Чудесна душа її –козачки! Зустрічалися з Міцкевичем, хоч і лях, але великий поет, також і другий польський поет, Богдан Залеський був, щира душа. Знаєте, по-якому ми втрьох оце розмовляли? По-нашому, малоросійському... А оце тепер упиваюсь Італією, якби тільки не хворість проклята. І то де, земляче? В самій благородній частині тіла – в шлунку. Бестія, нічого не варить, а запори такі вперті, що просто не знаю, що робити. Крім того, я сидів без грошей, уявіть. Приїхав у Рим із двома стами франків. Ось за цю квартиру, за стару залю з картинами, плачу тридцять франків. А все інше дешевше. Страви за обідом іноді обходяться по чотири су. Морозива не з'їдаю також більше, як на чотири, а іноді лише на вісім су. Але зате яке морозиво тут! Словом, друже, Европа на те, щоб дивитися на неї, а Італія – щоб у ній жити. Так, пошкодуйте мене, яке нопше здоров'я! А замисли горді, ніде правди діти. Невже мені не вдасться здійснити їх? Голова моя повна, але сили, де мої сили?.. Ось так, земляче, священне тремтіння пробігає мною, велике творіння моє, і не скоро кінець йому. Ще повстануть проти мене – це я вам лише скажу – стани нові і багато різних панів, але що ж удієш? Така моя доля: ворогувати з власними земляками. Знаю, що ім'я моє буде щасливішим від мене, і нащадки цих земляків моїх, може, з очима, вологими від сліз, проречуть замирення з моєю тінню"...
Мені розповідали, що сеньйор Ніколо не часто буває говірким, хіба що в колі дуже добрих знайомих, але я аж дивувався його щирості, потокові його високих, коштовних слів. Він знову сидів мовчки у своєму кріслі й пильно-пильно розглядав мене, справді, дещо прищуливши очі.
Сонце лилось із вікна крізь жалюзії й падало на нього, обдавало його усього, а він сидів у цьому запиленому кріслі, невеличкий, мов характерник-чарівник, усміхнений глузливо, мов дивний птах, мов старовинний степовий Див, сидів, віщий цей штукар, цей Рудий Панько, цей біс, і згодом, прислонивши очі від променів долонею, запитав мене: "Ну, а як же там, земляче, на нашій Україні любій? О, який же я нещасливий, що й досі не міг закінчити свойого найшляхетнішого твору, твору для нащадків призначеного, історію нашої батьківщини, моєї дорогої батьківщини"...
Він не дочекався відповіді й зірвався, бо здолу його покликали, кликали якісь люди. Він миттю забув про мене і вибіг із кімнати, де пахло павучою самотністю, а я підвівся, підійшов до його контори, де лежали ще недописані аркуші, й прочитаєте, що попало під золотий промінь: "...я – письменник і повинен умерти з голоду. На мене надходять печальні думки, наслідки іпохондрії, чи чого. Розгляньте моє положення, в якому я знаходжусь, мій хворобливий стан, дайте мені рятівну пораду, що я повинен вчинити, щоб протягнути на світі моє життя до того часу, поки я зроблю хоч що-небудь із того, що я маю зробити. Я думав, думав і нічого не міг придумати кращого, як удатися до государя. Він милостивий. Я написав листа, якого прикладаю. Вручіть його. Якщо він написаний не так, як слід, імператор — милостивий, він усе пробачить. Скажіть, що я – неук, невідучий, як треба писати до його високої особи, але я сповнений такою любов'ю до нього, якою може бути сповнений ТІЛЬКИ російський підданий... Якщо б мені така ПЕНСІЯ, яку дають вихованцям Академії мистецтв в Італії, або хоч би таку, яка дається ДЯЧКАМ, які перебувають тут при нашій церкві, то я б протягнувся... Знайдіть нагоду, щоб показати як-небудь государю імператору мої дві повісті "Старосвітські поміщики" та "Тараса Бульбу"... О, коли б їх прочитав государ! На нього уся моя надія". Я тихесенько вийшов із його кімнати. Прозолоть сочилась по Віа Феліче. Шепотів фонтан. Гралися діти. Воркували голуби. Синіло небо. Була римська провесна, провесна котрої вітчизни Гоголя?
