Біла хатинка в густому вишняку, старенький батько у білім полотнянім одінні на призьбі, клопітлива мати біля квітника з м'ятою й чебрецем у руках не зникали з-перед очей ні вдень, ні вночі.
— Мамо, про що ти думаєш? — питав Степанко.
— Про Київ, синку.
— Він гарний, мамо? Кращий цієї Кафи?
— Гарний, синку. Дуже гарний. Свята Софія, Печерсь-кий і Братський монастирі — несказанні. Золотом сяють, мов у казці. А людей там сила-силенна. У печери йдуть святим мощам поклонитися, бога попросити, аби заступився за них.
— А хіба й там тяжко жити? — допитувався син.
— Тяжко, Степанку. Тяжко. Там польські пани, які колись заграбастали наш край, знущаються над людьми. Від рання до смеркання примушують на полях працювати, у свою віру навертають.
— Вони теж мусульмани, мамо?
— Ні, християни, як і ми. Католиками тільки звуться. По-іншому богу моляться, священики їхні інакше одягаються.
— І тут пани, і там пани. Кругом пани.
— Атож, синку. Кругом пани. Та хіба можна без них?
— А чому козаки не виженуть їх, мамо?
— Не знаю, синку, не знаю, — щиро зізналася вона.— Літ двадцять тому, а може, й більше, не пам'ятаю вже, маленькою була я, такою оце, як ти, козаки пробували вигнати. Був у них гетьман Наливайко. Сміливий такий, дужий. Нікого не боявся. Зібрав він козаків і всяких бідних людей — і пішов на панів. Довго воювали. Багатьох панів побили, а всіх здужати не змогли. Пани зібрали ще більше військо, ніж спершу мали,— і перемогли козаків чи обхитрили, не знаю, як воно там було, тільки й пам'ятаю, що Наливайка в полон захопили, відвезли до Варшави — це в них місто таке, як у нас Київ, у турків Цареград, — та й замордували там.
— У-у-у! — заскреготів зубами Степанко.— Я, коли виросту, теж, як Наливайко, зберу сміливців і піду бити панів.
— Що ти, синку! — зойкнула Марія.— Гріх думати таке,— суворо глянула на сина.— Так... так богові угодно, іцоб були багаті і бідні.
— А людям?
— А людям терпіти треба... та ждати царства небесного.
— Дорослі тільки й знають: треба ждати,— скривився Степанко.
Підбігши до них, Османчик застрибав на одній ніжці, вигукнув:
— А я чув, про що ви шепотілися! Чув! Чув!
— Та ми ж не шепотілися,— стурбувалася Марія.— У нас секретів од тебе, Османчику, нема.
— Про Варшаву говорили! — викрикнув хлопчик.— А Варшава — це Ляхистан! Я, коли виросту, піду воювати Ляхистан! А ти, Степанку?
— І я піду,— пообіцяв Степанко.
— Кяфір проти кяфірів? — здивувався Османчик.
— А хіба правовірні не воюють проти правовірних?
— Воюють, але проти поганих правовірних,— відрізав Османчик.
— І я буду битися з поганими християнами,— сказав Степанко.
— І з мусульманами?
— Не знаю,— зиркнув Степанко на матір.— З ким козаки битимуться, з тим і я,— додав опісля.
— І проти мене воюватимеш? — нахмурився Османчик.
— Незнаю,— знову глянув Степанко на матір.— Проти тебе я не хочу битися. І... не буду.
— І я проти тебе не буду,— пообіцяв Османчик.
— Гаразд, гаразд, дітки,— заспокоїла їх Марія.— Підем ліпше до моря. Купатися пора.
— Пора! Пора! — закричали діти.
Море було тихе, спокійне. Дрібні хвилі накочувалися на берег, виполіскували пісок і відкочувалися назад, прикриваючи свої гребені білими баранцями. Хлопці бігали по піску, підбирали черепашки, шукали крабів.
— Є! — закричав Османчик.— Стій! Куди тікаєш?
— І в мене є! Аж два є! — кричав і собі Степанко. Вони стрибали, розмахували руками, мов торговці на
ринку, сміялися.
