В-ван!

Невміло, незграбно, затинаючись, червоніючи, обливаючись потом. Старшой слухач терпляче.

— Хочеш, щоб тебе вбили? — спитав спокійно.

Іван перелякався на смерть. Одне діло — віддати життя для подвигу, а зовсім інше, коли тебе просто візьмуть і вб'ють, як собаку. Старшой змилувався.

— Твоє життя належить, знаєш, кому?

Іван не знав. Кому ж? Матері, батькові, йому са­мому? Де там! Все так переплуталося, що тут уже ніхто нічого не збагне.

— Може, товаришеві Сталіну? — прошепотів він.

— Так, — зчіплюючи пальці кроковкою, кинув Старшой, — так, так.

Іван із жахом дивився на ті пальці. Лікті сперті на стіл, білі пещені руки перед хрящуватим облич­чям, пальці перехрещені. Цей знак Старшой щоразу подавав Іванові, коли велів: "В-ван, пров-ди'" Пе­рехрещені пальці Старшого — ще одне перекресле­не людське життя. Але то ж усе були зрадники, а тепер хто? Він сам, Іван?

Старшой змилувався ще раз. Не став довго кату­вати Івана видовищем своїх перехрещених пальців коротко зітхнув, клацнув дверцятами сейфа, дістав з його сталевого нутра якийсь папірець, поклав перед собою на стіл, приляпнув долонею.

— Яким треба бути, знаєш? — спитав зловісно.

— Яким же? — захапався Іван — Вірним і відданим!.. Щоб до кінця...

— А чесним і щирим до кінця?

— До кінця! — дрібно закивав головою Іван ки­вав мовби всім тілом, трусився, дрижав, лопотів як листок на осінньому дереві.

— А це що? — жорстоко спитав Старшой і знов приляпнув аркушик, але Іванові не показав, що там написано і про що.

— Це? — Іван не знав, що йому подумати. — Це…Я ж…

Він подумав, що вернулася його наклепницька заява на трибунальщика, і заметушився в душі шу­каючи виходу і виправдань, але вийшло, що тут — ще страшніше.

— Це повідомлення про те, що твій батько зрад­ник. — Старшой і далі говорив тихо, а краще б він кричав бо тоді з чоловіка вилітає злість і воно якось легше. А так злість тільки згущається і осідає свинцем

— Мій батько не зрадник! — швидко заговорив Іван. — Мама написали мені. Я вчора отримав лис­та. Вони написали... Він безвісти. Не зрадник — ні.

— А що таке безвісти? — майже ласкаво подивив­ся на Івана Старшой. — Безвісти — це найстрашні­ше. Він може опинитися, знаєш, де? Він скрізь може опинитися. Тому твій обов'язок який? Повідомити!

— Я ж і прийшов... я оце саме...

Старшой його не слухав.

— І не тільки повідомити, а довести свою від­даність.

— Я доведу! — заквапився Іван. — Я все зроблю! Не шкодуючи...

— Стривай, не торохти тут мені словами, — скри­вився Старшой. — Ти ж знаєш, що для нас слова не значать нічого. Нам треба в письмовій формі. Заяву приніс?

— Заяву? Про що заяву? — не зрозумів Іван, жа­хаючись самої думки, що знову його, мабуть, у піхо­ту, на передову, в жах і погибіль.

— Написати треба, яке твоє ставлення до батька-зрадника.

— Моє ставлення? Написати? А як же писати? Старшой, що писати?

— А що писав піонер Павлик Морозов про свого батька, який злигався з класовим ворогом? Чи, може не чув, не знаєш?

Ще б пак не чути й не знати! їхній піонервожатий Грицько Вареник так розмальовував подвиг піо­нера Павлика Морозова, що малому Іванові тоді аж прикро стало, що він просто Іван, а не Павлик. Стар­шой же це тобі не Грицько Вареник. Там досить було, заплющивши очі і вхопивши в груди повітря, відбарабанити те, що безтямно визубрив учора, а тут балачками не відбудешся. Тільки в письмовій формі і тільки в найглибшій таємниці. Я, такий і такий, засуджую, відмовляюся, зрікаюся... обіцяю чесною і самовідданою... спокутувати... коли треба, то й влас­ною кров'ю...

