Виє...
— Ну, коли виє,— сміюся,— то ти зачекай тут, а я піду з ним знайомитися. Щось не чував я, щоб у нашому лісі отак серед літнього дня вовки вили. Певно, здалося малому.
Йду туди, де щойно Олег збирав чорниці. Хлопчик оговтався трохи, ступає за мною, хоч і віддалік тримається. Враз: "У-у-ув!.. Гу-у-гу-в!.."
Протяжно, тоскно, ніби крижинками за комір сипле. А потім ще моторошніше: "Гу-гу-у-в-в!.." Олег зойкнув і позадкував.
Признаюся, я ледве й сам не кинувся услід за хлопчиком. Але ж... дорослий, та й цікавість штрикає в п'яти, певна річ.
Йду далі. Розглядаюся, приглядаюся — ніде нікого й нічого. Та й виття не чути. Що це, думаю, хіба й мені вчулося?
Аж раптом у мене над головою: "У-у-гу-у!.."
Сахнувся з несподіванки, голову в плечі увібрав, і... Хуг, щоб його! Від серця відлягло. Навіть смішно стало. На сосну, під якою я опинився, похилилася береза. Як тільки вітер у верховітті шугне, їхні стовбури труться один об одного, а від того тертя і народжується тоскне "У-у-гу-у!..", ніби вовк завиває.
Що не кажіть, а в лісі таки живуть страхи!
МОЄ МІСЦЕ
Тут моє місце. Я тут завжди ловлю. Трохи довша за вудку латка води та клапоть посвіжілої за ніч, унизаної сивими росинками-горошинками трави. І невидимий соловейко у невидимих верболозах з усієї сили пнеться розбудити сонце, що якраз додивляється останні сни...
Воно мені таке рідне! До нього щоразу не ноги, а крила несуть. Мою річку рано-ранню хіба порівняєш із чимось?
Прикипиш поглядом до поплавка, чекаєш. А все довколишнє всотується в тебе самохіть. Та так, щоб потім у далеких далях ні-ні та й ворухнутися в душі лоскітним щемом.
...У материній хаті тихо-тихо. Але я цілу ніч раз по раз прокидаюся — боюся проспати. А як на світ зашарілося — за вудки і гайда. Босий, щоб як колись. А в п'яти чи то роса, чи нетерплячка все підганяє, підганяє.
Ось і річка. В тумані, як дитина в пелюшках. Чекає, авжеж чекає...
— Дядьку, пройдіть трохи далі. Тут моє місце. Хлоп'я років десяти-дванадцяти. З вудками сидить...
— Як-то?! — спиняюся здивований і ображений водночас.
— А так. Я тут завжди ловлю...
ДЕ НОЧУЄ ТУМАН
Ліс був незнайомий, і за весь ранок я не надибав жодного боровика.
Зате знайшов гарну улоговину з отакенними дубами й соснами. Та ще із сивим туманом, що не розсіявся з ночі.
В улоговині теж не було білих грибів, але повеселілось. Адже колись дід Іван казав:
— Боровики з туману силу п'ють. Де ночує туман, там обов'язково виростуть білі грибочки.
А я тепер знаю, де ночує туман.
НА БЕЗГРИБ’Ї
Мухомор як мухомор: червоний у білу цяточку. А я стою над ним і радію, ніби відерного боровика-вересовика виходив.
Причина проста: це перший гриб, що— трапився на очі за півдня.
Стою і радію. І вже неблискуча яскраво-червона мухоморова шапка починає здаватися рубіновим озерцем, на якому розсипалася і заклякла зграйка сніжно-білих лебедів...
Справді, на безгриб'ї...
ЩОСЬ
Небагато ж — кроків п'ятнадцять, не більше. Якщо обережно, з купини на купину, то, може, й, не замочившись, доступив би. Але тут мої попутники заспішили, загукали: "На поїзд спізнимося, через тебе доведеться ночувати в цьому комариному розпліднику". Так і не додивився, що то червоніло серед густої осоки.
