А про викуп твоїх рідних разом подбаємо.
— А я не сам, батьку. Зо мною мої друзі по неволі — Олексій Рябий з Дону, Петро Сокира з Поділля, Кирило Осика з Полісся, Стефан Кодряну з Волощини, Владислав Забродський з Польщі — ціла чата .
— Ну що ж... Якщо обійдешся без моїх хлопців, то й добре. .Одначе одяг січовиків варто було б змінити на одяг реєстрових козаків. Польські пани на січовиків спокійно дивитися не можуть.
— Гаразд, батьку, тоді... ми вирушаємо в дорогу сьогодні.
— Це дуже добре,— зрадів Сагайдачний.— Розкажете Жолкевському все, що знаєте, а від мене додайте: якщо король згодиться збільшити реєстр і запевнить, що воль-ності козаків будуть поважатися, ми теж приєднаємося до коронного війська. Скажете, що й січовики не сидітимуть склавши руки.
— Дозвольте йти, батьку? — підвівся Данило.
— З богом, пане-брате,— простягнув руку гетьман.— Хай щастить. Повертайтеся скоріше. І в дорозі не баріться.
Перепочивши й переодягнувшись, Данило з друзями того ж дня попрямував далі. Надвечір вони добралися до Лисянки.
— Це ж моя батьківщина, друзі,— сказав Данило.— Тут я народився, тут дитинство моє пройшло. Тут батьки поховані. От що... Ви їдьте дорогою до крайньої хати. Там Денис Недопечений повинен жити. Спинитесь у нього, перепочинете, а я тим часом на кладовище — батьківським могилам уклонюсь.
Приостроживши коня, Данило звернув у вуличку. Та невдовзі спинився і повернув праворуч. Проїхавши трохи, зупинився знову.
— Ось де вона, рідна оселя,— прошепотів.
Джура — зброєносець у козацької старшини.
Агарянська — магометанська.
62 Зизим оком накривати кидати косі погляди, виявляючи невдоволення.
Чата — загін війська..
На батьківськім подвір'ї ніхто не жив. Старенька хата перекособочилась, облупилась, потемніла. Солома на даху зотліла, вітер повиривав кулики то тут, то там — і наскрізні дірки виднілися повсюди. Не було й дверей та вікон — їх хтось давно зняв, щоб протопити піч..
Данилові стало сумно. Вуличкою промчало кілька вершників. Данило оглянувся — то були панські челядники. Один з них зацікавлено покосився на нього, приглянувся І
Постоявши ще хвилину-другу, Данило рушив до кладовища. Доїжджаючи до перших могил, згадав, що не знає, де поховані батько й мати.
Оглянувся. На городі, що прилягав до цвинтарної огорожі, побачив стареньку жінку, яка рубала капусту. Під'їхав до неї, зліз з коня.
— Бабусю,— звернувся,— чи не сказали б ви, де поховані Корній і Пріська Тягнирядна?
— А чому, голубе, не показати? Родичі ж. Ховала їх обох,— поклала бабуся сапу на землю, задріботіла до Данила, прикривши руку дашком до лоба: сонце було на заході й било в очі.— А ти ж, чоловіче, хто будеш, що їхні могили бачити хочеш?
— Данило я, бабусю. Син їхній.
— Ти ба'! — сплеснула жінка руками.— А я ж тебе малим тільки й бачила. А це такий козарлюга! А казали ж... ніби ти десь... подівся... чи що...
— Мало що кажуть, бабусю.
— Та яка ж я тобі бабуся? Я ж тітка Горпина. Хіба забув?
— Забув, тьотю...— винувато закліпав Данило. Жінка витерла руки об запаску, потягнулася до небожа,
взяла за голову, нахилила, поцілувала:
— Хай же щастить тобі, сину. Спішиш кудись?
— Спішу, тьотю. Спішу. Назад їхатиму, заскочу до вас. Вона провела Данила до каплички, показала дві акуратні, посипані жовтим піском могили.
— Оце вони,— проказала, змахнувши сльозу.— Обоє рядом. Померли в один день, то поруч і поховали.
