Знов так само – гірко.
– Хіба я пишу по-російському? Хіба це мова? Я пишу, як школяр, мій стиль неохайний, мені недостає слів... Величне слово – знаєте ви, що це таке? Знаєте ви, що це таке – майстерність слова? Знаєте ви, що таке мука німоти? О, чим я завинив, за які гріхи важкі мені дано жити в Росії? Чому не зміг я бути найнікчемнішим золотарем у якійсь Флоренції, чи рисівником у Нюрнберзі, чи невідомим музикою у якійсь віденській оркестрі? Чим я винен, що для мене не існує нічого, крім мистецтва?..
У цей вечір у ньому не було нічого з його щоденної личини, лисячої покори. Я б гадав – завзятий друг Бенвенуто Челліні, або й сам майстер Рафаель Санчіо. Він палав, кипів, ображений до глибу. А чи не цей самий профіль степового орла, сарматського якогось Рабле стрибав тінню колись на брамі Рафаїла Зборовського? Чому не дано було йому з'явитися в пишній Могилянській плеяді поспіль із Касіяном Саковичем, або Транквіліоном Ставровецьким? Хіба не був він наш, навіть у безкрайому горі своєї хворої, покаліченої душі? Хіба не прокляттям для нього було перейняти всю підлу спадщину рабських літ – із-під ярма Речи Посполитої, що годувала зміїв – Киселів та Тетер, із-під Петрового чобота й у його ж дибах, де плекають "шатость малоросійскую"? Хіба тільки він був винен за сервілізм, лицемірство, крутійство , собіпанство, двоєдушність, облуду, погоню за мамоною, що підточили сувору світлість його козацького роду? Хіба не був він сином свого малоросійського сторіччя, кість від кости мужніх прадідів, правнук зжіночілий? Чому не стало йому сили бути собою? Чому приречений був платити за гріхи нікчемного покоління душею своєю, розтерзаною на велелюдному розпутті Вошивої площі – імперії?.. Він угадав мої думки.
– Не хотів я бути бардом МАЛОРОСІЇ, земляче. Не хотів бути хуторянським панегіристом, скиглити на могилах або оди до князя Куракіна писати, як батько Котляревський... Малий талант у нас буде скніти, великий – зав'яне. Було бути мені скоморохом у пана мого Трощинського в Кобинцях? Зітхати з паном Квіткою по сердечних Оксанах? Зачав'ядів би я серед отих Шпоньок моїх, продрімав би мій вік і діла мого, неземними силами передбаченого, не сповнив би. Все писання моє, в кожнім типі, в кожній комі, Україною дише. Весь світ ще здивується — це так УКРАЇНЕЦЬ пише? Хіба рижа борода отая утне таке, скажи? Хіба знає вона міру речей, таємницю пропорцій, яка нам – ще в древній Київ – Грецією й Римом була передана, в кров нашу ввійшла? Ось таїна моя велика, земляче, і тому мовчу на ваші дорікання: прийде час – і одкриють цю таїну: кожне слово моє славить вітчизну нашу...
– А яка ж друга таїна ваша, пане Миколо?
Він лукаво задумався. І ще драпіжніше блиснули його карі очі, мов уже бачили нечувану перемогу якусь, безмежну радість.
– Не скажу, земляче, і не просіть. Як ще довше буде моє життя, скажу сам, а як ні – так і буде... Читайте "Страшну помсту". Там — ключ таїни. І до "Мертвих душ", і до душі тієї, що терпіла стільки образ, а прийде для неї час — і одкупиться, і воскресне...
– І ще одна річ, – тут він на хвилину замовк і ще тріюмфальніше, ще лукавіше заграли його рчі, – я збираюся написати одну дурничку... Це мені розповідали, коли я ще служив у департаменті... Тільки я це зроблю інакше. Бідний чиновник зробив собі шинель... її в нього вкрали... Чиновник ходив, жалівся значущим особам. Ніхто йому не допоміг... Чиновник схопив гарячку й умер... Шинель, ви розумієте, це й є ключ... Другий ключ. Це не тільки кривда всім маленьким і вбогим людям... Алегорія не тільки в привиді (чиновник по смерті з'являється привидом усім значущим особам), але й інше: Україна й Росія... Шинель...
Чи міг я вірити тому всьому?
Чи не була це така ж містифікація, як і все інше? Але я одганяв од себе цю думку; мені здалося, що його голос лунав здалеку, з якоїсь світлої далечини – аж лячно стало. І я, ледве стримуючи тремтіння, прошепотів:
– Ви – н а ш, пане Миколо, ви завжди лише – наш...
...Вічне місто було перед нами. Громадилися серед ночі доми, дахи, тераси. Виступали бриласті палати. Пласко знімався купол Пантеону. Праворуч рвалися коні Капітолія. Над віллами Медічі й Людовізі мовчазно хмурились дуби. Усе місто мерехтіло, жахтіло і шепотіло свої дії вічистих нашарувань, неначе рінястий берег осипав камінці...– Я пам'ятаю день, – сказав Микола Васильович, – либонь, найкращий день у моєму житті. Ми з Максимовичем були в Києві, я спинився в будинку Катеринича, на Никольській вулиці... Ввечері ми пішли до Андрія Первозванного. Звідтіля ми дивилися на Кожум'яцьке уділля й на Кудрявець... Стояла біля нас, на балконику, молодиця, козачка, в намітці й у білій свитці, й теж дивилася довго на Дніпро й Задніпров'я... "Чого виглядаєш там, голубко?" – спитали ми її. "БО ГАРНО ДИВИТИСЯ", – відповіла вона нам. – Він задумався й, спалахнувши, продовжував: – Бо гарно дивитися, земляче, в віки, що за нами, а ще гарніше в ті, що ще перед нами... На те, як з того Задніпров'я, з одвічного Кожум'яцького уділля, підведеться народ, невмирущий народ, розправить плечі свої, і хіба знайдеться в світі така сила, щоб здолала його?..
Я стояв, зачарований і Римом, і його словами, а пан Микола подав мені руку.
– Прощавайте, земляче, мені пора. Післязавтра вирушаю до Трієсту, в Росію... Там справи... Мати, сестри... Треба видати "Мертві душі"... Але я повернусь, неодмінно повернусь... До побачення, на Віа Феліче...
А може, – посміхнувся я, – не поїдете зовсім, залишитесь?.. Але він хитнув головою й пішов униз, сходами до Піяцца ді Еспанья.