Так Іван зрікся рідного батька.

І ні жалю, ні каяття, ні краяння душі. Мертвому однаково ж не поможеш, а живому треба жити. Та й ніхто ж не знатиме, бо для Старшого найперше — нерозголошення таємниці. Не розголосить він і про Івана, про його відступництво і святотатство.

Не від ненависті й злості зробив це, а від байду­жості. А байдужі, хоч нікому й не бажають зла не люблять теж нікого, а люблять тільки самих себе бояться тільки за своє життя, і цей страх такий великий, що не вміщається ні в душі, ні в тілі, хоч би воно й було таке просторе і потужне, як у Івана. "В-ван, провди!" Хапався за ті два холодні слова, що падали, мов удари долі для приречених, а для нього лунали збавчою музикою, вигравали райдуга­ми и хоралами життя мало не вічного. Проведи, відве­ди, заведи іншого, когось, а сам зостанься, будь, тривай 1 втішайся життям, пий його, як нектар, як меди стояні. Проведи над прірвами, над отхланню, над пеклами, над самим краєчком, тонким і ріжу­чим, мов лезо бритви, — черкнув тим лезом воло­синку чужого життя, а в тобі все радіє і клекоче від щастя й захвату, що цілий, живий, незачеплений

Душа змізерніла в ньому вже, мабуть, до маково­го зернятка, а йому здавалося, що вона розростаєть­ся нестримно і буйно, мов весняні сади, — таке свя­то 1 таке розкошування власною цілістю і безкарністю відчував Іван. Тому й не помітив, як ударило його в душу, зоставивши там уже й не просто слід, а глибо­ку, невигойну рану. Він не помітив, бо то був і не удар, а так собі — приторк, як від мушиної лапки, налетіло й відлетіло, мов тінь од малесенької хмар­ки. Хіба то для нього? От коли лежав тоді під бомба­ми в донському степу і коли відхопило в нього шма­ток м'яса в такому місці, що соромно й сказати, так то був справді удар.

А це?

Нікчемне, нещасне, нездатне ні до чого. Питаєть­ся: ну, чого плутаєшся під ногами? Здорових, на­храпистих, хоч і найтяжчих ворогів, Іван по-своєму поважав. Сам мав силу, знав, що то таке, отож і чужою силою не нехтував. А цей — якийсь музикантик, худе й бліде, хитається навіть без вітру, ши­нелька на ньому, наче вкрадена, шапку загубив, у протигазній сумці ноти. Тонка шия замотана сірим вовняним шарфиком. Де він його взяв? Який може бути шарфик у солдата? І як це нещастя із своїм шарфиком добралося так далеко, аж до Пруссії, до самих глибин війни? У нього, крім шарфика, ма­буть, ще й градусник під пахвою! А прізвище? Люди добрі! Хто ж із таким прізвищем воює проти німця. Сиділо б собі в Ташкенті чи де там йому сидіти...

Музикант (хоч де ж те, на чому він грав колись?) був ніби контужений, чи що, він розбив (чи загубив) окуляри, нічого не бачив, заблукав між нашим і фашистським переднім краєм, його мали б убити і наші, і фашисти, але якось обійшлося, він все ж прибрів до своїх, ну, а тут уже — пряма дорога до Старшого.

Старшой довго з ним воловодився, вганяючи Іва­на в подив і навіть в обурення. Все ж ясно! Музи­кант придурюється і крутить! Окуляри, те-се, світу божого не бачив і не добачив... Коли в тебе очі в лобі стирчать, то повинен бачити без усяких там окулярів! А то: ноги має і не ходить, а швендяє; руки теліпаюпься, а нездатен ними й ложку втримати; очі світяться), а сліпує й при сонцю. Создав Бог — і ніс висякав!

