Не стоїть жить

Архип Тесленко

Сторінка 3 з 15

Непредусмотрительная юрунда! Ведьоть он кум-панію з мужичкою, з необразованою хахлачкою, каковая хахлачка, как і усе хахли,— глупая, как тиля... Ни умеєть ні слова промолвить по-благородному, по-русєйському, а усьо по-хахлячи... а іщо, как надєнить керсет, спєдницю, черевики — і смотреть нудно... ху, гадость, мерзость!.. Вот как наш брат писарь прилюдно і смотрыть не желает на хах-лачку, а усьо гуляет із благородними разудєтими бариш-нями, з каковыми баришнями чи пройтись под ручку, чи .поговорить до дела по-благородному — прелість!.. А хоча бу-ваеть, что і за хахлачкою гоняемся, так ето ноччю, на одиночке, чтоби поживиться, да і подальше... От ето дело! А то любить хахлачку — ху ти, мерзость.

Семінарист. А за кого ви щитаєте мужиків? Чи в їх не та душа, чи не те тіло, що в благородних? І в яких ще благородних. Ви за благородство признаєте природню закохану розкіш сліпих коханців судьби?! Признаєте намилені, наборо-шнені пики? Шамкі, пишні убрання?.. Бідні!.. Хоч це благородство і велику силу має на світі,— усіх марить і обдурює своєю блискучою околишністю, но без душевного благородства воно — гній, сміття... Воно — молода, квітчаста, но дуплинаста, червива деревина. Душевне благородство — оце великий подарунок природи, оце найбільше наше щастя... Воно прикло злито з небом і дає чоловікові святі, небесні почування, дає совість чисту... Оцим благородством треба дорожить, оце треба поважать. Хто його має, той знає, що ми усі однакові люди, усі состоїмо з одного кошту і усі жить однаково хочем — болить у одного, болить і у другого. Хто його має, не буде минать правди за гроші і користувать чужим безталанням; не буде гнуть кирпу перед людьми і глузувать з простоти — вона дише розкішшю природи і святістю неба... Привіт тобі, свята простота.

Писар. Чипуху такую городиш, что і допонять нідзя... "мужик сьо да то" — хахол, дурак!., не умеєть ходить і жить по-благородному, не можить говорить по-русєйськи, тоісь по-письменному, по-образованому. Вот как, напрімєр, і ти говориш по-хахлацьки. Хіба разве можна так? Ти в харошую кумпанію не годісся, тибя не тольки я, а всякой другой умной человек назовьоть необразованим хахлом.

Чуть глухий спів парубків.

Семінарист (до писаря). Як тяжко і нудно вас слухати. Учитель. Цсс... чуєте, парубки співають... може, сюди йдуть?

Писар. Єслі сюда, то нада уходіть отсюдова — будуть бить проклятії хами.

Семінарист. Хіба ви їм що винні?

Писар. Тоісь так сібє... я їх привлекал к ответственное^ за незаконния вечернія собранія.

Семінарист. Так ви хочете запретить вечорниці?!

Писар. А што ж? Запричу!

Семінарист. Це ж рідне, святе України.

Писар. Чипуха! Почему на їх не по'йдьоть нікто із благородних?.. Глупость, одратительная глупость.

Учитель. І мені одворотні оті вечорниці... путній ніхто на їх не піде... (Махнув рукою.) Сміття.

Семінарист (про себе). Так ось які сини в тебе, дорога Україно!., ще, ще... і зостануться одні тілько спомини над могилою святих твоїх звичаїв, твоїх жартів з природою... Все, все полине до запорожців.

Писар (встає). Ну, ідьом — придуть — попоб'ють.

Учитель. Авжеж так, ходім. (Встає.)

Семінарист, Та вони не прийдуть... вони на вечорницях; послухаємо, як співають.

Писар. Зачим там слушать — юрунда!.. пайдьом!

Семінарист (встає). Так прощавайте!..

Писар. Нє, нє, милой друг, пайдьом з нами. (Бере його під руку.)

Учитель. Ти як вовк, усе сам. (Пішли.)

ЯВА 9

Галя (трохи згодом іде тихенько, плачучи, обшарпана). Що дороже... дороже... для дівчини... усього, усього на світі... у мене... у мене одняте!.. (Плаче.)

