— Ессо іl gran роеtа... А до кого це ви так приглядались, пане Миколо?.." – "До красуні, – сказав Гоголь, сівши біля неї, й ветурін рушив поступцем, – до божества: це блиск блискавиці, а не жінка. Вона проїхала оце перед вами, на возі, в громаді дівчат і арлекінів, серед квіття, тимпанів і сопілок. Який сяючий усміх! Який гордий рисунок чола! Це римлянка, така краса може народитись тільки в Римі. Вона не створена для любови, о ні! Ні для пестощів, ні для цілунків. Я хотів би лише дивитись на неї, на її блискучі кучері, її очі, руки, пальці... її звуть – АНУНЦІАТА... Я мушу її ще раз бачити..." – "От, – засміялась княжна, – це щось ове, чи ви не закохані, майстре? Недаремно розповідають, що вас можна бачити щоранку в ательє Теперапі, як ви годинами озираєте його "Флору", дещо фривольну, що не кажіть...". Сеньйор Ніколо спломенів: "Які наклепники! Я щодалі переконуюся, що найкраща доля в світі – це доля монаша. Я забув давно про всі земні пристрасті. А хіба це гріх – подив для краси? Краса дана в світі на те, щоб кожен її бачив..."
"У-у-у...", – ревла юрба. Проносили велетенську скрипку, на якій верхи сидів товстенний штукар. Несли й бубон, завбільшки з карету. А веселий піццікароло звалив собі на плечі клістирну руру, заввишки із дзвіницю.
Княжна була негарна, старіюча вже дівчина, її обличчя могло видатися зовсім посполитим – нічого з гордовитої пихи вельмож, але його вирізнив би серед юрби. Смутні її очі ясніли щирістю, і в усій її постаті була хвилююча, хоч і проста шляхетність. Вона не зводила очей із сеньйора Ніколо, хоч і з любов'ю, а таки проступав в її посміху глум: таки справді, в ньому, що засідав такий чепурний поряд із нею, було дещо від провінційного гульвіси, актора мандрівного театру, гусака...
– Цей скажений карнавал, та ще влітку, вибив мене з колії, – показав Гоголь свої негарні зуби, – я оце Щепкіну послав переклад комедії Гольдоні й докінчував восьму главу "Мертвих душ"... А тепер ніяк не дорвусь до роботи, лише ходжу та записую. Письменник, як художник, щодня повинен записувати... І поїхав було в Кампанью, та така туга мене взяла: там сонце таке, такий хороший день, як у нас, на Полтавщині... Ось і схопило мене за серце, защеміло... Як люблю я мою вбогу Україну, як прагнув би я бути на Україні моїй любій!..
А княжна тоді тихо, мов пересипаючи в пальцях перлини, не глядючи ні на нього, ні на шумливу юрбу, проказала:
...нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває,
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині...
Гоголь нашошорився:
Хто це такий?
Це Шевченко, – радісно усміхнулась княжна Рєпніна. – Тарас Шевченко...
А, той...
Він замовк і вже не озивався, аж поки веттурін не спинився.
...Дрохв'яні, сугачі, собачі, свинячі рилаперлися в вікна. Серед виру вищання, свистіння, галайкання карнавальної галайстри вихором літало конфетті. Маски, найчудернацькіші, химородні, зчиняли в господі Лепре пустотливий ярмарок. На вулицях палили смолоскипи, кострища. "Зовсім, як на вашому Сорочинському ярмарку...". Гоголь засвітився, його ловили за поли, кувікали – він спинявся отетерілий; сурмили в вуха, перелесники бахвально наламували княжну. "Яке палаюче життя! Хто сказав би, що цей народ умирає! Хіба вигасне коли-небудь це грайморе мислі і життя?" – "Сеньйоре Ніколо! Мессіре Ніколо! Сюди, сьоре Ніколо!" – "Вечеряли, сеньйоре Ніколо!" – "Тільки всього з'їв ґоґель-моґель!" Гоголь їв ґоґель-моґель... Парували макарони. Вдаряв запах пармезану. Сулії марсали, орвієтто, кіянті дзвеніли по столах. Штукарі кукурікали, огрядні англійці сахались, німці співали напідпитку, побравшись за руки, тріскотіли тарахкальцем... "Народ – це безцінна ваза під лавою Везувію, – говорив скульптор, земляк Лугановський, – одгорніть попіл і пил, і блисне, мов промінь, струнка лінія, випещена століттями... Умирав ветхий Рим, але з румовищ вставала невмируща сила – народ Італії!.." – "Чи тільки Рим ветшіє? – кричали з-за столу, ловлячи скравок розмови. – Чахне вся старовинна Европа! Вся стара Европа йде в домовину, а їй на зміну гряде нова... Осьде сила Заходу – в безугавному відродженні його...".
