Нене Меджіне не треба. Вона тут стала такою злою, такою лихою... Вона не пустить мене...
— Покличе маму Міріам,— мріяв далі Степанко,— йми всі помчимо до корабля... Тільки ж викуп... Як же з ним? Ага... Він кине капшук з грошима на поріг вілли... Так, так, кине, гукне твоєму таткові: "Бувай, Ібрагіме!" — і дарма, буде то галера, бригантина чи й чайка — весь корабель сяятиме для нас золотом. Нам перегородять дорогу слуги, а тато махне шаблею — і всі вони розлетяться, мов пір'їнки. Нам закриють вихід у море великі кораблі, а ми прорвемо їх шик — і вийдемо з гавані, і полинемо в море — і воно теж сяятиме і теж буде золотим...
І вони знову, як і в Кафі, вибігали на берег, шукали місце, де було менше людей і кораблів, і довго-довго дивились на море — спокійне, лагідне, й чекали, коли воно заграє, запіниться, заклекоче, покриється хвилями й ті хвилі принесуть золоту галеру, з якої зійде Степанків татко в супроводі витязів-козаків, щоб забрати їх і вивезти з Галати на Вкраїну, туди, де живуть мужні й відважні козаки, яких бояться не тільки ординці, а й турецькі воїни-яничари, секбани, азаби. Ждали і вірили, що той день недалеко.
Види парусно-гребних кораблів.
2
Колишні невільники легко здолали далеку дорогу від узбережжя Азовського моря, де спалили галеру, до Січі. Щоб не блукати в степу й не опинитись знову в неволі, скористалися давнім шляхом, яким запорізькі козаки не раз поверталися додому з походів на Туреччину: йшли понад Кальміусом, Вовчою й Самарою до Дніпра, а там, переправившись на правий берег, степом прямували до Базавлука.
Шик — стрій.
Степ восени був сірий, одноманітний. Пожухла ковила хвилястим безмежжям тягнулась увсібіч. То тут, то там маячіли висохлі стебла будяків та осоту, миготіли кубельця перекотиполя. Раз у раз потрапляли на очі стада сайгаків, табуни тарпанів. Зрідка стрічалися тури.
Кирило Осика зумів уполювати одного з них, і втікачі два дні ласували м'ясом, що видалося багато смачнішим сай-гачатини й риби, якими харчувалися всю дорогу.
До Січі добралися опівдні. Глянувши з пагорба на високий густий частокіл і жерла гармат, що дивилися прямо на втікачів, Петро Сокира перехрестився і мовив:
— Слава тобі, господи, добрались-таки. Здрастуй, матінко!
— Кому матінка, а кому й мачуха,— усміхнувся Олексій Рябий.
— А то ж чому? — зиркнув на нього Кирило Осика.
— А тому, що Січ шанує тільки сміливих, відважних, працьовитих і не любить боягузів, злодіїв, ледацюг. На Січі панують суворі звичаї — і якщо ти порушуєш їх, тебе жде сувора кара. Злочинців запоріжці приковують до стовпа або до гармати, б'ють киями, вішають, топлять у річці, садовлять на палю.
— Ой-ой-йой! — жахнувся Кодряну.
— Жахатись нічого,— заспокоїв його Рябий. — Ми ж не злочинці й не ледацюги. Січове товариство — дружна, весела, щира сім'я, воно прийме нас, як рідних братів.
І січовики справді зустріли втікачів, як давніх, добрих приятелів. Наступного дня Данило сидів у курені кошового отамана, розповідав йому про наміри Іскандер-паші й Джанібек-Гірея. Кошовий Яцько Неродич Бородавка, кремезний, кряжистий чоловік середнього зросту з пожовтілими вусами, закинутими за вуха, довгастим гостробородим обличчям, уважно слухав Данила.
— Що ж... спасибі, пане-брате,— мовив, коли той скінчив.— Важливі, вельми важливі вісті ти привіз.— Устав, підійшов до вікна, задивився на січовий майдан, де козаки слухали кобзаря. Невдовзі обернувся, сперся спиною на лутку, задумливо проказав: — Самі ми нічого не вдіємо проти Іскандер-паші й Джанібек-Гірея, які ведуть стотисячне військо. Коли б усім козакам, низовим і реєстро--вим, купно виступити...
— А звісно, всім разом! — вигукнув Данило.— Гетьмана Сагайдачного треба кликати. Людолови бояться його, як чорт ладану.
Бородавка знову повернувся до вікна. Довго мовчав. Зрештою якимось глухим голосом заговорив:
— Звісно, треба. Але ж чи піде Сагайдачний з нами?
— А чому ж не піде? — здивувався Данило.— З ким же йому йти, як не з січовиками? Чи мо... він після того, як спалив у шістнадцятому році Кафу, помирився з людоловами?
— З людоловами він не помирився,— зітхнув Бородавка.— Але й з нами не ладить...
— Як це? — не розумів Данило.