ДІЯ ДРУГА

Дякова хата

ЯВА 1 Семінарист сам.

Семінарист (декілька хвилин сидить кінець стола мовчки, замислившись). Ітак... Прийшла година їхать!.. Ой, як не хочеться... як сумно, як тяжко... (Мовчить.) Ех, чорні брови, карі очі! Як переживать мені оце врем'я без вас!.. О, коли б скоріше скінчити... побратись і... тоді... тоді... Тільки чого мені так тяжко?! Хіба вона забуде мене, покохає другого?.. Ні... не спадало б, а тяжко... О Галя, Галя! (Мовчить, а далі встає.) Ох, треба лаштуватись. (Бере чемодан і вкладає деякі вещі.)

ЯВА 2

Семінарист і дячиха.

Дячиха (увіходячи, показує карбованець). Оце, мій сину дорогий, послідній карбованець взяла з скрині!.. (Дає.) На! вчися... кінчай швидше, та щоб і нас не забув.

Семінарист. Що вчиться треба й вас не забувать, то це я й сам добре знаю, а що оце ви даєте мені свій послідній карбованець, то це вже видумки... не треба... Заховайте про свою нужду. З мене хватить і тих, що батько принесе, якщо позичить отець Авакум...

Д я ч и х а. Та на-бо... Ті заховаєш в чемодан, а ці будуть в кишені, на всякий случай: чи чайку, чи булочку купить... в дорозі здадуться... На!..

Семінарист. І як таки так!., послідній карбованець, і ви і той оддаєте мені... Що ж ви думаєте?! Ви ж без грошей захлянете... ні, ні... не візьму.

Дячиха. Та ось слухай-бо, візьми!., бог милосердний... не дасть захлянуть... В селі не без людей. Що випросим, що позичим та й житимем... А хоч би й захляли, то що таке!.. За нами немає шкоди ніякої; ми вже, слава богу, нажились на світі, а ти... тобі ще треба жить... не мори себе голодом.

Семінарист. Не тільки мені, а й вам ще треба жить... як знаєте — не візьму. Подумайте, скільки вже я з вас потяг, скільки довгів...

Дячиха. Та то все нічого. Аби тільки бог поміг тобі скінчить за сей рік семінарію, получить місто і тоді, як добрий будеш, не забудеш цього — все поповниш... А тепер як не візьмеш од мене цього карбованця, то не признавайся, що ти моя й дитина.

Семінарист (убік). Бідна старушка!.. (До неї.) Ну, давайте вже... коли б тільки бог поміг скінчить семінарію.

Дячиха. На, на, мій синочку... На, не забувай. (Обнімає, цілує.) Дитина моя! Рідна! Спаси тебе мати божа, цариця небесна.

ЯВА з Ті ж і дяк.

Дяк. Ху!.. (Сідає на лаву.) Отак!.. Пропала надія... Семінарист і дячиха. Чого?! Як?! Дяк. Не позичив отець Авакум!

Семінарист. І, горе... Що ж тепер робить? Сьогодні ж я повинен виїхать в семінарію! Оце так!

Дячиха. Боже мій милостивий! На його ж тільки й надіялись...

Д я к. А на його... а він — бач, що — "немає", каже. Що тут робить?!

Дячиха. От, боже мій...

ЯВА 4 Ті ж і Я в т у х.

Явтух в старій кошлатій шапці, старому сіряці з дірками і постолах.

Явтух (увіходячи). Щоб з його, мовляв, бог так поглумився, як оце він, мовляв, з мене...

Дяк. Хто це?! Чого це він до нас пластає? Явтух. їсти не дають... вигонять... б'ють! Дячиха. Що за чоловік?

Дяк. А це той, безприютний. (До Явтуха.) Чого тобі треба?

Явтух. їсти хочу... переночувать пустіть... (КланяєтьсЛ.)

Дяк. Іди собі з богом, чоловіче добрий; ми й сами... жизні не раді...

Семінарист. Та куди іди?! Чого іди?!

Д я к. А чого ти йому даси?! Куди пустиш?

Дячиха. Радніші б зарятувать тебе, чоловіче добрий, так і сами такі... і сами голодні... йди собі до багатших...

Явтух. Багатші, мовляв, не пускають, б'ють... що ж мені робить?!

Семінарист. Бідний чоловік! Сідайте (саджає) тут. Десь був хліб. (Шукає під скатеркою.)

