Один Степанко мене любить та ще ти, нене, а більше ніхто.
— Ми не покинем тебе,— цілує Османчика Степанко.— Правда, мамо?
— Правда, синку, правда. Ви ж друзі.
— Авжеж, нене, друзі. Щирі друзі,— сонячно зблиснули оченята Османчика.— Степанко вірний друг. Коли гадюка тихцем підповзла до мене ззаду й хотіла вкусити, він не злякався, не втік, а вхопив каменюку і розбив їй голову!
Та гадюка... Марія так злякалася тоді, що впустила на землю глек з щербетом . Посудина розлетілася на друзки, напій бризнув Меджіне межи очі. Господиня заверещала, вхопила патинок і почала гатити ним Марію по обличчю. Кров хлинула в неї з носа, залила обличчя, одяг. Та Марія не помітила крові, вона бачила тільки їх, дітей, не відчувала болю, бо його затлумив страх за Степанка й Османчика. Вирвавшись із рук Меджіне. Марія кинулася до купи каміння, де діти натрапили на змію, аби пересвідчитись, що вона мертва й не загрожує більше нікому,— і побачила довжелезного чорного вужа з сріблистим черевом, що непорушно лежав, повернувшись до нори розкремсаною головою.
— Він хотів мене вкусити,— трусився Османчик, ховаючись за Степанка.
— Не бійсь,— заспокоїв його Степанко.— Коли ми вдвох, нам ніщо не страшне.
— А звісно,— підтримала сина Марія.— Недарма кажуть: в лиху годину узнаєш вірну людину.
— Степанко двічі мене рятував,— нагадав Османчик.— І тоді, коли я тонув.
Тоді вона, Марія, теж перелякалася на смерть. Коли побачила дітей, не кинулась до них утішати, а вхопилася за серце й безсило опустилась на землю. Вони були такінемічні, що ледве трималися на нотах, вірніше, на ногах ще тримався Степанко, а Османчик висів у нього на плечах.
— Що з вами? отямившись, пролепетала вона.
— Ми топилися,— вичавив ледь чутні слова посинілими губами син.
— Я топився, а Степанко рятував.— У Османчика зуб не попадав на зуб.
Вони доповзли до неї й упали їй на коліна.
— До моря без мене ні ногою! — простогнала Марія тоді й заридала над ними, мов над покійниками.
— Я ніколи не забуду цього,— обірвав плин її згадок Османчик,— ми друзі навіки.
— Звісно, навіки,— підтримала його Марія.— Пам'ятай: яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш.
Скільки сліз через них пролито, скільки радощів з ними пережито. Вони ж... мов ті швайки, хвилини не посидять на місці... їх так тяжко уму-розуму вчити. А довкруж стільки кривди, стільки зла. Тут, у цьому зміїному кублі, нині людина людині вовк... А в кого серце вовче, той їсть кого хоче... Боже, боже, дай сили здолати цю юдоль , перебороти всі труднощі й вивести дітей на вірну дорогу...
*
Щербет— східний прохолодний фруктовий напій.
Юдоль — злигодні, турботи, смуток і т. ін.
2
Та звістка з Лисянки вразила Данила в саме серце. Він аж захитався, аж затіпався, аж скрикнув від болю:
— Боже мій, навіщо ж ти так тяжко караєш мене! Навіщо ти забрав їх обох разом?
Коли Данило сказав Марії, що в темниці пана Чер-мінського помер батько від розриву серця, а, почувши про це, того дня пішла на той світ і мати, Марія заголосила на всю хату:
— Боже праведний! Покарай бузувіра так, як він того заслужив, укороти йому віку, проклятому, пошли його в пекло без суду праведного!
— Старі люди кажуть: на бога надійся, а свій розум май,— сказав тоді Данило й почав збиратися в дорогу.
