Тікайте пошвидше, тікайте! Ми чекатимемо тебе, Даниле. День і ніч чекатимемо.
— Маріє! Де Степанко? Заберем його...
— Ні, Даниле,— зболіло скрикнула Марія.— Ні, милий. Почують слуги, прокинеться Ібрагім. Ні, не треба. Погубимо себе й людей. Та й слово ж я дала... Я не можу порушити його... Поспішайте. А ще, Даню,— вона відвела Данила вбік, зашепотіла,— а ще, милий, передай на Січ, що наступного літа, підслухала я, як Ібрагім розповідав дружині, турецьке військо на чолі з Іскандер-пашою і татари з Джані-бек-Гіреєм, сто тисяч шабель, рушать через Волощину на Ляхистан. У серпні нібито. Поспішай, милий, друзі твої вже он і наглядача потягли.
— Я ж Степанка тільки мигцем бачив. Та й не знав, що то мій син,— простогнав Данило.— Як гнали нас, два хлопчики бігли. Один Степанком звався...
— То він, він, милий. Гарний такий. На тебе схожий. Поспішай, рідний...
Данило ще раз обняв дружину, ще раз поцілував і кинувся до моря.
До галери першими дісталися Олексій Рябий, Петро Сокира й Кирило Осика, озброєні шаблею і пістолями, відібраними в наглядача. Тихцем прошмигнувши через східці, вони знишка піднялися на палубу. Біля поручнів дрімав азаб. Олексій махнув шаблею, переступив через труп і помацки попрямував до капітанського містка. За ним поспішили Петро Сокира й Кирило Осика. Біля дверей будки сидів, скоцюрбившись, ще один азаб. Він не спав. Почувши притишені кроки, підхопився, вийняв пістоль, але вистрілити не встиг: Олексій розкраяв йому голову навпіл. Під палубою тьмяно блимав вогник. Пригнувшись, Олексій став спускатися до весел. Петро й Кирило не відставали від нього. На першій лаві, прикрившись овчинами, спокійно хропіли ще три азаби. Олексій розкрив першого, витягнув у нього з-за пояса пістоль, відчепив шаблю. Показав друзям на решту азабів. За хвилину турки були обеззброєні. Тим часом на галеру піднімалися веслярі. Вони швидко простували до весел.
— Стій, братці,— зупинив Данило друзів.— До галери припнуті два сандали. Не станемо ж ми їх тягнути за собою. Петре й Кириле,— попросив він Сокиру й Осику,— метніться до них, відв'яжіть.
Через якийсь час знизу долинув густий бас Петра:
— Та куди ж їх відв'язувати? Тут же урюк, інжир, ще щось у лантухах. Добиратися додому нам доведеться не день і не два, а це ж, як не є, а харч. І, здається, непоганий харч.
— А в тебе, Кириле, що? — гукнув Данило.
— Луки, стріли, ще щось там. Ага... здається, шаблі...
— Ого! — радісно вигукував Данило.— Дорогою всього може бути. Ану, хлопці, ось ці три десятки — переносьте лантухи з харчами, а зосталі — по зброю!
Не минуло й півгодини, як вантаж з обох сандалів був перенесений на галеру.
— За весла! — гукнув Данило.
— Стій, братці! — зупинив усіх Кодряну.— Військо без отамана, все7дно, що череда без личмана . Треба ж, аби хтось і про лад дбав, і за морем стежив, і нас підганяв.
— Треба! Треба! — підтримав друга Петро Сокира.
— От я й кажу,— продовжував Кодряну,— хай хлопці, які турків полонили, посадять їх замість себе, а самі на палубі порядкують.
— А за старшого,— перебив його Сокира.— Данило Києвець хай буде.
— Нехай! — одностайно обізвалися веслярі.
— Як так, друзі, то й так,— згодився Данило.— Тоді в путь-дорогу. Он уже турки з гори біжать. Час ушиватися!
Дружно злетіли вгору весла, вдарили по воді. Галера сіпнулася й зірвалася з місця.
— З богом! — перехрестився Данило.— Чекайте, Маріє й Степанку,— прошепотів.— Я повернусь. Що 6 там не сталося, повернусь.