Через тиждень я таки побував на тому болітці. Але на ньому вже горбатилися дві свіжі копиці — скосили осоку, і болітце відбілювало лисими куповатками.
Досі не доберу, що то воно було. Серед осокового болітця і раптом червоне...
Розповів якось товаришеві — сміється:
— Щавель то кінський! Що там іще могло червоніти?
А якщо не він? А коли це щось інше, щось таке, чого й не бачив ще?
І треба було мені тоді вернутись! Кроків десять-дванадцять лишалося, не більше.
У ПАРКУ
У парку відпочинку цвітуть троянди. Тисячі троянд. Яких тільки кольорів, яких тільки відтінків, яких тільки форм тут немає — очі розбігаються!
Маленька Інна до квіток нахиляється, гладить їх, ніби живі істоти. Інна дуже любить троянди. Коли це...
— Ой-йой! — жалібно скрикнула вона і заплакала. З пальчика капала кров — подряпала об потайну колючку.
І ми, дорослі, ніби змовившись, одночасно подивилися під ноги, шукаючи там подорожника, щоб прикласти до рани.
КРИЛА
Травинка гойдалася просто перед моїми очима. І поки я обідав, по ній аж двоє пройшлося.
Спочатку травинкою пробігла чорна мураха. Ось вона дохо-пилася до вершечка, погойдалася, погойдалася — та й плюхнула додолу.
А потім на травинку повільно почало здиратися сонечко — червона в чорну цяточку крапля. На вершечку сонечко теж погойдалося, погойдалося — та й... полетіло.
Що-то, коли є крила.
ОБРАЗЛИВО
Шипшиновий кущ зустрів нас зніченим шерехом, ніби виправдовувався. З-поміж листя визирало всього кілька квіточок.
Сміялося небо, гули сосни, шовковим шумом стелилася трава. А ми стояли, опустивши руки...
Це був особливий кущ. Хтозна-яким вітром занесло на лісову галяву насіння шипшини, але кущ розрісся і щоразу на початку літа ряснів ніжними рожевими квітками.
Це був наш кущ. Ми приходили сюди, як тільки випадала нагода. І було нам затишно, було нам урочисто-святково у царстві рожевоквітного дива.
А тепер він обламаний...
І нам до щему стало гірко, образливо. Не тому, що хтось невідомий вдерся в нашу неторкану казку. А що він, обламавши квіти, так і не відчув їхньої чарівної принади. Бо тут же, на прим'ятій траві, рожевим болем жеврів зів'ялий букет...
ЛІСОВА КОПАНКА
Вже як вийшли з лісу — відчули: таки добре стомилися. Із самісінького досвітку на ногах.
І кошики ніби поважчали, хоч у них лише із десяток боровиків та по шапці іншої лісової здобичі — лисичок, сироїжок, моховиків. Але ж, як мовиться, стомленому на плечах і соломинка поліном стає.
Попід лісом — широка піщана дорога. Далі — крутосхил. За ним —— поросла верболозом та вільшиною заплава. І аж ген удалині, за річкою,— село, куди приходить автобус.
В Олега сорочка мокра на спині, з-під картуза теж патьоки на все обличчя. Але не нарікає ні на спеку, ні на втому — впертий.
— Давай спочинемо,— пропоную.
По очах бачу — зрадів. Але стримує радість:
— Коли ви вже так хочете...
Стали шукати підходяще місце — щоб і холодок, і трава. Аж тут на невисокому обтесаному стовпчику напис: "Копанка". І вниз збігає стежечка.
Невдовзі ми вже сиділи в тіні молодих вільх, біля копанки, обкладеної дерев'яним зрубом. Вихлюпнули з пляшки рештки теплої води і, напившись свіжої, пороззувалися та й полягали в траві.
А тут ще один грибник на спочинок завернув — низенький дідусь з коробом за плечима. Нас здивувало, що короб майже повний. Що ж то за гриби у ньому?
— Гарні грибочки,— відповів дідусь і охоче став розповідати, де тут які гриби ростуть. Відпочивши, ми рушили до села втрьох. Олег каже:
— Треба примітити це місце. Може, ще коли, як будемо в лісі, прийдемо.
