Він теж у полоні був. Жінка викупила.
— Нас ніхто не викупить,— гірко усміхнувся Рябий.— Якщо самі не зуміємо втекти, то й кінець нам тут буде.
— Казав сліпий: побачимо,— зауважив Сокира.— Не знайшли залізяки, бог з нею. Настане ніч, засне наглядач — спробуємо якось дірку прорити й вилізти.
— А далі що? — запитав Осика.— Ланцюгом же одним усі скуті. Куди поткнемося? Зразу накриють...
А, звісно, накриють,— промовив Данило.— З ланцюгом далеко не зайдеш. З Кафи не виберемося.
— А на галеру? Потепліло, здається. Лід, мабуть, крихким став. Наляжемо на весла, — вигукнув Сокира,— і будьте здоровенькі, бусурмани!
— Там охорона, Петре. Азаби по черзі ночують,— зауважив Кодряну.
— А ми наглядача за барки візьмемо. Він і писнути не встигне,— не здавався Сокира.— І на галері теж зуміємо...
— Наші наглядачі такі, що сплять і кури бачать. їх на шило не піймаєш. Про це думати нічого,— сказав Данило.— Коли б хоч дріт якийсь, хоч цвяшок невеличкий... Може, якось і відімкнули б ці розпрокляті кайдани.
Всі знову почали мовчки довбатися навколо себе. Посуваючись один за одним, обстежили ще раз долівку, обмацали знишка двері, загорожу, та ніде й цього разу нічого не знайшли.
— А стіни як? — нагадав Сокира.
Невільники звелися на ноги, почали мацати жорстке каміння. І знову марно. Не змовляючись, опустилися на долівку. Невдовзі почали зариватися в солому, тулитись один до одного спинами. Через якийсь час почулося мірне посапування, сонні вигуки.
Наступного дня веслярі знову мудрували над тим, як визволитися, та й цього разу нічого придумати не змогли. На четвертий день Олексій Рябий почав рити нору.
— Скільки не сиди, а курчат не висидиш,— сказав.— Та й курчата тут нічого не вдіють. Самим треба вигрібатись. Виліземо на подвір'я — там видно буде, що далі робити. Може, наглядача придушимо, або до господаря доберемось, чи сокирою ланцюги розіб'ємо — побачимо.
Ніхто йому нічого не відповів. Олексій продовжував рити. Яма росла поволі — земля тверда, глиниста. Починали терпнути пальці. Не встиг він заритися в землю й на пів-ліктя, як стиха скрикнув і затріпав рукою.
— Чорт би тебе взяв,— забурмотів.— Камінь клятий. Руку так поранив...
— О! — вигукнув Петро Сокира.— І везучий же ти! Гуртом шукали — не знайшли. А ти сам. Де він?
Камінь був невеличкий, зате гострий. Сокира вхопив його, перехрестив.
— Побажайте удачі,— промовив і почав рити далі.
Коли Степанко розповів матері, що він із Османчиком бачив невільників, яких з галери перегнали до сусіда в хлів, вона вхопила його за плечі, зазирнула в очі й напружена, зблідла прошепотіла:
— Які вони, синку? Хто вони?
— Веслярі, мамо,— відповів Степанко.— Худі такі, брудні, побиті. Аж страшно дивитися. В ланцюгах. І ноги закуті, і руки закуті. Надворі сніг, а вони босі. І сорочки на них — саме лахміття. І плечі видно, і лікті, і спини. А на спинах у кожного, мамо, криваві басамани .
* Басаман — смуга на тілі від удару.
— А ростом? Лицем які? — допитувалася Марія.
— І високі, і низькі, мамо, всякі люди там є. І чорняві, і біляві, є й руді. Люди як люди. А передній найкращий. Високий, лобатий такий, а ніс довгий, дзьобатий.
— А брови чорні, дугасті? — не вгавала мати.
— Чорні, дугасті. І вуса чорні, підковою звисають. І борода чорна.
— А очі великі, карі та ще й випуклі?
— Здається, мамо. Очей я не бачив.
Світ закрутився перед очима в Марії, померк, стало млосно.
