було б і лебідкою, та незручно, ні до чого її кріпити. І потім, діставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й відкрити — теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому і доповів старому, що сейф знайшли. Так, як і казав дід, — недалеко від берега. Хто накидав туди колючих гілок, дід не знає і ключів від сейфа в нього нема. Він же був лише їздовим.
Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, інакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництві. Звільниться лише увечері. Тоді й приїде на озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсація. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого кріпився один кінець троса, хтось підпиляв. І знову, постало питання: хто?
— Хто? — запитав уголос Микита Єгорович.
— Та це наш бородань, — упевнено заявив Боцман.
— Звідки в тебе така підозра?
— Це не підозра. Він раніше потихеньку нам шкодив. І гілля — його робота! І тут... — Боцман вказав пальцем на сліди гумових чобіт, де підошва мала "сосонку". — Це ж його чоботи! Ми спеціально не топтали слідів на сирому біля пенька.
— Він тут зараз? — насторожено запитав Микита Єгорович.
— Спить у холодку за штабом.
— Пішли! Зараз все з'ясуємо! — мовив Микита Єгорович, рішуче крокуючи берегом.
Під наметом, де любив відпочивати у спеку старий, його не було. Не було його і в сторожці. Зникли всі його речі, одяг, що висів на стіні, Микита Єгорович побачив у кутку гумові чоботи, підійшов, підняв, повернув підошвою — "сосонка".
Що все це означає? Якщо він знав про сейф, то чому не зробив спроби дістати його? Задля чого закидав те місце колючими гілками? Не мав змоги дістати? Скільки завгодно. Взимку тут нікого... Хоча! Озеро охороняється круглий рік. Мабуть, він чекав. Дочекався, а тут ми... Не дійшовши висновку, Микита Єгорович спрямував свої роздуми в інший бік: як зберегти скарб? Зараз прийде трактор, накинемо петлю троса, витягнемо на берег, а далі?..
...Витягли.
Почекали, доки стече багнюка. Не даючи висохнути, лопатою обшкребли все, що поприростало до металу, який покрився товстим прошарком іржі і дрібних пузириків, що нагадували собою темну спину камбали. Відкинули борт причепу, поклали дрючки й гуртом витягли його вгору, посунули на середину й, набившись навколо нього на платформу, гуртом повезли до кузні, бо тут його не відчинити. Поїхали всі, бо цікаво.
Сорокаліт не радів знахідці. Діяв і говорив то роздратовано, то просто сердито.
Коваль — сивоголовий, просичений вугільним чадом і тютюновим димом, коли скинули знахідку на землю, підійшов, уважним професійним оком обдивився сейф і мовив, зітхнувши:
— Таку сатану нічим не візьмеш, тільки автогеном...
— Але ж обережно! — попередив його Микита Єгорович.
— А що в ньому? — запитав коваль.
— Звідки мені знати, — невдоволено відказав Микита Єгорович. — Коли втікали, то все кидали. Може, коштовності, гроші і ще що... Звідки нам знати? Ось заглянемо в середину і все побачимо.
Автогеном випалили метал навколо замка й підняли важкі, подвійні чи спарені дверцята. Проіржавіли і завіси. Коваль підважив дверцята ломом, і вони з тихим потріскуванням піднялися. Сейф був набитий паперами, вони розбухли від води, що просочилася в середину, мабуть, ще тоді, коли його скинули в озеро. Чи то іржа, чи верхні прошарки паперу, набухнувши, не пропустили воду далі. На документах розпливлося чорнило, але залишилося все надруковане типографською фарбою.
Коваль витяг першу папку, стрічки якої відпали, підняв верхню палітурку, і на першому ж документі всі побачили металевого орла з розкинутими крильми. А в лапах у нього коло і свастика.
Ця картина Микиту Єгоровича ошелешила. Виходить, що він шукав одне, а знайшлось зовсім інше. Якщо, відступаючи, наші щось кидали в озеро, то й німці теж, утікаючи, ховали сліди своїх чорних вчинків у воду. Подивилися інші папки. Все, написане чорнилом розпливлося й вицвіло. Щоправда, якісь документи, надруковані на машинці латинським шрифтом, були в такому стані, що можна прочитати.
Приховуючи своє розчарування й тамуючи в собі радість з приводу того, що секрет діда Сорокаліта залишається поки що секретом, Микита Єгорович сказав, що все це належить передати куди слід. Він сам у місті заїде куди треба і за цими "скарбами" приїдуть. А поки що вони будуть тут, у кузні.
— Тепер мені ясно, хто накидав колючого гілля в озеро, хто підпиляв пеньок і взагалі заважав нам робити свою справу, — говорив Микита Єгорович, коли вони поверталися до себе в "штаб". — Я думаю, що наш сторож вже сюди не повернеться. Він зник назавжди. А марно. Якби він знав, що сейф нашого виробництва, він би не зникав...
