Ментальність орди

Рівно сто сорок років тому він написав: "В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного по­рабощения и порабощения всех соседних народов".

Чи цих сто сорок років не підтвердили правдивість пророка, який писав про пораблення всіх сусідніх народів? І свого власно­го пораблення — всупереч усім законам людського співжиття? Наївне риторичне запитання.

Ясно, П. Чаадаев мав бути неминуче оголошений божевіль­ним... І хто ж тоді "справжній" російський патріот — Чаадаев, Микола І?! Ще одне наївне запитання. Та, звичайно ж, обидва патріоти, тільки кожен по-своєму, бо такий уже російський пат­ріотизм, що його полюси — діаметрально протилежні, такі вже виробилися традиції, на превеликий жаль.

Хаос. Саме хаос — у цьому був переконаний П. Чаадаев — лежить у підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри. Ось із Листа Першого: "Народы — существа нравственные, точ­но так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей — годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое сужде­но нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди чело­вечества, и кто исчислит те бедствия, которые мы испытаем до свершения наших судеб".

Ось так. Це — про російський народ. І хочеться заволати: а ми, а ми? А як же ми, силоміць прив'язані до колісниці ім­перського народу? Чому й ми разом з ним приречені бути "исклю­чением среди народов", бо ж не можемо вибудувати свою долю відповідно до свого менталітету, а повинні мавпувати долю ім­перського народу? I через свою оцю фатальну прив'язаність до безглуздої чужої колісниці хочеться у нестямі лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль?

І, звичайно ж, не тільки ми, а й численні "народи Росії" (ви тільки вдумайтеся в цю ідеограму, в яку ми таки не вдумуємося: "народи Росії"!), які приречені у зв'язку з усім цим бути "исклю­чением среди народов", а Росія ж не питала й ніколи не спитає у них, чи й далі — і скільки? — їм іще бідувати до їхніх "сверше­ния судеб"?!

Гіркі істини в П. Чаадаева, та й хоч які гіркі, хоч які дражли­во-неприємні для царя Миколи І чи для теперішніх коричнево-червоних, але ж не перестають бути істинами. Ось із "Апології божевільного": "Прекрасная вещь — любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное — это любовь к истине". Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця істина про істину П. Чаа­даева, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавників з шовіністичним чадом у головах? Любов до батьківщини — й істина! Любов до батьківщини, трактована у вельми специфічний спосіб, для них завжди залишалася єдиною й останньою істиною, хоч би в який конфлікт вона вступала зі справжньою істиною, хоч би в якому невигідному світлі її вистав­ляла справжня істина, та й завжди тут вона виявлялася не те що зайвою, а дуже непотрібною, її начеб і не існувало в живому виг­ляді. Російський патріотизм — це майже завжди цілковита від­сутність справжньої істини, бо ж ніяк не може бути навіть різно­видом істини возведения російського патріотизму в абсолют — як для власного вжитку, так і для вжитку "інородців", які чи не зав­жди й "погані", й "супостати", й "неприятелі". Ці міркування видаються мені слушними завжди, коли мова заходить про будь-який і будь-чий патріотизм, але ж особливо коли йдеться про росій­ський патріотизм, який, звичайно ж, є складовою отієї "безодні" російського менталітету, про яку писав Ф. Достоєвський.

А далі в "Апології божевільного" П. Чаадаев продовжує так: "Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает муд­рецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет на­роды, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духов­ные наслаждения; приближает людей к Божеству. Не через ро­дину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина и что ложь".

Філософські судження П. Чаадаева — це не прибиті архів­ною пилюкою віджилі думки, а повсякчас живі рани, які крово­точать. Як уже вище наводилося, О. Герцен був не в усьому згод­ний, але визнавав: "жалоба его была законна". Що ж, час ще більше підтвердив "законність" скарги, яка й не скарга, а твере­зий діагноз — і водночас пророцтво на майбутнє. Хай хтось (можливо, академік Д. Лихачов) і не екстраполює це пророцтво ще й на подальше майбутнє (якому ж патріотові захочеться вити совою, уявляючи й завтрашній день історії наперед знайомим цвинтарем), але таке бачення П. Чаадаева існує — і ніяк не мож­на відкидати саме сьогодні, коли просто необхідно багато що зро­зуміти саме на уроках історії і на уроках менталітету, хоча й із споконвічною впертістю і не хочеться: "мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина, и что ложь".

