Рабом родився, рабом і здохнеш, вашмосць-бояри-не, не пересидиш холопської натури. Я думала — сокола собі знайшла, а бачу, що плішку2 придбала нікчемну. Марне серце твоє блисне і згасне вмить. Не любиш, а скиглиш, не ненавидиш, а хлипаєш, не прагнеш, а сокотиш, не бунтуєшся, а плачеш... Зайча ти полохливе...
І відсахнувшися від нього з гиддю, не глянувши навіть, вийшла з кімнати.
Іван Сербулат дочовгався до стола, вицідив рештки вина, підпер голову руками і важко задумався.
Княгиня швидко йшла замковими світлицями. Ніодна з них не сяла пишним одягом, скрізь стояли дубові прості столи, звичайні мисники та скрині, тільки стіни, збиті з соснових колод, скрашала князева зброя. Крізь маленькі вікна просвічував місяць і грав на шоломах, на панцирях, на аркебузах і піщалях, на рогатинах і шаблях. Хода її лунала в тиші кімнат.
1 Сигнет (лат.) — перстень з каменем і гербом та ініціалами, що служить за печатку.
2 Плішка — вугор.
Замок спав. Ґанком княгиня вийшла на городню при мурі. На далеких півланках перекликувалися вартові: варт-у-у-й! Десь вили пси і кричав пугач. Темною стіною наступав звідусіль на замок ліс. Було зимно. Провесна тільки стрічалася з весною. Білий туман уставав над трясовинням і багнищами, і якісь вогники блукали серед нього. Смарагдовий місяць простелив тремтливі довгі смуги на мурі, на луках і на лісах. І здавалося княгині, що вона з місяцем пливе, рине, сповивається в туман, здіймається понад мокляки1 і верхів'я сосон, бачить усе, що діється на землі: як порскає і дметься ропавка2, як пружить кігті кіт і вигинає чорну спину, світячи зеленими очима, як пугач здіймає кошматі крила до лету і полошить кажанів, як скиглять блудні вогні на манівцях, на трясовинні, як спалахує на купі огневиця3, як цілі зграї якихось почварних химер і змор4 летять у срібну, таємничу ніч, шепочуть їй, і ваблять до себе, і непокоять, і кличуть тьмяно, жагуче, немов хотять розпанахати її тремке живе серце, забрати її наге, розпалене тіло на якісь небувалі розкоші, немов визволяють його і тягнуть за собою в дикі мандри...
Княгиня здригнулася — ліворуч від кружґанку5, в невеличкій вежі хтось відчинив вікно. Воно вже давно світилося в темряві непевним вогнем. Там не спав ще Андрей Михайлович Курбський, князь ковельський та ярославський, староста Кревський та Уніт-ський, бесідуючи з юнаком Амврозієм.
Віконце раз у раз спалахувало, мовби в світлиці горіло горно. Чорні тіні снувалися чудернацькими довгими смугами по стінах.
— Чаклують! — прошепотіла княгиня. — Кажуть, що пишуть епістолярії до царя, а насправді якогось червоного льва шукають. Чаклун!
Здригнулась і заскреготіла зубами з люті.
— Він і Сербулата Івашку зачаклував, московитянин проклятий. О, коли б сила, коли б синів моїх сюди, орлів Яна й Андрея — вони б спалили його враз із кодлом його сатанським...
Нараз чийсь гарячий тьмяний віддих. Обернулася прожогом: перед нею стояв Ждан Миронович, ловчий і слуга князів із тутешніх скартабеллів. Обходив саме варту в шоломі із шаблею при боці.
1 Мокляки — болотисте місце.
2 Ропавка — ропуха, жаба.
* Огневиця — горячка.
4 Змора (діал.) — кошмар.
5 Кружґанок — зовнішня галерея, веранда.
Стояв перед нею в однорядці з гвоздикового адамашку, поставний, статний, знехотя накинувши на дуже рам'я риту оксамитну делію1 і рукою тримаючи гарду шаблі. Місяць упав на його молоде, повне обличчя: чорний вус відтіняв пухкі, любашні губи та очі, що кресали полум'я і жерли княгиню.
І в ту мить пригадала собі вона, як ще вчора, підсаджуючи її на коня, коли вони їхали на лови з яструбами, він притулив своє полум'ям пашливе обличчя до її чобота, а сьогодні вранці з улесливою посмішкою лоскотав її своїми котячими, жагливими очима і проймав її гарячим поглядом, коли йшов за нею своєю тихою ходою.
"От цей не побоїться! — майнуло їй в голові. — Це не Івашко Сербулат!"
— Милуєш мене, вашмость Мироновичу? — тихо промовила Курбська, ховзнувши по його обличчі своїми зеленими таємничими очима. — Не бійся, скажи!
Миронович тихо зойкнув і впав їй до ніг. Його вуста впилися в її бліді, зелені при місяці руки, що вилискували туркусами2 і жабиками перстенів.