— Нашого? — запитливо подивився на нього Володя. — А при чому тут чиє виробництво? Він зник, бо, мабуть, боявся, що його прізвище є в німецьких списках?
— Володю, ти молодець! Здогадався, в чому справа, а сейф наш. Видно по тому, що пропускав воду. Думаю, що німецький зотлів би, а води не пропустив. Дід цього не знав і все життя тремтів і оберігав місце, де, мабуть, при ньому було поховано цей металевий ящик з документами. Жаль, звичайно, що не скарби були в сейфі, а що поробиш, у нас свій скарб, своя золота жила! Якщо нам ніхто не заважатиме, до осені ми матимемо на рахунку круглесеньку суму...
Здогадки виправдалися. Не було сторожа і наступного ранку. Акванавти вже відремонтували свій агрегат, і він запрацював на повну потужність.
Сторожка перейшла у повне володіння акванавтів, і вони запросили дівчат, щоб ті навели в ній порядок. Працювали весело й завзято.
Серед дівчаток був один мужчина — Василько. Він плутався під ногами і давав вказівки:
— А вікно немите! — ще й пальцем показував.
— Оце ми приберемо, пофарбуємо усе, а завтра повернеться сторож і скаже, киш звідси! — казала Рая, старанно водячи щіточкою по дверях. Вона фарбувала їх у голубий колір, а планки залишала, щоб потім пройтись по них білим.
Сорокаліт тим часом, намалювавши карту озера, ламав голову з приводу пошуків справжнього скарбу. Коли люди втікають, то їм бракує часу запливати на середину озера. Тим паче, що вони розраховують повернутися. Навіть німці й ті потопили документи недалеко від берега. Виходить, що шукати належить не далі, як на десяток — півтора десятка метрів від берега. Значить, треба переносити фронт роботи агрегату не на глибину, а вбік, понад берегом. Щоправда, буде складність, куди зливати цю чорну емульсію, біля самої води дачні ділянки. Доведеться домовлятися. Це можна утрясти, залишається головне питання, яке не має розв'язання взагалі: як дістати сейф, якщо його буде знайдено? Як його спорожнити так, щоб не було жодного свідка?
7. ОЧЕВИДЕЦЬ
В якійсь українській п'єсі народ каже: "Не розстроюй мене зранку!" Тонко підмічено. Справді, якщо вранці хтось зіпсує настрій, то вже на цілий день. Микита Єгорович заїхав у місті на заправочну станцію і... піймав облизня. Нічого, думав він, на виїзді з міста, на горі, має стояти спеціальний бензовоз з причепом, що заправляє автомобілі за готівку. І тут його спіткала невдача, доливаючи дьогтю в поганий настрій.
Влітку, особливо в жнива, коли на селі посилюється рух техніки... Хоча там майже круглий рік люди товчуться. І все ж в другій половині літа, коли вже починається кукурудза і буряки, потік пального держава спрямовує туди.
Заправочна станція біля містечка "Металіст" — три кілометри від міста, підняла настрій Микиті Єгоровичу. Тут був потрібний бензин.
"Запорожець" з повним баком, здіймаючи порохняву таку, ніби загубився глушитель, летів по трасі, обминаючи "Москвичі" і "Жигулі". Водії тих машин тільки усміхалися вслід "Запорожцеві".
А через тридцять хвилин "Запорожець" вже повертав у двір діда Сорокаліта. Старий тинявся по подвір'ю з сапою. Він зрубував бур'ян, приказуючи:
— А то вже вовки виють!
— Так, дідусю, — мовив онука. — Це прекрасно, що ви рухаєтеся. Фіззарядка вам необхідна. Та цього мало, я думаю повезти вас на прогулянку. Покатати, а то ви вже давно не виходили зі свого закапелка.
— Ні, на тому тижні був у сільмазі.
— Дідусю, поїдемо, на власні очі все там побачите і, може, встановите хоч приблизно, де саме ви вчинили свою операцію? Я ж не можу обмацати до міліметра все озеро. Воно ж величеньке, якщо на квадрати, то, мабуть, буде кілометрів зо два.
Старий стояв, спершись руками і підборіддям на довгий держак сапи й розглядав онука вилинялими очима, що ховалися від вранішнього сонця в щілинах зморшкуватого обличчя. На плечах, незважаючи на літнє тепло, стара фуфайка, на ногах — побрижені, з'їдені росою старі кирзяки.
— Все, дідусю! — заявив Микита Єгорович весело, але категорично. — Прошу в машину. Зобов'язуюсь не розтрусити в дорозі й привезти на це ж місце в зібраному стані.
З машини старому світ здавався іншим. Він виглядав і дивувався, що все навколо так змінилося. Не встиг отямитись, як вже й озеро. Микита Єгорович допоміг старому вибратися з машини, тицьнув в руку костур і сказав:
— Пригадуйте!
— Боже, скільки тут усього, — бурчав старий, мружачи очі.