Коли повів музиканта і на ходу зручніше підтру­шував автомат у себе піц плечем, знов подумалося про отой градусник піц пахвою. Нащо такий чоловік? Воно й землі топтати неспособне.

Старшой займав віллу якогось фашистського туза. Башточки, ґаночки, різнокольорові скельця, зали, обшиті темним деревом, кабанячі й оленячі голови на стінах. Підвали теж нівроку собі, хоч і цілу роту там розташовуй.

Іван вивів музиканта з підвалів під мокрий сніг між чорними деревами. Десь тут треба його й при­лаштувати, парк просторий, місця на все стачить. Іван поправив автомат і спробував непомітно на­близитися до музиканта, ступаючи легко, сильно, нечутно, по-звірячому гостро вистежуючи кожен порух темної хиткої постаті поперед себе.

— Ой!— застогнав музикант.

— Ти чого? — здивувався Іван.

— Що це? —Де?

— Та ось тут. Шумить.

— Що шумить? Що ти вигадуєш? — розсердився Іван.

— Але я ж чую! — Музикант навіть зупинився, так, ніби хотів показати Іванові, де воно й що шумить.

— Ану, вперед! — скомандував Іван. — Не про­буй мене злякати, бо я вже ляканий-переляканий!

А сам теж спробував прислухатися, що ж воно шумить та гуде, але нічого не почув, крім власного дихання.

Знову став присуватися ближче до музиканта, але знов той аж підскочив:

— Ой!

— Знов шумить? — засміявся Іван.

— Ще дужче. Просто нестерпно.

— Ну, то я тобі безплатно пояснюю. То я так дихаю. У мене ж груди круглі — ото воно й шумить. Циркуляція, пойняв? А в тебе — ні хуху, ні духу. Тонкий, як газетка. Ти, мабуть, і не їси, а все ото тільки харапудишся?

— А-а, не має значення, — тужливо долинуло з холодної темряви.

Тепер Іван, підкрадаючись до музиканта, затри­мав повітря в грудях, так ніби пірнав піц воду, але знов невдача.

_ Ой! — застогнав музикант. — Що це на мене насувається?

Спиною Івана бачив, чи що!

Тепер уже Іван і не зневажав цього чоловіка, а наче аж боявся.

Досі він бив падаючих, а цього стяв, як колосок у полі. Стоячий, беззахисний, у чутливому здриганні і якійсь незбагненній красі.

Лише згодом, коли музикант чомусь не відходив у забуття, а вперто стояв Іванові в пам'яті, Іван став думати, що в музиканта, мабуть, була якась особли­ва тонка і ніжна душа, і, може, й гріх було вбивати такого чоловіка. Може, треба було його відпустити? Але як же ти відпустиш, коли за спиною в тебе Старшой, та й цей музикант нездатен до життя простого й черствого, як шкуринка чорного хліба. Він з тою своєю дурною чутливістю тільки мучився б і ніколи й ніде не знайшов би ні щастя, ні спокою. Хіба що треба було тоді вернутися і попросити Старшого, щоб відпустив музиканта, бо хто ж його знає: може, він якийсь талант або й геній.

Але Іван лякався самої думки про таке. Старшой би мовчки його вислухав, а тоді наставив би на ньо­го своє біле, як глина, хрящувате лице і відкарбував:

— У нас геніїв нема! У нас — тільки зрадники!

І що ти йому відповіси? В сорок першім відсту­пали через зрадників, тепер наступаємо недостат­ньо швидко також через зрадників. Як же тут може меншати суворості? Що далі, то суворості більше й ще більше. У Старшого все точно, як у аптеці.

До їхнього інтендантського полковника приїхала в гості донька (теж знайшла місце для гостювання!), і полковник привів її, щоб показати віллу. Мовляв, це мисливський палацик отого Коха, що розпадлючувався і в Польщі, і в нас на Україні. Іванові і цей палацик, і той Кох, все було до лампочки, він знав свою службу, ото й усе.