Забіги пурпурових вогнів лоскотали стіни господи. Римська ніч арлекінів не гасла. Гоголь, зсутулившись, вдивлявся в бесідників край окремого стола. Ось княжна Варвара, в шовковій чорній сукні, що розкриває її смагляві плечі, така половецька дівчина суворої вдачі, камінно-задумана; ось цей русявий Шаповаленко, хитрущий до біса; ось довговидий Лугановський; ось приятель Кипренського – бородань, художник Климченко, котрий, либонь, вікує в Римі; ось — тільки-но з Істамбулу прибувши, сам полковник, лейб-улан, кавказький ветеран, лікар Микола Трохимовський (про нього говорили, що він сам – завзятий "КАРБОНАРО", має зв'язки з сен-сімоністами всіх країн, утік із Росії від тюрми й Сибіру); а ось у куточку неговіркий, тихесенький чоловічок, всього декілька днів як з Петербургу, мабуть, теж художник – Василь Штернберг.
– Ви – німець?
– Ні, – посміхнувся до Гоголя тихесенький, – я з України. Ви зволили зі мною знайомитись колись у Карла Брюлова, та, мабуть, призабули...
– Так, тутечки самі земляки, – скрикнув Гоголь, – саме козацтво й отамання, хоч раду нам радити...
– Чорну раду, пане Миколо, – озвався лікар Трохимовський і зі своїм чорнющим чубом, зі своїм орлиним носом виріс одразу кавказьким скельним орлом — крила бурки майнули за плечима й почувся дзвін підков і свист шабель над Дар'яльським проваллям.
– А мені оце, – озирнув Гоголь усіх з-під ока, – коли я задрімав було після писання, приснився сон; сатана схопив мене за носа та й потягнув по стріхах усіх домів, від церкви святого Ігнатія до Віа делля Стамперіа, а потім аж до Трініта...
... Може, й тепер за Гоголем стояв, ледве шелевіючи полами свого німецького фрачка, піднявши своє свиняче рильце, – отой сатана. Він і корчив химородну пику. Вино, пурпурне орвієтто, світилося в келиху й падало синім відсвітом на його худюще обличчя; чи не був це Басаврюк, осяяний жарінням папороті в ніч під Івана Купала?..
– Рада, – поривисто сказав пан Микола, – а я от не знаю, що зі мною діється в ці дні. Чи зачаклував мене Рим, чи так я гемонськи вчитався в мого Бантиша, у мою "Історію Русів", а куди не піду – козаки переді мною... рівними лавами йдуть... червоно-гарячі жупани на них... панцері сталелиті... жовті шлики...бунчуки, корогви, а під ними й Тарас Трясило, й Півторакожуха, й Іван Підкова, й Сагайдачний... Дурень буду, коли з того не втну велике, ой, дурень же... Кінчити хочу мою трагедію козацьку!.. Це твір буде, пани-браття! Місячна ніч і розкований віддих півдня! Потоп світючих променів і невгасимої пристрасти!.. Лаконізм сили і волі!.. Грубо-сувора чеснота і залізний порок!.. Нечувана, дика, нелюдська велич...
Цього разу він не прикидався. Думка виривалася тепер вогненним клекотом. Він іноді говорив так: уривчасто, люто. Мов і не він говорив —давнішній. Невже це підіймали залізні вії незрячому Вієві?