— Тобі погано, мамо! Жаль тих бідаків?
— Жаль, синку. Дуже жаль. Наш тато... теж десь так само мучиться.
— Мамо, а як би допомогти їм утекти? Вона скинулася:
— Як, синку? їх же стережуть, мабуть, дуже пильно.
— Таж стережуть,— протягнув Степанко.— Наглядач їхній і день і ніч сидить біля дверей. Дрімає собі. Ми, мамо, ми...
— Що ви? — сполотніла Марія.— Крий вас боже, діти. Не смійте нічого робити. І їм не допоможете, і собі нашкодите.
— Ми щербету підсунемо тому ненажері,— буркнув Степанко.
— Не смійте таке й думати,— притиснула Марія сина до себе.— Чуєш? Не смій! Дізнається господар — закатують нас І тебе, і мене. Й Османчику дістанеться на горіхи. Ефенді Ібрагім дуже лихий. Він зведе зі світу нас усіх.
— А звідки він дізнається?
— Не треба, синку, не треба,— повторювала Марія одні йті ж слова, пригортаючи сина до грудей. — Не треба, Степа-ночку. Може... може, я щось придумаю...
І вона думала. Гарячково, напружено, збуджено. Думала вдень і вночі. Прокрадалася до дірки в загорожі й приглядалася до хліва, до скоцюрбленої постаті наглядача.
А що, коли б підкрастися до нього ззаду, вхопити за шию, звалити на землю, зв'язати й відняти ключі? Та чи вистачить сили? Чи не наробить він лементу на все подвір'я з переляку?
Може, ліпше тихцем підповзти, накинути на голову лантух і... Одначе ж він і в лантусі закричить так, що й пів-Кафи почує...
А якщо зненацька вискочити з-за хліва і вдарити ножем? Тільки вона й курку ніколи не різала... Боялася... А тут... людина. Правда, то ворог, а за його спиною мучиться ціла сотня, а може, й більше безневинних людей. Може, й Данило серед них... Дев'ять років гибіє, дев'ять років світа не бачить... Мабуть, найкраще було б приманити чимось наглядача до тину, забити баки... А потім... А що потім?
Два дні вона ходила сама не своя, а на третій метнулася до татарина Мустафи. Той давно задивлявся на неї. "Я куплю тебе, Міріам,— говорив він.— Будеш мені жінкою. Хлопців народиш".— "У мене чоловік є, Мустафо,— завжди відповідала вона йому.— Шукай таку, як сам. Татарку шукай". —"Татарки погані, ледачі,— сміявся Мустафа.— —Ти гарна. Ти роботяща. Тебе хочу". Вона знала, чому Мустафа зводив наклеп на жінок-татарок. Він був кривий, косоокий — і ніхто не хотів іти за нього заміж. Знала Марія, як він ставиться й до полонянок. Минулого року Мустафу взяли з собою здобичники, що вирушали в набіг на українські землі. І він привіз з Поділля дівчину — гарну, мов намальовану. Пожив з нею півроку, натішився, а тоді продав. "Мене теж продаси?" — запитала тоді Марія його. "Ні, ніколи, Міріам. Аллахом клянусь",— запевнив він. "Данило в мене є. Суджений. Крім нього, ніхто мені не милий",— скінчила того разу вона розмову з Мустафою.
І ось тепер самій довелося йти до татарина.
— Прийшла? — зрадів Мустафа.— У хату йди. Кумис пий. У мене багато кумису. І буза є.
Б у з а — безалкогольний напій, виготовлений з пшона, пшениці і кукурудзи
— Я просити тебе прийшла, — знітилася Марія.
— Проси,— зрадів Мустафа.— Все зроблю, що попросиш.. Аби тільки....
— Ібрагім загнав до Юсупового хліва своїх веслярів, Мустафо. Поможи їм утекти.
— Що? — сполотнів Мустафа.— Ти хочеш, щоб я допоміг утекти кяфірам?
— Там різні люди, Мустафо. І правовірні, і християни. Є й турки, е й татари. Українців багато, поляків. Сам же знаєш — на галери не тільки невільники потрапляють, а й пайзени.