У чому ж коріння цієї нехоті, цього небажання знати істину й брехню? Авжеж, багато в чому, але ж — і в патріотизмі, якому завжди потрібна чорна енергія брехні. Ох, ця вже любов, коли, як мовиться, любов — зла, полюбиш і козла, а тут же не якийсь козел, а таки матушка Росія, яка й повинна пробуджувати лю­бов — хай і сліпу, але любов, зовсім не таку любов, як у П. Чаа­даева... Принагідно хочеться запитати: як же тоді бути з такою самою природною любов'ю, ні, не росіянам, бо саме про них і мовиться тут, у Чаадаева, а "народам Росії", про які тут у П. Ча­адаева не йдеться? Бо ж і "народам Росії" хочеться любити й бути взаємолюбленими, то кого ж любити — Росію? То ким бути любленими — Росією? А чи любити колонізовані й пограбовані Росією їхні не такі вже й "малі батьківщини", бо в усіх народів — таки великі батьківщини, це ж бо тільки "велика" Росія чомусь затято заповзялася зменшувати їхні розміри та значення в сер­цях і розумах їхніх-таки, а не чиїхось інших синів? Ага, то як тут бути з любов'ю — чи вже до чужої Росії, чи то до своєї батьків­щини? І як тоді, коли дотримуватися бичувальної логіки П. Чаа­даева, мислителя й пророка, оцінювати їхню любов до свого на­роду, до своєї землі, до своєї історії — на неминучих позовах із істиною? їхня любов — це істина, чи їхня любов виключає істи­ну? А якщо їхня любов виключає істину, то, значить, відмовити в любові? Але якщо їм, порабленим, в ім'я любові до істини відмо­вити в любові до своєї батьківщини, то ніяка батьківщина не відродиться — й ніяка істина не восторжествує. То де ж поді­нуться невичерпні запаси любові — чи знову не переадресують­ся Росії — цьому фантасмагоричному монстру і молоху — яка весь час потребує чужої любові й чужих життів, а без них вона ж не здатна існувати ніяк — ні духовно, ні як "географічний факт"? Зачароване коло абсурдної логіки та не менш абсурдних силогізмів, має ж із них бути вихід чи немає такого виходу, і вкотре потверджується думка академіка Д. Лихачова — "нельзя уйти от самих себя..." Може, вам і не можна, на превеликий наш спільний жаль, але чому нам, чому всім численним "народам Росії" не піти від вас — і не прийти до себе, на самостійні орбіти свого менталітету і своєї історії?

У 1858 році О. Герцен вигукував: "Да ведь исторический путь и не есть прогулка по Невскому!"

Так, не був прогулянкою по Невському проспекту для росій­ського народу, тим паче — для "народів Росії".

А хто сказав, що хтось сьогодні хоче прогулюватися по Нев­ському проспекту — як по історичній дорозі? Сказали генерали Макашов і Варенніков та іже з ними? Хай Господь боронить ми­мовільно й чути щось подібне...

1994

МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ, АБО Ж ТВОРЕННЯ

"ЄВРАЗІЙСЬКОГО ПРОСТОРУ"

І. Знову посилено реанімується поняття так званого "євразій­ського простору" — наче якоїсь метафізичної підвалини і росій­ського етносу, і російської державності; в цю метафізичну підва­лину намагаються вірити, і, мабуть, вірять, її видають за культ, до ритуального поклоніння цьому культу силоміць залучають інших, кому годилося б шанувати свої власні метафізичні підвалини, котрі видаються й за справжні, й за насущніші.

"Євразійський простір" у потрактуванні його апологетів — це, на мою думку, філософія орди і "географічний факт" (П. Чаадаев) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою.

До рук мені потрапила книжка "Письма о Восточной Сиби­ри" без початку, отже, автора не знаю. В книжці розповідається про поїздку в Сибір у 1823 — 24 роках, це щоденниково-документальний матеріал, враження очевидця. Є тут екскурси не в таке давнє минуле краю... Ось у 1624 році якогось п'ятдесятника Савіна бачимо посланим на річку Тунгуску походом на місцеві племе­на, вільнолюбні, "бідні, але люті", що безперестанно чинять опір, при невдачах тікають у тайгу, страшну для чужих. Тоді ж од бу­рятів зазнав поразки отаман Алексеев, і це тільки роздратувало єнісейських воєвод, було послано каральний козачий загін під орудою Перфир'єва, котрий обклав "тамтешніх дикунів" ясаком. Далі подався на Ілім, завоював нові племена тунгусів і, награбу­вавши данини, "покритий славою", повернувся в Єнісейськ. Тут сподвижники Перфир'єва розповідають про люті дикі племена, та цими розповідями не залякали, навпаки, лише розпалили мис­ливський азарт, і сотник Бекетов з козаками рушає в похід за ангарські пороги. З походу повернувся з великою даниною, і Єні­сейськ тріумфує, славлячи переможців, і ці переможці після ко­роткого відпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у володіннях бурятів є срібні руди! Ось це "освоєння Сибі­ру", "відкриття" нових земель, ось це творення "євразійського простору": "алчба обрести серебро привела московитян на бере­га им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные во­ды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неисчерпаемый источник драгоценных металлов в горах Нер­чинска.