...Гоголь повів поглядом по присутніх. Він хотів бути осіянним, гордовитим. Це ж були, за вийнятком княжни (та й її пан Микола вважав збаламученою, безталанною старою дівкою), не княжата й не міністри, а прості люди, до того малоросіяни, з якихось далеких Глухових та Миргородів, що для них він – петербурзький світоч, улюбленець не лише муз, але й найвищих вельмож і самої імператорської сім'ї, повинен бути богом. Врешті-решт, він до всіх їх укупі з княжною та й з її батьком – "гетьманом України" – ставився з гнітючим презирством. Він їх усіх, своїх малоросіян, як ось Прокоповича, Пащенка, навіть друга Данилсвського, зник трактувати як свою кріпака Якима, бо що ж вони були супроти нього? Хто з них доступив до таких сяйних висот, до таких олімпів? Якщо він сьогодні інколи й бував з ними, то тільки тому, що хотів бачити їхні по— рабському піддані очі, чути потоки їхніх похвал і лестощів.
...Фосрверки на Корзо прорізали чорне небо барвистими смугами. Як змії, вони звивались, линули у вись і падали за Тібром, гинули в садах Фраскаті.
Проте земляки сиділи мовчазні, їхні обличчя були скелисто-непорушні. Штернберґ пахкав люлечкою й рисував щось у бльокноті. Нестерпно посміхнися Шаповаленко. Кам'янолика була княжна, прищуливши очі. А кавказець Трохимовський прорвав моторошну тишу, навіть не глядячи на пана Миколу: за ним дибились гори, сповиті сивими хмарами, лунали, впавши брязкотом у бескеття, бурхливі ріки й, дивна річ, – княжна й пан Микола подумали разом про орлів, що, жорстоко тнучи розкриллями млу, линуть до скелі Прометея.
– Ви пишете мов диявол, – сказав Трохимовський, – сатана лиш має такий талант, як ви, пане Миколо. Ви одірвались од якоїсь кручі – я так собі уявляю, у великому світотворенні, серед тієї димучої всесвітньої імли, серед того бриластого хаосу, де лиш де-не-де мерехтіли ще зовсім юні зірки, й ринете стрімголов! Раз на сторіччя це буває, ви подумайте! Поведете пером і зачаклуєте, закленете! А проте...
Гоголь озирнув його здивовано: звичайнісінький собі існуватель, ні надто видатний, ні надто посполитий, штука неабияка, не більше, мабуть, від колезького реєстратора, та, мабуть, — завзятий.
– Еге ж, пробачте, – зловісно посміхнувся Трохимовський, – за моє слово, пробачте, бо ви зникли до інших слівт Не вірю вам. Нічому, що пишете, або що говорите, не вірю...
– Трохимовський кипить...
–Так, киплю, княжно, бо є чого кипіти. Я приїхав звідти, де кипить. Удень і вночі ми славного Шаміля ловили. Але куди там! Це війна на двадцять літ! Кавказ
палає, панове! Христолюбиве воїнство наше, графи Воронцови, щоб їх трясця задавила, аули з лиця землі стирають, до малого вирізують. Та й їх не шкодують – це ж горці повстали! Киплять там усі, в кого серце живе!..
– Не на одному Кавказі кипить, – сказав Шаповаленко, – скрізь кипить. І на Україні ще пам'ятають, як у Турбаях бузовіра Базилевського взято на вила... Он у Київщині й на Волині знов заколоти – панів ріжуть... Розповідав хтось, що серед різних Браницьких та Сангушків величезна тривога...
– Графиня Браницька даремно аж двісті пудів на кайдани повстанцям Чернігівського полку пожертвувала: доказ, бач, вірнопідцанности! Не поможе! Не вистачить заліза їй, в усіх рудниках не вистачить...У Севастополі знов, як у 30-му році, бунт; у воєнних поселеннях на Побожжі бунт, на Полтавщині поміщика Гудима-Левковича кріпаки вбили, на Чернігівщині ліси горять...