— Я нікуди тебе одного не пущу,— рішуче мовила Марія.— Якщо йти, то йти разом. Поклонимось могилі, поминки справимо, а там... видно буде...
— А що видно? — впився в її обличчя темно-карими очима Данило.— З Лисянки нічого не видно. Треба на Січ іти, братчикам про все розповісти.
— Побачимо,— стояла на своєму Марія, сподіваючись, що Данило не піде на Січ, бо ж не відважиться кидати свою Марусинку, яка чекає дитину.
І через день вони рушили до Лисянки — на свою голову, на своє лихо, на своє безталання...
Данило народився в Лисянці, Марія — в Києві. Вони б і не знали одне одного, коли б знову ж таки не той Чер-мінський. Проїжджав він якось разом із економом мимо двору Корнія Тягнирядна, побачив, як його десятилітній син лагодить постоли, покликав господаря.
— Посилай сина до Києва, хай вчиться шевству! — наказав.
Корній почухався, хотів щось сказати, та пан не став його слухати, а економ тицьнув Корнієві під самий ніс кулаком:
— Дивись, щоб нагадувати не довелося. Завтра хай пуцьвірінок до Києва збирається.
І вдосвіта Корній одвіз сина до Києва, здав на руки знайомому шевцеві. Шість років ходив хлопець в учнях, опановував шевське ремесло й слугував господареві, а коли одержав визволок, два роки працював у знаних шевців Острога, Луцька та Львова. Чоботи навчився шити так, що ними любувалися всі, хто їх бачив, а майстром так і не став: не зумів зібрати грошей на учту майстрів, бо ж після сплати чиншу панові ледь-ледь лишалася якась дещиця на прожиток.
Повернувся Данило до Києва, прийняв його підмайстром колишній господар Петро Шевчук, плату непогану поклав, а пан дізнався про неї, збільшив чинш — і хоч працював Данило, як віл, та розжитися не міг. Приглянулася йому гарна дівчина — спокійна, лагідна, зговірлива. Познайомилися вони, а там і покохалися. Марія була одиначкою в батьків, молодшою на два роки за Данила. Батькам також сподобався роботящий хлопець, та побоювалися вони, що за ним і Марія втратить волю, стане панською.
— Як не пустите за Данила, в Дніпро кинуся,— сказала тоді дочка матері, і після того ніхто не перечив їй. Незабаром Данило й Марія побралися.
Жили дружно. Тесть був непоганим кравцем, теща допомагала йому й вела домашнє господарство, а Марія стала Даниловою помічницею. Від рання допізна працювали всі — і мали що їсти й пити, в що одягнутися й чим протопити піч. Завели навіть конячину, щоб їздити по товар до чинбарів. Вчасно сплачували міські побори й чинш пану.
Та коли він довідався, що його хлоп на злидні не скаржиться, знову збільшив чинш, цього разу вдвічі. І Данило не витерпів.
— Ні! Годі! — сказав.— Вони вже забули про Наливайка. Згадають, та пізно буде! — і пішов на Січ.
Марія просила, умовляла, але Данило був непохитний:
— Якщо, Марусинко, ми будемо й далі мовчати, через кілька років від України й згадки не залишиться, а ми й справді бидлом станемо.
Того 1605 року Данило стрів на дорозі кілька селян-уті-качів, змовився з ними й завернув до Лисянки. Чермінсько-го піймати не вдалося, він вислизнув через димар і дременув до Корсуня. Данило з друзями завернув туди. Чермінський поскаржився чигиринському та корсунському старості Яну Даниловичу, і той віддав наказ схопити селян-утікачів. Та корсунці заявили, що вони їх не видадуть. Коли ж староста вирішив удатися до сили, повстали. Польські власті направили до Корсуня комісарів, але повстанці не пустили їх у місто.
Однак карателям удалось-таки зламати повстанців, і Данило з багатьма корсунцями, що оголосили себе козаками, помандрував на Січ.