ЛЮДИНА ЄСТЬ ЛОЖ.
М. ГОГОЛЬ, цитуючи
св. Павла в "Авторській сповіді".
У травні 1836 року виїзд Миколи Гоголя за кордон був вирішений. Він писав акторові Михайлові Щепкіну про це 15 травня, а того ж самого дня в листі до М. Погодіна: "Я не огірчений нинішнім ожорсточенням проти моєї п'єси; мене печалить моє майбутнє. Прощай. Їду розгуляти свою журбу, глибоко обдумати свої авторські зобов'язання, свої будучі твори і повернуся до тебе свіжий та оновлений. Все, що діялось зі мною, – все було спасенне для мене. Всі образи, всі неприємності посилались мені провидінням для мого ж виховання, і нині я почуваю, що не ЗЕМНА воля направляє шлях мій. Він, певно, потрібен мені..." (Петербург, 15. 5. 1836).
6 червня 1836 року Гоголь вирушив разом із другом і земляком Олександром Данилевським за кордон. Він залишав за собою шум, нароблений "Ревізором", ненависть багатьох (як писав сучасник Ф. Вігель: "Ревізор"– це цинізм і нахабство покоління, до якого належить п. Гоголь"), майже всіх станів і шарів, починаючи від старих письменників, котрі, як, наприклад, Лажечников, вважали "Ревізор" "карикатурою, фарсом, гідним для потіхи райка, а не художнім твором, за який не варт дати й гроша". Напередодні він бачився з Пушкіним, читав йому всю ніч розпочаті твори, попрощався з сестрами, які вчилися в інституті, і відпустив на волю свого підданого Якима.
***
Від червня до серпня 1836 року Гоголь і Данилевський, після довгої плавби (стояла негода, лютували бурі й псувалась безугавно машина пароплаву), проїхали Західну Німеччину від Гамбурга до Баден-Бадена з зупинками в Аахені, Дюссельдорфі й Франкфурті, та не оминули відомих курортів. Від серпня до жовтня Гоголь перебував у Швейцарії: в Берні, Базелі, Лозанні, Женеві. У Фернею відвідав дім Вольтера. У Шільоні – славетний замок. У Веве зустрів осінь, почав писати "Мертві душі", вів їх "спокійно, як літопис", гадав їхати в Італію, але кордони були зачинені – в Італії з’явилась холера: "я зустрічав італійців, які втікали звідти, вони з жахом проїздили свою землю в масках".
У листопаді Гоголь був уже в Парижі. Але "Париж добрий для того, хто хотів би поринути в нього на все своє життя... Отож тут нема нічого, що могло б прив’язати мене на все життя. Життя політичне, життя зовсім протилежне тому смиренному художницькому життю, не може сподобатись таким, як ми, ЩАСЛИВЦЯМ БЕЗЖУРНИМ... Ось це все – політика". У Парижі Микола Васильович, мешкаючи при вулиці де ля Бурс, пробув до весни 1837 р. Там же були земляки – Данилевський, Симоновський, Олександра Россеті-Смирнова, його давня знайома "Ластівка". Там познайомився із Залеським і Міцкевичем і, власне, задля нього затримав свій виїзд, впавши вже й так, як писав Данилевський, у хандру. Пережив смерть Пушкіна: "Вся насолода життя щезла разом із ним. Жоден рядок не писався без поради з ним. Боже, нинішній труд мій, натхненний ним, його твір, я не в силах продовжувати! Я брався декілька разів за перо, воно падало з рук. Невимовна туга. Я був дуже хворий..." (Лист до П. Плетньова, 16 березня 1837 р.)
