Зі знайомих його відвідували Кривцови, кардинал Джузеппе Меццофанті, аббат Ланчі, він сам їздив часто до Балабиної, котра вийшла за молодого Рєпніна, до старого Рєпніна у Кастелламаре, то знов до княгині Волконської, котра повернулася з Парижу, до герцога Лейхтенберзького, до генерала Перовського чекав Ластівки-Смирнової й купував собі чудернацькі речі: сувої батисту, щоб викроювати собі хустини на шию, НІЧНУ ПОСУДИНУ в штуцерній шухляді І червоного дерева, машинку для варення кави, альбоми і дагеротипні картини Поза тим він пстійно дрімав, або спав на канапі й радив Іванову малювати з нього римського воїна, що спить біля гробу Господнього.
...Цього вечора біля Палаццо Полі, княгині Волконської, було завізно від ландо й кабріолетів. Велику залю ясно освітлено, від вулиці по сходах увиж – лакеї в лівреях. Було напередодні оголошено, що Гоголь Сам читатиме свою комедію "Ревізор", а гостей частуватимуть чаєм, морозивом і печивом. Вхід за квитками, по п’ять скуді. Увесь дохід – і тут я не міг вийти з дива – "на допомогу бідному, талановитому, молодому художникові Шаповаленкові", який досі одержував від Товариства заохоти по 80 карбованців у місяць, а тепер йому цю допомогу одібрано... Я дуже добре знав, що сам Микола Васильович думає про мене як про "дуже посереднього" художника, а коли зважив усе інше, його спочуття моїй долі видалось просто неймовірним. Зібрався весь квіт колонії: звичайно, вся братія художників, всі постійні мешканці, Риму і всі тимчасові – приїжджі, достойники, дипломати, сенатори, офіцери гвардії, дехто з почту наслідника, навіть імениті малоросіяни – земляки, туристи зволили прийти: добродій Лизогуб, граф Палій, генерал Скоропадський із жінкою, Милорадовичка, князь Кочубей. Вищий світ пішов, звичайно, у перші ряди, чернь, художники й я між ними – по кутиках. Гудіння вельможних персон було бундючне, засипане зорями, золотом еполетів; дами ясніли в паризьких туалетах, пані Кривцова обвіювалась японським вихлярем: "Ось ви почуєте, як Микола Васильович прочитає! Чудесно! Який у нього талант...". Герцогиня Лейхтенберзька стягала сині губи, відкашлювався старий Кочубей, з носом, як добра опішнянська слива. Княгиня Волконська надхненно усміхалась, вона навіть упізнала мене іздалеку. Сяйні джмелі гули, лисини схилялись одна до одної, зорі повертались до зір, кланялись напомаджені чуби.
Нарешті з'явився сеньйор Ніколо. Він був одягнений у коричневий довгополий сюртук, а не у фрак. Це надало йому достойної благовидности, рукою він притримував спереду поли, щоб не розходились, другою пригладжував волосся. Очі його нервово і дещо збентежено поблискували, під нижньою губою він завів собі невеличку еспаньолку. В сюртуку він був схожий на учителя, але швидше на бурсака; його щелепи роздалися, щоки природно набрякли, разом з вусиками і гривкою, гостреньким носом це його обличчя ставало дедалі простакувато-хитренним, до відточености вкрадливим; коли б я не знав, що все це личина, штукатура, я б подумав: ходяча добрість, безмірно щедра солодкість. І він упізнав мене здалеку, й злющі сині вогники раптом стрибнули в його погляді, потім він примкнув очі, й я побачив його втомленість; мертвенна залізність його худющого обличчя відбивала від вигодованих і випещених мармиз високопоставлених персон.