— Не буду я визволяти ні кяфірів, ні пайзенів,— відрізав татарин.
— Вони, коли дістануться додому, пришлють тобі викуп, Мустафо. Великий викуп.
— Хе-хе-хе-хе, — засміявся Мустафа.— Де ж ті голодранці викуп візьмуть? Та й чи згадають вони про Мустафу, коли доберуться до своїх домівок?
— Там мій чоловік, Мустафо.
— Твій? — ошкірився татарин.— То й добре. Хай і залишається там. Ще рік, ще два — та й ноги протягне, а я куплю тебе — і будеш моєю.
— Я вже казала тобі, Мустафо. А коли ти невільників допоможеш звільнити, чоловік мій не кине мене в біді. У нас, у Києві, є гроші, а ще батьки дадуть, трохи позичать, а ще козаки допоможуть. Він привезе викуп і за мене, і за себе, і за друзів своїх. Кінь у нас гарний,— продовжувала вигадувати Марія.— Він і коня тобі подарує. Такий кінь тобі й не снився.
— А коли не приїде?
— Ні, Мустафо. У нас так не буває. Чоловік рідну жінку з біди завжди виручає. Що б там не було, яких би грошей не коштувало. В одній сорочці зостанеться, а жінку виручить.
— А як же їм допоможеш? Там же сторожа,— завагався Мустафа.
— Лише один наглядач. Сидить на колоді біля дверей. Кинеш аркан, підтягнеш його до тину, а там...
— А там... сама мудруй, що робити... Підтягти до тину того турка мені не важко. Краще мене аркана ніхто не кине. Хочеш — покажу.
— Гаразд, гаразд, Мустафо,— вхопила Марія татарина за руку.— Я сама відріжу в нього ключі, сама, поки ти триматимеш його на аркані біля себе, відчиню двері хліва, відімкну ланцюги.
— А як він помітить мене та ще й пізнає? Що тоді буде?
— Ні, Мустафо. Я попрошу невільників... щоб вони подбали про це... Та вони й самі не залишать його живим, бо ж натерпілися від нього. Вони ж його ненавидять більше, ніж свого господаря.
Мустафа ще довго вагався, та Марія так наполегливо просила, так щиро обіцяла озолотити його, що кінець кінцем жадібний татарин заявив:
— Ну гаразд, Міріам. Не будемо відкладати. Сьогодні опівночі я буду біля вашої акації. Чекатимеш мене там. Тільки ж слуг Ібрагімових приспи. І не тільки приспи, а й замкни. А тоді, як випустимо тих невільників, відімкнеш... І господиню замкни, і того клятого Урхана замкни, бо він такий пронира, такий пронира... зразу мене пізнає... Навіть у найтемнішу ніч...
Одначе увечері татарин не прийшов. Марія чекала його до самої півночі, а потім знеможена забилася в комірку і всю ніч проплакала.
Вранці пробралася до Мустафи.
— Де ж твоя совість, Мустафо? — ображено глянула виплаканими очима на нього.— Ти ж обіцяв...
— Хе-хе-хе,— хихикнув Мустафа.— Передумав я. За що маю ризикувати? За обіцянку? Ні, Мустафа не дурень. Ні. Тікатиме твій чоловік, уб'ють його десь, хто ж викуп привезе? Хе-хе-хе... А справа ризикована... Ні, не стану я голову підставляти за добре слово. Ні...
І як не просила Марія, нічого не вийшло. І знову не спала вона, знову лила сльози й ламала голову. Зненацька прийшло на думку: а що, як упасти в ноги Меджіне? Марія жахнулася, аж скрикнула: та вона ж зразу розповість про все Ібрагіму!
Лежала довго безтямно, а думка про Меджіне зринала та й зринала. І Марія незчулася, як почала обмірковувати її. А чому боятися Меджіне? Про що вона розкаже чоловікові, коли їй буде сказано лише одне: в сараї невільники, і їм треба допомогти?
Про Мустафу Марія ж не скаже ні слова. Так, так, ні слова... Вона тільки попросить: пані, ріднесенька, допоможіть підкупити сторожа...
Меджіне закричить, може, навіть ударить.