— Атож, атож,— закивав дідусь.— Бач, як у пригоді копанка стала. А малий же хлопець, хіба трохи більший за тебе, викопав. Лісників син. І табличку він написав.
В автобусі Олег сидів біля вікна і, мабуть, як і я, думав про хлопчика, який подарував нам у лісі гарний спочинок.
ВОДЯНА ЛІЛІЯ
Юний день жаиворино видзвонював, застеляв сто-квітним дивом зелен луг.
На затягнутому ряскою озерці білою зіркою розпустилася лілія. Сяє, ніби корона водяної царівни. А може, то сама водяна царівна обернулася квіткою і виглядає свого принца?
...Пощастило згодом знову прийти сюди. Та що це з лугом?! Спохмурнів, пойнявся димчастою отавою, а осока й очерети на багнистій заплаві уже відцвіли і вицвіли. Навіть сонна ряска на озерці розтанула, наче імла.
Коли зирк — а посеред озерця-люстерка усміхається біла водяна лілія...
Здалося, та сама. Ніби мене виглядає.
її усміх струменить у душу таким лагідним теплом, що від нього пробуджується, оживає і жайворовий дзвін, і стобарвність лугу, і п'янка зваба того юного дня.
Радісно, коли тебе чекають.
ПОРА ДОДОМУ
Дятел постукує в темних вільхах. Тьмаво відсвічують берези на краю мочара. Тиха замрія снується зеленим надвечір'ям.
Пора додому.
А покрай пенька, прямо біля моїх ніг, два кущі папороті — розлаписто-простакуватий орляк і витончено-візерунчасте страусове перо. Такі гінкі, такі красиві кущі папороті!
Пора додому.
І мені чомусь трішечки сумно, що папороті не цвітуть. Бо ж до півночі уже недовго чекати, а ця ніч — купальська. Із притаєних сутінків озивається пізня птаха. Іду додому — пора.
ПЕЙЗАЖ
Тепер уже и не пригадаю, яка дорога привела мене на те поле. А от саме поле бачиться, як на фотографії. Ніде такого не стрічав: льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає. А на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках. А далі знову синява — небо...
Тепер уже й не пригадаю, чи наповнився чимось того дня мій потертий кошіль. Та оте побачене ношу з собою й досі. І коли розказую комусь про своє Полісся, не забуваю сказати про поле, де льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає, а на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках, а далі знову синява — небо...
POCA
Сріблястою, веселково-кришталевою роса стане потім, як сонце підскочить над верби. А зараз вона сива-сива, і від неї весь луг сивий-сивий, аж дрижаки наганяє.
Коли йти навпрошки, то річка уже недалеко. Але не хочеться зарошуватись — обходимо стежкою.
Коли це сонце з-за горизонту рожево морг, морг!.. А в п'яти щось торк, торк, торк!.. Де вже тут обходитимеш! Подавай швидше річку. Роззуваємося, закасуємо холоші і навпростець. — Ух! Ах! Ох!..
Роса, мов горошини, осипається, осипається.
Роса штрикає і лоскоче, штрикає і лоскоче.
Роса з нами, рибалками-мовчунами, робить незрозуміле: переповнила груди чимось іскристим, рвійним. Нам ніяк не втримати його в собі. І ми: "Га-ла-ла! Ха-ха-ха!" — на всю заплаву.
Нарешті річка. Ша!
А воно все не мовчиться.
Між вербами уже прозиркує сонце — рум'яне, усміхнене. Теж, певно, по росі щойно босоніж пробіглося.
ЧИСТОТА
Від старезного моху дубові криничні цямрини зелені, аж темні. Зате джерельний живчик вибрикує, немов молоде козеня. І сусіди — жовтці та осоки — зіп'ялися навшпиньки: заглядають, як він витанцьовує.
— Тату,— запитує мала Інна,— а хто в криницю води наливає?
— Із землі,— відповідаю,— сама натікає.
— А чого ж тоді вона не брудна? Намагаюся пояснити:
— Усе, що із землі народжується, завжди чисте.