У березні 1837 р. Гоголь у Римі. Аж до червня 1837 року, коли виїхав у Баден, Женеву (вересень), знову повернувся в Італію (Милан – жовтень 1837), вдруге приїхав у Рим – у кінці жовтня 1837 р. й аж до червня 1839 р., щоб звідти, через Марсель, виїхати до Марієнбаду й Відня (серпень 1839 р.), а на початку вересня того ж року – в Москву. "Коли б ви знали, що коштувало мені покинути Рим, хоч я знаю, що це не більше, як на місяць-два-три... Я проживу в Москві у Погодіна місяць, зачиняючись від усіх і вся". (Лист до В. Жуковського з Варшави від 12. 9. 1839).
"Невже я їду в Росію? Я цьому не вірю. Я боюся за своє здоров'я. Я ж зовсім відвик від холодів: як же я буду їх тепер переносити? Але обставини мої такого роду, що я неодмінно повинен їхати: випуск моїх сестер з інституту і їхня доля, яку я повинен влаштувати. А як лише оброблю ці дві справи: перше – відносно сестер і друге – драми (очевидно, мається на увазі задумана драма з українського життя "Поголений вус"), то в лютому вже полечу в Рим". (Лист С. Шевирьову, вересень 1839, з Відня).
Міста і люди проминали за вікнами поштових диліжансів, що котилися запиленими шляхами Европи. Де-не-де поля й ліси вже протинали залізні рейки, по яких пробігали ще дуже невигідні й тряскі вагони потягів т. зв. чавунних доріг.
За Вержболовим, Ейдкунденом, Бродами й Радзивілом – до сходу сонця простяглася засніжена, наглухо забита імперія з її шлагбаумами, сонними станційними смотрителями, тройками й жандармами. По цей бік —на захід сонця, від країв наддунайської корони й аж до Середземного моря – царювала зловісна тиша, якою керував ще той самий довговидий Меттерніх із допомогою складної системи урядовців, шпиків і субсидійованих журналістів. Що далі від заходу тиша вагітніла, мов океан, ще далеким, але невгавно зростаючим рокотанням. Було дві Европи: одна, що вже відходила з сивіючим або зовсім сивим поколінням диліжансів; статечна Европа, що вірила в устійнений віками лад, у догми традиції, церкви й права. Друга – Европа покоління залізниць, – підземна, незрима, біснувата своїми нечувалими ідеями. Воно – це нове покоління – обсотувало Европу мережею таємних товариств із понурими назвами й ще понурішими гаслами, воно, де лиш могло – наука паризьких липневих днів не пішла в ліс, намагалося викликати заколоти, ферменти й неспокій. Коли треба було, закликувано до національної гордости, яка не стерпить чужинецького ярма. Де— інде пробувано підбехтати до єдности і дії найбільш пригнічених, що їх починали вже називати дивним, але звучним словом: ІІРОЛЕТАРІЯТ. Одначе, всі ті рухи були об'єднані в своїй ярій ненависті до всього, що звалося "старим ладом". Европа жила над пороховим складом.
Проте тому, що гріш ставав дедалі рідший, нікому так не втішались, чи мандрівникам, особливо заможнішим. Поштові станції, рейнські пароплави, готелі, курорти, ресторани, театри повнилися людською мурашвою, іноді милими й, головно, розтратними гостями зі Сходу. Вони, як видно, зовсім не боялися ні заколотів, ні революцій. Вони виривалися з-за вержболовського шлагбаума, пемов народжені на світ Божий удруге; по їхніх гладких обличчях було видно, що вони справді "просвіжуються", дихають вільно; їхні очі розбігались, бачивши все те, що дарував Европі її блискавково зростаючий промисел. Один жартівливий добродій, приїхавши в Гамбург із Петербурга і купивши собі там штани якоїсь особливої матерії, так ними тішився, що записав у книзі подорожніх ось такий віршик:
Той щасливий, хто пошив
В Гамбурзі штанишки;
Буде вдячний долі він
За свої ділишки...
Під цим на диво кепським віршиком було ім'я: ГОГОЛЬ.