Данило опустився на коліно, перехрестився:
— Простіть, тату й мамо, що так довго йшов до вас. Не міг я раніше. В полоні був. А Марія й Степанко мої ще й досі там.— І, схилившись, тяжко заплакав.
— Ти сам, небоже? — почув перегодя.-— Зайшов би хоч на часинку в хату.
— Не можу, тьотю. У Дениса Недопеченого мене друзі чекають. Хай іншим разом. Як повертатимусь...
— З дитячих літ не був... Вже й дядька Карпа нема. Теж пан віку вкоротив...
— Зайду, тьотю, непременно зайду. І з паном поквитаємось... Хай... прийде його час...
Нараз хтось кинувся ззаду на Данила, збив на землю, почав вивертати руки.
— Боже мій! — скрикнула тітка.— За що ж це ви, ан-цихристи, на людину напали? Здрайці прокляті! Ланці нещасні!
— Цить, стара,— обізвався хтось хрипкуватим голосом,— бо як тарахну по головешці оцим києм, то й клепок не позбираєш. Вишкірилася...
— Тю на тебе, окаянний,— заплакала тітка.— Верзеш таке на стару людину. І язик тобі не одсохне, і руки не покорчить, і голову назад не поверне...
Данилу скрутили руки, зв'язали налигачем, підвели на ноги.
— Ну, як? Докозакувався? — став перед ним панський челядник, єхидно посміхнувся.— Думаєш, пан Чермін-ський забув про тебе? Дев'ять років чинш не платиш...
Так он воно що! Пан Чермінський! А він, Данило, й забув про нього. Дев'ять років про Україну думав, а пана й разу не згадав. Бодай би його лиха година побила ще в колисці.
Челядників було п'ятеро. Вони вивели Данила з кладовища, підштовхуючи киями, підвели до коней, накинули на шию петлю, всілися верхи на коней і погнали чвалом уперед. Данило спіткнувся зразу, але втримався.
"Боже, дай сили витерпіти,— прошепотів,— не дай упасти... бо кінець буде. Мати божа, заступися".
Бігти було не так і важко — тягнула мотузка, але кількарічна неволя давала про себе знати. Данило почав засапуватися, а там і незчувся, як закрутилося в голові, потемніло в очах — і він повалився на землю. Коні не стишили бігу й поволокли його далі.
Отямився Данило на панській стайні. Ніс і рот були забиті землею, лице горіло, тіло нестерпно боліло. Він тяжко застогнав і спробував перевернутися.
— Ага! Перестав прикидатися! — хтось злорадно прошипів збоку.
Данило відкрив очі. В напівтемряві помітив кілька челядників, а в дверях — розповнілу присадкувату постать. "Пан Чермінський",— догадався.
— То як, хлопе? — обізвалася каркаючим голосом постать.— Згадав, чий ти?
— Козак я,— перемагаючи біль, закривавленими губами вичавив Данило.— У наглій справі до гетьмана Жол-кевського посланий...
— Ов-ва! — заходився сміхом Чермінський. — Хлоп став послом. І чиїм же, якщо не таємниця?
— Батька Сагайдачного! — відрізав Данило.
— Он як! Здрайця здрайцю уповноважив везти коронному гетьманові важну супліку! Ха-ха-ха-ха! І де ж та супліка? Про що в ній пишеться, пане посол?
— Нема в мене ніяких суплік. Розв'яжіть мені зараз же руки. Я скаржитись буду!
— Ха-ха-ха-ха! — залився реготом Чермінський,— Може, скажеш — кому?
— Його ясновельможності гетьманові Жолкевсько-му! — відрубав Данило.
— Ха-ха-ха-ха! — глумливо гиготів Чермінський.— Хлоп буде скаржитися на свого пана! Чули таке? В Речі Посполитій Польській хлоп хоче скаржитись на пана! Ха-ха-ха-ха! — брався за живіт Чермінський, крутився то туди, то сюди.— Ану, хлопці, покладіть його на ослін, спустіть штани та полосніть трохи канчуками те місце, що нижче поперека примостилося. Може, хлоп отямиться та й іншої пісеньки заспіває?!
Челядники підбігли до Данила, зірвали жупан, сорочку.