Його посаджено за столом, посередині, він розгорнув зшиток і почав читати. Раз-у-раз він лив воду з графина, обривав читання — тоді муха не пролітала. Тиша була моторошно-камінна, майже зловіща. Сеньйор Ніколо читав в'яло й монолітно. Можливо, на нього діяла ця золота громада слухачів. Вони –буряколиці, бикошиї, інші – цитриново-вичавлені, з останніми клаптями сивини, з вибалушеними зікрами, з подвійним бариллям підборідь, з квадратними дуб'ястими чолами, вислоухі, гордовито скривлені, копилогубі, дерев'яно-бочкаті люди сиділи, слухаючи його знехотя. Всі були работорговцями, крамарями людських душ і доль. Програвали в карти, мінялися людьми як собаками. У того було півгубернії, у другого пів-України. На них усіх, на їх випещених, випудрованих, маніжних і вередливих жінок та дочок важко гарували панщизняні жниці. Вони всі жирували, набрякали і аж лускали, наситившись, мов павуки, трудом чужих рук. Економи з гарапниками, доїжджачі й псарі з канчуками, управляючі й капітани-ісправники дбали про те, щоб вони могли насолоджуватися блакиттю неаполітанської затоки й захоплюватись мармуром градин Капітолія. Зорі й ленти причіплювано їм за приборкання вольних людей і народів, за вірну службу найвищому жандармові і псареві. Вони жерли, пили, ригали, спали, нудились і позіхали, натягали вузькі штани зі штрипками на свої дебелі розпасені ноги, йшли на бали і грали у віста, минались. Деякі гнили за життя. Від одних ішов дух порохна, від других — сопух підлого, розгодованого тіла.
Після першої дії крісла з пільгою відсунено. Блиснули зорі й батистові хустини. Дами спурхнули. Офіціянти розносили чай і морозиво. Скоропадський, дебелий і поставний генерал, широко позіхнув:
– Оцією пошлятиною він годувавав нас у Петербурзі, а тепер переніс її в Рим...
– Дивуюсь, – зашамотів осяяний діямантами беззубий Кочубей, – що вони всі бачать в цьому гугнявому дячку?.. Якась нісенітниця, пане, того... Просто сказати, не-при-стой-ність... Зовсім несмішна анекдота, пане, того...
– Ви не знаєте нашого суспільства, ваша світлосте, – зовсім голосно загудів якийсь молодий финтик із дипломатів, – покажи йому пальцем будь-що, а воно вже рота роззявило... Це нечувана річ, як це у нас терплять, ваше світлосте...
– Талант, талант, а який талант? Де той талант? Дурниці, набір слів! Вульгарно, гидко...
– Писав би він свої малоросійські казочки, – постукав по табакерці граф Палій, – де йому до комедії, де йому до сатири!.. Кому це потрібно, скажіть?.. Справді, писарчука, щелкопьора, шматинку, тріску у нас приймуть за генія...
– А сам літератор, звідки він, що за один? Гадаю, з духовних, бува?..
– Хохлик, самий звичайний хохлик... Та ж він по-російському й читати як слід не вміє...
Після другої дії в залі лишались ще деякі персони. Вони сиділи й слухали, закам'янівши, безучасливо або з невисловним презирством. Сановник із зорею, дідусь, що осипався піском, дрімав. Дехто перешіптувався, споглядаючи на Гоголя з переляком і відразою. Дами шелевіли віяльцями. Після третьої дії передні ряди зовсім спустошіли. Дехто висовгувався безшелесно, дехто – грюкаючи кріслом. Подавано екіпажі. Підкови гулко цокотіли. Навіть княгиня Зінаїда не досиділа до кінця.
П'яту дію Микола Васильович дочитував наоспіх, утомленим голосом, тільки для кількох нас – художників. Улесливо дослухував його ввічливий Йордан. Реготався Климченко. Блідо усміхався Іванов. Рисуючи, прислуховувався Штернберг.