"Радійте, радійте, поки малі,— шепотіла Марія, дивлячись на них. — А станете дорослими...",— і важко зітхнула.
Знов золотоверхий Київ сплив перед очі, рідна хатина на схилі Щекавиці.
"Ти бавишся з дітьми, а я гибію на галері",— почувся голос Данила. Марія сіпнулася, підхопилася, оглянулася. На березі, крім дітей, нікого не було.
— Даниле, Даниле,— зашепотіла,— я про тебе і день і ніч думаю. Очі виплакала, душу зсушила. А ти... Не нарікай на мене, голубчику. Я ж сама невільниця. Чим же я зараджу нашому лиху? Добре, хоч Степанко не мучиться.
А Степанко дедалі більше й більше задумувався над своєю та материною долею. Якось він підбіг до неї, збуджено заговорив:
— Мамо, чула? Від Мустафи-алі втекло аж троє невільників, їх шукали-шукали і не знайшли! Посилали погоню аж до Ор-Капі — і дарма.
Марія крадькома перехрестилася, тихцем проговорила:
— Щасти їм, боже.
— Мамо,— гаряче зашепотів Степанко,— а ми., могли б... утекти?
— Що ти, синку? — сплеснула вона руками.— Куди?
Як?
— До Києва! Куди ж,— насупився син.— Доберемося, люди добираються ж.
— Далеко то, синку. Та й дорога трудна. Дуже трудна. Не всі втікачі долають її. Одні знову потрапляють в руки людоловів, інші гинуть у дорозі — то від хвороб, то від голоду, то від холоду, і тільки найсильніші, найздоровіші, наймужніші добиваються до своєї домівки. А ми ж... Я безпорадна жінка, а ти... дитина ще...
Степанко запалився.
— Я дитина? Мамо, і це ти таке кажеш? А всі турченята говорять, що я дужий, як ведмідь, спритний, як шайтан. Османчик теж так думає.
— А як же ми кинули б його?
— А навіщо його кидати, мамо? Він же мій друг. А друзі завжди разом. Заберемо його з собою.
— А мама його?
— Вона — лиха людина. Вона кричить на тебе, лає. Мене теж не любить. Вона й Османчика не любить...
— Не можна такого казати, синку. Почує Урхан — лихо буде.
— Ми того каплуна втопимо! — зненацька вибухнув Степанко.
— Та що ти, синку? — занепокоїлась Марія.— Звідки це в тебе?
— Він лихий. Дуже лихий. І підлий. А підлих людей, сама ти казала, козаки знищують. Османчик мені допоможе,— розпалювався більше й більше син.
— Степанку, не смій і думати про таке. Чуєш? — припала вона до синової голови.— Нам треба дочекатися татуся. Він не забув нас. Він сам визволиться і нас визволить.
— На золотій галері появиться, мамо? — заіскрилися очі Степанка.
— На золотій,— мрійно посміхнулася Марія.
— Розкажи мені, мамо, про золоту галеру. З-за кущів вибіг Османчик.
— Я теж хочу! Теж хочу! — почав стрибати довкруж Степанка.— Я теж люблю казки. Розказуй, швидше.
Марія задумалась. Казки вона розповідала дітям не раз, бо ж знала їх безліч. Бабуся Оришка, материна мати, розказувала їх кожного вечора по дві-три. Сестрички, а їх у неї було шестеро, слухали досхочу, а вона, Марійка, від першої до останньої та ще й запитувала: "А чи не могли б ви, бабусю, розповісти ще одну?" А коли бабуся навідріз відмовлялася, Марійка просила: "Завтра розкажете, бабусю, не дві, а чотири. Так же?" Бабуся обіцяла — і наступного дня таки дарувала дітям аж чотири казки. Рідко коли вони повторювалися. Лише початок завжди був один і той же: "В якімсь-неякімсь царстві, в тридесятім державстві, де не було ні царя, ні пана, а господарювали самі селяни, трапилася така пригода". Дідусь було аж сплюне спересердя: "І де ти таке почула, що є царство без панів і царів? Та відколи світ стоїть і бог на небі порядкує, були царі, були й пани". А вона гляне на нього скоса, промовить: "Так баба моя казала, а вона знала більше, ніж ти. У Варшаві з паном була, до Кракова їздила. Книжки бачила. Людей усяких зустрічала — і німців, і французів, і аглійців. Хтось їй і розказував таке,— і знову продовжує розповідати.— Отож, дітки, слухайте..."