Тепер галера не повзла, а летіла. Не покрикували наглядачі, не свистіла таволга, та весла злітали вище, падали стрімкіше, вода за кормою пінилась сильніше. Данило, піднявшись на капітанський місток, пильно розглядався в усі боки.
Надвечір на небокраї замаячили якісь чорні купки. Данило спустився під палубу.
— Братці! — гукнув до всіх. — Хто знає, як поводитись з отими малими гарматами?
— З фальконетами? — запитав Рябий.— Я зможу. Піднявшись на палубу, оглянув фальконети, знайшов
порох, ядра.
— Петре й Кириле, а ходіть-но на поміч,— покликав Сокиру й Осику.
Данило тим часом пильно придивлявся до чорних цяток, які швидко наближалися, росли. Невдовзі він збуджено замахав руками, підскочив, голосно закричав:
37 Личман — старший пастух.
— Та це ж, братці, чайки! Козацькі чайки! Напевне, донські козаки на турка йдуть.
— Так пізно? — здивувався Рябий.— Та вже ж, мабуть, і Дон замерз.
Рябий, Сокира й Осика теж стали приглядатися. Чайки ближчали й ближчали. Раптом над передньою вихопився сизий димок, а за якусь мить поблизу їхньої галери щось шльопнуло у воду.
Братці! — викрикнув Рябий.— Та по нас же стріляють!
— Бо ж думають, що ми турки,— зауважив Данило.— От лихо. Як же бути?
— А хтозна, — почухав потилицю Олексій.— Давайте будемо махати руками. А... а...— Він підняв палець угору.— Ви ж тільки гляньте, що теліпається у нас на щоглах!
— Ай справді,— спересердя сплюнув Данило.— Як же це я не подумав... Ану, Петре й Кириле, швидше зривайте турецькі прапори, а то через ті ганчірки й на морське дно неважко потрапити. Добре, що їх козакам ще не видно.
Передня чайка послала ще один гостинець у бік галери. Цього разу ядро впало з правого боку, мало не зачепивши борта.
А стріляють, розбишаки, непогано,— сказав Рябий.— Наступного разу не промажуть.
— Знімайте халати. Махайте. Може ж таки зрозуміють, що в нас лихих намірів нема,— наказував Данило. Потім кинувся до веслярів: — Сушіть весла!
Чайки теж зупинилися. Зрештою одна з них вирвалася з гурту й швидко попливла назустріч галері.
— Так би давно! — радісно вигукнув Данило. Скоро можна було розрізнити людей, що сиділи за
веслами. Це й справді були донські козаки.
— Агей! На галері! — закричав перший весляр.— Хто ви? Куди поспішаєте?
— Невільники ми! — крикнув у відповідь Данило.— З турецької неволі тікаємо! Підпливайте ближче! Підіймайтеся до нас на палубу!
На палубу вибігали веслярі, придивлялися до чайки, сміялися:
— А бий тебе сила божа! — радів Петро Сокира.— І справді козаки! Справжнісінькі козаки!
— Такі ж, як і ми, козаки! — сміявся Кодряну.
Донці піднялися на галеру, стали чоломкатися з колишніми невільниками. Решта чайок теж наблизилися до галери. На палубі галери появився й отаман донських козаків.
— Так звідки прямуєте, братці? — забасив.
— З Кафи, батьку,— відповів Данило й став розповідати, як їм удалося вирватися на волю. Вислухавши Данила, отаман задумався.
— Доведеться тепер нам обирати інший шлях,— сказав перегодя.— Про захоплення вами галери досі стало відомо у всіх кримських пристанях. Турки сполошилися, мабуть, уже пустилися навздогінці вам. А ми оце повертаємося з-під Трабзона, аж бачимо... галера. І віримо, й не віримо. Куди ж це, думаємо, турки зібралися? До Азова, чи що? Так пізно ж... А воно, виходить, свої. А як же далі думаєте? — звернувся він до Данила.— Не хочете разом з нами? У нас перезимували б. Запоріжці, якщо запізнюються, не раз так роблять. Перезимують — і додому або знову в море.
— З охотою, батьку, та справа одна нас змушує додому, на Січ, поспішати. Важливі вісті. Дуже важливі.