Я бачив тільки ніс Гоголя, примкнені, почервонілі повіки, нездорово-пурпурні, шелевіючі губи. У його постаті, зігнутій над столом, була драпіжність, вмирання підбитого птаха. Читав він сьогодні рішуче невдало. Ніхто не аплодував. Ми зібралися навколо нього – і говорити було нічого, м'ялися, дякували. Гоголь закрив зшиток і стояв поміж нами – розгублений, зніяковілий. Очі його втікали, він пробував кривити рота усмішкою. А потім вибіг геть.
...Я наздогнав його на сходах до Піяцца ді Еспанья. Він осяявся, наче утішений. Але це був той його гіркий сміх. Ми пішли далі, довгий час – мовчки.
Сильними срібними голосами перемовлялися між собою біля фонтану, серед невблаганної, але світло-весняної убогости, римлянки. Жартівливий родець, закинувши плащ на плече, подавався в остерію. Вешталися туристи. Проїхала карета з кардинальським гербом.
– Я читав сьогодні мертв'якам, – сказав нарешті Гоголь, – вони взяті труп'яним сопухом. Вони всі вмруть, згниють, а я буду жити... Це було зовсім як на прем'єрі "Ревізора". Ті ж обличчя, тобто не обличчя – у них немає облич. Ви погляньте: тут, у Римі, у Парижі, всюди — обличчя чітко неповтворні, кожне обличчя, навіть ось цього замурзаного Пеппе, чи цього Піцікароло, чи цього, що проїхав ослом із кошиком броколо, воно щось висловлює! Гнів, облуду, ненависть, тиху любов! Це обличчя особистости! Там же – немає нічого: пуцулувата ніщота, набрякла пляма, юрба титулованої мерзоти! О, як ненавиджу я тебе, рижа бородо! Усе, що хороше, мусить умерти в Росії! Там живе тільки одна свиня! Мертв'ящий гніт всього огидного, низького, плюгавого! О, Риме, прекрасний мій Риме!..
Я ще ніколи не бачив його таким. Він ішов і спинявся, обличчя його блискало. Він аж виростав у своєму гніві.
– Там нічого немає, ви розумієте? Там усе змела фінсько-монгольська рівнина! Там немає ні історії, ні слави, ні літератури, ні архітектури, ні права, ні філософії! Там, у Росії, тільки свинячі рила і рижі бороди! Кров оприччини, чужоложство, насилля, ханський загнутий пантофель, трійчата нагайка і кайдани! Там грішать, смердять, блюють, убивають і каються! Ви погляньте – тут усе точність і викінченість, тут міра й пропорція в кожному камені, тут пристрасть і любов –святий вогонь, творчість мудрої і живої людини. Тут усе – строга мисль і палюче серце! А там – тьху, розмазаний чоботом гній, розповзле ніщо, імла, яма, нуль і нескінченість...
Він зупинився і товк паличкою у камінь. Фурія оволоділа ним. Голос його шарпався, поривисто, люто; в ньому клекотіло – чи міг він аж так насовувати личину? Чи розлютив його так той вечір? З-під капелюха стріляли його аж збіла очі. Підіймався спадистий вус, нехороші зуби, мов клеваки, вистромлювалися з-за синявих опиревих губ.
– І всі вони такі, всі! І солодкі мої Аксакови, й Плетньови, й Погодіни! Ласкавці, доброзичливці, чорт би їх узяв! Ні одного обличчя, ні одного характеру, що як харалуж! Свинячі ліберальні рила – ви розумієте! Вельмишановні повії, високодостойні донощики, гегеліянці, а поколупав їх – баскаки, цілувальники кабацької Москви! Похіть і зрада, сморід каяття, лесть і скритовбивство! Коршма й гавптвахта! Туман чухонського болота! А Василь Блаженний у Москві – ота мішанина сладострастя й аскетизму... Імперія! Третій Рим! ВОШИВА ПЛОЩА, не імперія...
– Але ж, Миколо Васильовичу, – наважився я, – ви, деяким способом, сказавши щиро, ошляхетнюєте цю імперію...
Він спильна поглянув на мене і засміявся.