Та не пощастило йому й на Січі. 1608 року запоріжці пішли в Крим, хитрістю взяли Перекоп, зруйнували й спалили його, захопили чималу здобич. Але Данила було тяжко поранено в ногу — і він мусив повернутися додому. Рана в дорозі загноїлася, але, слава богу, все скінчилося гаразд. Та тільки видужав Данило, як та звістка про батька та матір...
Вони рушили з Марією в дорогу рано-вранці. Розбійників їм було не страшно, а от при згадці про зустріч із шляхетським роз'їздом, а ще більше ординцями — ставало моторошно.
Не тремти так, Маріє,— заспокоював Данило молоду дружину.— Може, якось проскочимо. Ти ж казала: бог милостивий.
— Може, й проскочимо,— горнулася вона до чоловікового плеча й ніяк не могла угамувати страх.
А перед самою Лисянкою у вибалку їх перестріли ординці. Вони вискочили вдесятьох з-за невеличкого переліска, що тулився до дороги. Данило встиг зняти люшню, Марія сповзала під віз — бо що можна було вдіяти проти десятка ворогів? Наблизитись до воза Данило довго не дозволяв їм, а от з арканом справитись не зміг. Від першого ухилився, другого, відбив люшнею, а третій... Данило й незчувся, як зчавив він шию, як зірвав з воза, як поволочив по землі. Отямився зв'язаним. Лежав поперек сідла перед ширрколицим, скуластим людоловом з маленькими косува-тими очима й приплюснутим носом.
— Якші козак, — усміхнувся людолов. — Якші ясир. Данило спробував вивільнити руку, та нею годі було й поворухнути. Почав роззиратися. На сусідньому коні, теж поперек крупа, лежала Марія. Теж зв'язана, теж із кляпом у роті, теж заніміла. А далі — коні, коні, коні. На багатьох, майже на всіх — бранці, обплутані, як і вони з Марією, арканами з голови до ніг. А скільки плелося за кіньми!.. Жоден із ординців не повертався без ясиру... Вели по двоє-троє, а то й більше полонених.
Два тижні добиралися до Кафи. Тиждень відпочивали. Бранцям дозволили помитися, чоловікам звеліли поголитися, жінкам причесатися. Дали вдосталь їжі. А тоді... ринок. Данило знову побачив Марію в гурті жінок.
— Маріє! — гукнув він.— Не опускай голови! Не падай духом! Визволю!
А потім... З нього силоміць зірвали одяг... Наказали підстрибувати, присідати, тупцювати на місці, бігти... Тоді почали обмацувати м'язи, зазирати в очі, до рота. Здається, так само оглядали й жінок... Коли їх, найдужчих і наймолодших чоловіків, з'єднавши одним довжелезним ланцюгом, виводили з ринку, він востаннє побачив Марію. Вона рвонулася до нього, закричала:
— Даниле, рідний! Куди тебе?
— На галери, Маріє! — тільки і встиг він крикнути дружині...
* Учта — урочистий обід.
Чинш — натуральний або грошовий податок, який платили селяни феодалам.
їх привели на пристань, загнали на каторгу , прикували до весел — по п'ять чоловік до кожного. Лава, на якій вони сидять,— це місце і для роботи, і для харчування, і для сну. Це місце й для смерті... Так, так... для смерті. Вже першого тижня один із них — гарний чорнявий парубок із Поділля, імені якого вони й не встигли взнати, заквилив:
— Братці, не можу я веслувати... Сили не стало... Палить мене всього.
Наглядач з таволгою кинувся до них.
— Що сталося? — закричав.
— Людина захворіла. Звільни від ланцюгів, дай полежати день-другий,— сказав Данилів сусід. Та у відповідь засвистіла таволга, розпанахала сорочку тому, хто посмів заступитися, а потім упала й на плечі хворого. Він поник головою на весло, скоцюрбився, а таволга шматувала й шматувала його сорочку й тіло.