— Ну що ж... Якщо до походу на турка дійде, кличте нас Не відмовимо й цього разу. Вітайте Січове товариство. Батьку Бородавці кланяйтесь. Може, Сагайдачного зустрінете — і Конашевичу низький уклін від тихого Дону.
— Передамо, батьку,— пообіцяв Данило.— Як тільки повернемось, так відразу ж передамо.
— А як же далі все-таки прямувати думаєте?
— Подамося до Кальміуса...
— Що ж,— міцно потиснув отаман Данилову руку*-— тоді з богом! Ми покрутимось трохи біля Тамані, якщо побачимо ваших переслідувачів, налякаємо трохи або й провчимо.
— Ви будете ризикувати через нас? — сполотнів Данило.
— Ні, братці. Донці не ризикують, вони воюють — усміхнувся отаман.— Коли ми бачимо ворога, не можемо не втерти йому маку . Отож, друзі, щасливо! На все добре!
*Утерти маку — пооити когось, провчити.
Розпрощавшись, донці повернули свої чайки на схід, а колишні невільники продовжували гнати галеру далі на північ, щоб уночі проскочити в Азовське море й добратися" до Кальміуса.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Ібрагім не знаходив місця, бігав з кутка в куток, рвав на голові розкуйовджене волосся, кляв усе на світі. Нарешті згадав про санджакбея, кинувся до нього. Той саме снідав, тому довелося зачекати. Ібрагім опустився на сап'янову отоманку , обхопив голову руками, застиг.
Скільки ганив себе, іцо позаздрився на легкий бакшиш... Хай би і взявся перевезти до Очакова ту кляту зброю... Так хто ж гнав у шию, хто змушував вибиратися в таку пору7
Але ж... у такий час буткали ніколи не бувають на морі. Вітри, бурі. Вони на тих чайках і поткнутися бояться в море пізньої осені... А це ж... І що їм прийшло в голову, який шайтан витягнув їх із тієї Січі? Та, мабуть, час тут ні до чого. Так уже йшлося... То плата йому за жадібність. Дві галери й чотири сандали! Подумати тільки!
А ще... плата за страх. І коли він перестане мучити його, Ібрагіма? Галері й двом сандалам удалося вирватися з тієї халепи, добратися до Кафи... Так на тобі — побачив сон: ніби буткали перебили охорону, захопили галеру, прискочили до його будинку, увірвалися всередину й вирізали всіх — і перелякався.
А ще... лід отой... Одначе... хіба ж він міг бути на заваді? До півдня хвилі розбили його — та й усе...
Таки страх. Тільки страх змусив його перевести веслярів до сусіда. Здавалося, так буде безпечніше. А воно ж...
Ні, вони не самі втекли. їм хтось допомагав. Але хто? Як? Невже Міріам? Ота кяфірка, що ніколи не піднімає голову, не дивиться у вічі? Завжди понура, завжди засмучена, завжди невдоволена...
Але ж Меджіне запевняє, що Міріам спала тієї ночі в неї, на килимку біля її ліжка. Меджіне нездоровилось, і вона наказала кяфірці лягти в одній кімнаті з нею... Хто ж тоді?
Наглядач? Але ж він тридцять років був вірним псом, йому лишилось ще п'ять літ послужити й дістати таку винагороду, яка забезпечила б йому спокійну старість і дітям його, коли б він їх мав. Ні, він не зважився б тікати. А підкупити його невільники не могли, бо ж не мали жодного акче в кишені.
— Ефенді, ага чекає на вас,— почулося збоку.
Ібрагім підхопився, задріботів у світлицю санджакбея.
— Найясніший ага,— гукнув з порога,— нехай аллах завжди посилає вам добре здоров'я та додає сил у боротьбі з проклятими кяфірами.
При згадці про кяфірів санджакбей скривився, але невдовзі вимушено усміхнувся й запропонував Ібрагімові сідати.
— Що привело вас, шановний ефенді, до мене? — улесливо запитав, поглядаючи на перстень на руці купця.
Викрикуючи й раз у раз погрожуючи всім кяфірам, Ібрагім розповів про лихо, яке спіткало його.
— Жаль, жаль, що так сталося, — склав руки долонями докупи санджакбей.— Хоч би ж до мене були заглянули зразу.