Дячиха. Та що ти робиш? Не багато ж давай... бо всього дві палянички... Радніші б, так... горе...

Дяк. Багачі, та не дадуть і шматка, а він... Ох, подумай о своїм нещасті... що самим робить?!

Семінарист (дає Явтухові шматок хліба). Нічого... Ось чоловік нещасніший нас... а він же чоловік!.. Чим можем, треба запомогти йому... Тут лежала рибка (шукає на лаві, дає), нате, їжте...

Явтух (поклонився). Спасибі, дядюшко-паничу!.. єй-бо, мовляв, спасибі. (їсть.)

Семінарист. А хто ж вас вигонив?.. Хто бив? Чого на вас такі синяки?

Явтух. Та ото я, дядюшко, прилаштувався був ночувать, мовляв, на улиці, під лісою... А їсти хочеться, бо храни!.. А я лежу, зігнувся... Коли це щось як улупить мене, мовляв, ципугою зверху!.. Я схвативсь, аж то соцький!.. І, лихо!., що тут робить?.. Так я, мовляв, давай йому кланяться. Дядечку, кажу, за віщо, мовляв, б'єте?.. А він мені: вон, мовляв, з села!..-тут нідзя ночувать!., та одно лупить мене, одно лупить, аж курява, мовляв, устає.

Семінарист. Поліція?! Це її назначеніє?!.

Я в ту х. Так я тоді, дядюшко, мовляв, попластав до Пилипа, а там узяли та вигнали мене... Я,— мовляв, до Квокія, а той собаками, мовляв, нацькував...

Семінарист. Так ось які люди!..

Я в тух. Так я оце до вас, мовляв, спасибі вам...

Семінарист. Жизнь?! Ви живіть у нас.

Я в ту х. Га? Що?!

Дяк. Де? Що це ти?! Якби не така бідність хоч... а то... люди багаті, та, каже, вигонять... Куди ж нам?!

Семінарист. Чого ж на таких людей дивиться?! Достойні вони свого рожденія?! Людина гине, і не запомогти! Він же чоловік, такий, як і ми!..

Дячиха. І принять би... і горе ж...

Дяк. Хай трудиться, робить... хай служить!..

Семінарист. А як чоловік не по силі!.. Було врем'я, була й сила!., а тепер, як всі цураються його, куди ж чоловікові діться?..

Дяк. А як же ми з ним житимем?

Семінарист. Як житимем, так і житимем... На те ви учите мене, щоб було як жить...

Я в тух. Я, мовляв, що подужаю, те й робитиму вам...

Дяк. Ну, живи, чоловіче добрий... На бога надія...

Дячиха. Еге, як бог дасть, так і буде.

Я в тух (кланяється всім у ноги). Спасибі вам!., єй-бо, спасибі!., велике спасибі!

В с і.. Богові!

Семінарист. Де ж тепер шукать такого чоловіка, щоб і нам запоміг оце?!

Дяк. Еге... хто його знайде.

Дячиха. А може, Цап позичив би; то чоловік заможний... а збігай.

Дяк. Е, Цап не позичить. Він оце сторгував землю у Мотузкіна, так і сам за грішми бігає. Я був і в його...

Дячиха. Ну, так, може, Сметаненко б...

Дяк. Еге-ге! Сметаненко і стару позику давно вже тре-бує.

Семінарист. А знаєте що?.. Мені здається, Кнур позичив би.

Дячиха. Може... Збігай, старий...

Дяк. І... там собаки злі!.. Раз мені чисто були халяву прокусили.

Семінарист (до Явтуха). А ви собак не боїтесь? Я в тух. Я — ні... я, мовляв, ні... не боюсь... Семінарист. Так візьміть дрючок і підіть, будь ласка, до Кнуря — хай до нас прийде на хвилиночку.

Дяк. Еге, і хай гроші...

Семінарист (до дяка). Послі, послі...

Я в ту х. Га? Що?..

Семінарист. Збігайте, кажу, до Кнуря, щоб зараз сюди йшов.

Я в тух. Га? Як це, мовляв, до Кнуря?!

С е м і н а р и с т., Та так, щоб сюди йшов... Ну ж, швидше...

Я в тух. Де ж той, мовляв, Кнур?..

Семінарист.

1 2 3 4 5 6 7