Обличчя Курбської радісно посміхнулося. Чорні гадючки її волосся знов закублилися, заіскрилися в цілунках холодного місяця. Вона підняла Мироновича й почала шепотіти йому на вухо щось пристрасне та жагуче. Пекла його своїм гарячим віддихом, парила лю-башним, таємним поглядом. Від її шепоту почув він, як кров заклекотіла в ньому, вдарила п'янким вином у голову, а від слів її, що рвалися китягами нелюдської, незнаної йому досі жаги, поповзли здовж плечей іскрясті, моторошні мурашки...
Князь Андрей Михайлович, вигнанець царський, станув у вікні. Суворий і хмурний, в чорній ферязі, битій рисями, дивився в темінь на миляновецькі бори і багна, крізь які рвалася його чорна дума, відлітаючи мстивим птахом туди, на схід, де причаєна лежала під гостроносим чоботом грізного царя його отчизна. Худе, виличасте обличчя князеве, зрізане шрамами і торочене сивиною, запливло хмарами. Люте і похмуре було йому вигнання тут, між людьми тяжкими і негостелюбними, до різних єресей схильними. Про що думав? Може, про Адашева та Сильвестра-попа, про Альону Глинську, царицю, замученого катами князя Михайла сестру, може, про Максима Грека, про Вассіяна Топорковського, може, про короля Жиг-монта Августа, що в нього ніколи віри не мав, може, про жону свою першу, з дітьми царем у темниці заморену...
"...Аще бо й паче песка морского беззаконія моя, но надіюсь на милость благоутробія Божія — может пучиною милости своея потопити беззаконня моя, якоже і нині грішника мя суща і блудника, і мучителя помилова..>
Пригадав з епістолярії царської.
Зойкнув і відійшов від вікна до Амврозія, стукаючи ґерлиґою. Рани під Казанею, під Шквороною, під Великими Луками й Венденом від стріл вершників Едігерових і лицарів магістра Ливонського докучали навесні.
Проспівали півні.
2 Туркус — тут: бірюза.
1 Делія — довга ведмежа або вовча шуба.
Івашко Сербулат не хотів іти вдруге до льоху: княгиня сказала, що загубила там дорогий перстень з трьома рубінами й діямантом, пропам'ятний, від бабки Олени Полубенської в віно матері княгині записаний.
— Такий страх мене бере, княгине, на думку про ту яму, що вирікся б я не тільки одного перстеня, але і всіх манелів золотих, зап'ястків і завішень перлових, самоцвітних, які тільки є у світі.
— Іди! — суворо сказала княгиня, стиснувши сині вуста. — Завтра князь мене про нього спитає, що йому повім?..
І знов війнуло їм плісню і гнилим сопухом. Знов заплигала свічка по ропавих мурах.
Крізь віконечко сіріло небо, але до світання ще було далеко.
Сербулат обернув до своєї любки перекошене жахом обличчя. Зуби йому лячно клацали.
— Звільни, княгине, — промимрив тремтючи. — Ноги не слухають. Ще ніколи не був єсьм у такім страху...
— Чуєш, іди! — скрикнула княгиня, і він побачив у її очах страшну, непереможну лють. Йому видалося, що чує вії голосі сичання змії.
Обережно зійшов наділ і шукав перстеня, повзаючи на колінах по рапавих плитах. Руки трусилися в нього і хололи, піт крижаними краплями застигав на чолі.
— Нема, княгине, не могла ти його тут згубити...
— Відкриємо плиту, — зимно промовила. — Може, впав ненароком туди...
І з нелюдською силою, небувалою в невісти, потягла за кільце, щоб відвалити плиту.
Сербулат застиг. Змії не ворушилися. Втомлені голодом, спали, скрутившися жахливими чорними клубами, посплітавшись одна з одною в холодних, трупних обіймах.
І в ту мить скоїлося щось страшне: княгиня штовхнула ногою ка-дувб Сербулата, що принишк був над ямою, в чорну безодню гадючого житла, сквапливо завалила плиту і тихо зареготалася.
— Ждане, Ждане! — закликала жагуче і тьмяно.
Ждан стояв у дверях — він бачив усе. Цілунок княгині, що запік його, як пекельний жар, не запалив його блідого лиця. Йому здавалося, що чує зойки нещасного Сербулата, обвитого клубами голодних гадюк.
— Зміє! — прошепотів і кинувся прожогом геть до світлиці, гнаний незбагненним холодним жахом. Але не мав сили шарпнути дверей — чиїсь очі пекли, сверлили і шматували його плечі, його мозок, приковували його ноги дивною млосною неміччю. Коли обернувся, княгиня шарпнула свої важкі шати, передерла їх з нелюдською силою, білі крила ліонської сорочки і флямського серпанку впали, задзвеніли, розсипалися золоті бранзолєти1, перлові коралі й брабант-ські форботи, і з них, як із морської снігової піни, виринуло тіло княгині, блідорожевого мармуру тіло, що тріпотіло полум'яним промінням, жевріло диким, похмурим щастям і пашіло нелюдською, шаленою жагою.
Ждан Миронович, ловчий князя Курбського, здригнувся і тоді забув про все.
*Бранзолєт — браслет.