— Не смійте! — дико блиснув очима Данило, вдарив ногою в живіт панського посіпаку, що крутився попереду, збив ліктем другого, турнув плечем у підборіддя третього. Решта челядників розскочилися в різні боки, зам'ялися. Данило тим часом наблизився до стіни, уперся спиною в дошки.
— Не підходьте, лакузи, — застеріг,— коли жити хочеться.
Челядник, котрому дістався удар у живіт, в'юнився на землі, белькотів, похрипуючи:
— Панове, та що ж це ви... Валіть його на землю. Він же мені всі нутрощі відгепав... Бийте його.
— Хапайте його! — заверещав і Чермінський.— На ослін хлопа! Я сам буду катувати!
У дворі злякано завалували собаки, закудахкали кури, розлітаючись вусібіч.
— Що там? — повернувся Чермінський до брами й отетерів: прямо на нього летіло кілька козаків.
3 д р а й ц я — зрадник.
Ланець — лайливе слово, вживається в значенні негідник, бешкетник.
Супліка — письмове прохання.
— Матка боска! — скрикнув пан, метнувся в куток і шмигнув за стару колимагу. За ним порачкували й челядники, кинувши канчуки й киї.
— Даниле, де ти? — гукнув Олексій Рябий, зупинивши коня в дверях.
— Тут я, братці,— вийшов на світло Данило.
— Боже мій! — скрикнув Петро Сокира.— Що ж вони зробили з тобою?
— Розв'язуйте швидше руки, — звелів Рябий друзям, а сам, скинувши сорочку, почав витирати Данилові обличчя.
— Обережно, брате,— простогнав Данило. — Водою трохи помочи.
— Ні, брате, ми оковитою краще тебе обмиємо. Аби зараза ніяка не причепилася. У цирульника пляйстер дістанемо.
— Пече ж, — скривився Данило, як тільки Олексій, змочивши рукав сорочки горілкою, провів злегка по щоці.
— Потерпи, друже. Не таке ж терпіти доводилось... Обмивши Данилові обличчя й руки, Рябий повернувся
до супутників:
— Чому ж стали як укопані? Живий наш отаман, а це головне. Подряпався трохи — це нічого, заживе. А де ж люципер той зі своїми посіпаками? Куди щезли?
— Та он же в кутку за колимагою, — тицьнув рукою праворуч Стефан Кодряну. — Зачекай, ось я кия замашні-шого виберу...
— Ану, вилазьте, козолупи! — гримнув донець.— І то швидко! Часу не маємо. Бач, які спритні.
— Не дозволю! — переляканим голосом пропищав Чермінський.— Єстем шляхтич! Я крулю поскаржусь! Я...
— Вилазь! Вилазь! — підійшов до колимаги Кодряну, постукав києм рб дверці.— Не барися, пане. Ми й справді часу не маємо.
— Що ти просиш його, Стефане? — обурився Кирило Осика. — Він своїх селян просив коли-небудь? Посторонись трохи, я його іншим робом...
— Я був маршалком! — заверещав Чермінський.— Моя матка...
Осика перегнувся через передок карети, ухопив пана за комір.
— Я сам! Я сам! — запручався Чермінський.
58 Маршалок — голова сейму, голова в раді сановників, старший у
громадському зібранні, у війську тощо.
—
Він вирачкував з-під карети, обтрусився, закопилив нижню губу.
Владислав Забродський повернув його обличчям до себе, пирхнув:
— Ов-ва! Пан не тіко перепудився, а й обкалявся.
— Ха-ха-ха-ха! — зареготали козаки на всю стайню.
— Не позвалям! Єстем шляхтич! — прошипів Чермінський.— А ти, гунцвот ,— глипнув на Забродського,— таке ж бидло...
— Помовч, помовч, пане, — спохмурнів Забродський.— Я хоч і поляк, і католик, а не таке...
— Всі поляки брати, — заскімлив Чермінський.
— Чорт тобі брат, а не ми, — кинув Владислав, вибираючи на долівці кия. — Лягай! Та нюні не розпускай. А то аж дивитися гидко...
Пляйстер — ліки, виготовлені з оливи, каніфолі і воску.
Гунцвот — собачий син, шельма.
— Та що ви? — ще раз крутнувся Чермінський.