І слово за словом, наче вода в джерельці, дзюркотіла та й дзюркотіла її спокійна, розмірена, трохи піднесена мова. Незвичайні герої, дивовижні пригоди — чого тільки не було в тих казках. Та завжди в них правда брала верх над кривдою, добро над злом, вірність над зрадою. Марія і зараз пам'ятає їх усі і розповідає. Та ще й сама складає, бо ж Степанко й Османчик теж, як і вона колись, ненаситні. Послухають одну, другу, третю, а відходити не хочуть. "Ще, мамо",— це Степанко, або ж: "Ще одненьку, нене",— це Османчик — раз у раз просять. І вона вигадує та й вигадує, мов мереживо плете. Одну пригоду зв’язvє з іншою, зводить і розводить героїв, веде їх крізь хащі людської злоби. На них чигають зрада й підступ, лукавство й підлість, а вони прошкують до правди й добра, долаючи все і всіх.
О р-К а п і — Перекоп.
А з а б и — вид регулярного піхотного війська в Туреччині, що використовувалося для охорони приморських фортець і для ведення боїв на морі.
— Мамо, ми чекаємо,— нагадує про себе невпокійливий Степанко.
Згадки зникають, і Марія поринає у світ чарівної вигадки, яка заспокоює душу, розвіює тугу, знімає біль. Вона починає казку так, як баба Оришка, а потім переходить до вигадки:
— І мама з сином довго-довго стояли на березі моря. Воно пінилося, хмурилося, розгойдувалося. Знімалися вали, котилися до берега, люто кидалися до нього. Припадали до хвиль чайки, квилили, кигикали. А вітер дужчав, завивав голосніше й голосніше, лютував, мов скажений звір. І ось з'явилася галера. Вона летіла, мов чайка. Вітер розірвав хмаровиння, блиснуло сонце — і галера засяяла золотом. На ній було триста веслярів-невільників і тисяча воїнів-азабів . Та коли галера наблизилась до берега, море завирувало, заклекотіло. Знялася величезна хвиля — і з неї виринуло триста козаків. У кожного золота шабля при боці, золота шапка на голові, золотий спис у руці. "Рятуйте нас, братці!" — закричали невільники-веслярі. І блиснули довжелезні списи — і триста азабів повисли на них. Кинули козаки їх через себе і підхопили на списи ще триста ворогів — і метнули й цих у воду. А решта азабів упали на коліна, почали проситися. І пощадили їх козаки, і наказали розкувати невільників-веслярів і відпустити на берег, а самим азабам повертатися назад і ніколи не появлятися в цих краях. І зійшли звільнені на берег, і побачили хлопчик свого батька, а мати — чоловіка, заплакали й кинулися до нього. А в нього руки й ноги в крові, чоло в шрамах, а груди й спина в рубцях від таволги п. Цілують вони його, голублять, а він ледве на ногах стоїть, хитається то в один бік, то в другий — такий виснажений. І кигикнула сива чайка над ним, і торкнулася крилом його плеча — і зажили його рани, і зникла з очей утома, і вигукнув він радісно: "Любі мої! Земле моя рідна! Україно безталанна! Я знову з вами!"
11 Таволга — рослина, зі стебла якої робили канчуки.
— І довго жили вони разом?
— Довго, сину! До самої смерті.
— Наш татко теж припливе на золотій галері?
— Так, синку.
— І ми повернемося до нашого Києва?
— Повернемося, повернемося, синку.
— А я залишуся сам? — затуманюються слізьми карі ґудзики очей Османчика.
— Ну чого ж сам,— гладить його кучеряву голівку Марія,— а мама, а тато?
— Нене Меджіне зла, а тато не любить мене,— морщиться дзьобатий носик Османчика.— І Урхан не любить.