— Бач, козаче,— задумливо сказав Бородавка,— збиткування польських панів над нашим людом стало нестерпним. Його вже ніхто терпіти не може — ні селяни, ні міщани, ні козаки. Люди поспіль почали оголошувати себе козаками, братися за зброю. Кажуть, що в тому ж шістнадцятому році покозачених селян на Правобічній Україні було вже більше сорока тисяч. Пани перелякалися. На сеймі стали кричати, що повстанці у Речі Посполитій створюють другу республіку, а в квітні сімнадцятого року послали на Брацлавщину Жолкевського. По дорозі він дізнався, що на Поділля вдерся Іскандер-паша, та й повернув до Дністра, не став битися з турками, бо ж беріг сили для розгрому повстанців. Під Яругою повів з Іскандер-пашою перемови, уклав з ним угоду і поспішив на Подніпров'я, де під Каневом і Черкасами збиралися повстанці. Серед нас не було згоди: голота хотіла битися з панами, статечні козаки надіялися схилити гетьмана на поступки. Жолкев-ський дізнався про це і вирішив скористатися нашими незгодами. В урочищі Суха Вільшанка почав перемови із Сагайдачним, що тягнув руку за статечними. Сукупно з дуками Сагайдачний згодився розігнати по домівках тих, які не були вписані до реєстру, і взяти участь у поході польських панів на Москву. Коли пани піймали облизня під Москвою, то знову взялися втихомирювати повстанців. Тоді нас зібралося під Білою Церквою більше десяти тисяч. Але Жолкевський з'явився й тут. І цього разу зайшло про перемови. Ми хотіли вести їх на раді, а пани — з депутацією. І Сагайдачний з дуками знов повів переговори з панами за нашими спинами. Пани пообіцяли збільшити реєстр до трьох тисяч, платити козакам по сорок тисяч злотих щороку, а старшина згодилась, щоб усі, хто не попаде в реєстр, повернулися до своїх панів. Та читати нову угоду козакам вони не відважились, приховали її. Однак скоро про угоду стало відомо всім, бо ж пани наполягали, щоб Сагайдачний виконував її. І Конашевич пішов на Запоріжжя, спаливнемало наших човнів, поставив залогу на Хортиці. Тоді ми, себто запоріжці, вигшіцики й ті, що самі назвалися козаками, як тільки він пішов на Перекоп, зібралися на раду й обрали нового гетьмана.
— Кого? — насторожився Данило.
— Мене,— усміхнувся Бородавка.— Тепер у нас два гетьмани. За мною іде Запоріжжя і всі, кого пани оголосили своєвільниками, за Сагайдачним — статечні козаки. Я — тут, Сагайдачний — у Трахтемирові.
— Звісно, батьку,— обізвався Данило,— нам треба стояти на своєму. Козача потилиця панам-ляхам не хилиться... Але ж, щоб не сьорбнути ще більше лиха, щоб дати чосу людоловам, мусимо-таки злучитися із Сагайдачним.
— Ясна1 річ: мусимо, — твердо мовив Бородавка.— Нині ворог у нас один. Треба їхати до Сагайдачного.— Підвів очі на Данила, пильно глянув йому в лице.— І найкраще їхати тобі, козаче. Ти привіз тривожну звістку, ти й передаси її. А від мене додай: низове товариство, як і завжди, готове до бою з людоловами. Коли ми виступимо разом, здобичники побачать, що в нас є ще порох у порохівницях.
— Що ж, батьку, я не проти. Як треба, то треба. Того ж дня Данило разом зі своїми друзями залишив Січ,
а через день він уже добивався, щоб джура доповів Сагайдачному про нього.
— Зажди, козаче, зажди,— крутив головою джура.— Зайнятий батько Конашевич. Дуже зайнятий.
— А ти зайди в світлицю, скажи, що депутація прибула,— наполягав Данило.
— Не поспішай, козаче. Гетьман теж депутацію приймає. Спудеї з Київської школи в нього. Два дні чекали.
— Та зрозумій же ти, голово дерев'яна, — починав гніватись Данило,— що в мене нагла, дуже нагла справа. Я з агарянської каторги втік, вісті важні привіз.
— Скінчить гетьман розмову, скажу.
І як не вмовляв Данило джуру, той не пускав його до гетьмана доти, поки з світлиці не вийшли чотири юнаки в довгополих киреях.
— Проходьте, пане-брате. Батько Конашевич вас чекає,— промовив тоді джура Данилові і вклонився.
Сагайдачний стояв посеред світлиці. Він був високий,моложавий, хоч у чорній бороді густо пробивалася сивина, а на високому чолі над острішкуватими дугастими бровами тонкими кривими борозенками тьмяніли рясні складки.
— Так чого тобі так нетерпеливилось, козаче? — усміхнулись чорні очі Сагайдачного й стомлено прикрились на мить довговіїми повіками.
— Ваша ясновельможність,— розхвилювавшись, почав Данило.
— Навіщо така врочистість? зауважив гетьман.— Козаки мене зовуть батьком.
— Батьку гетьмане,— заспішив Данило.— Я з полону, з каторги агарянської вирвався. Там дружина моя із сином у турецького купця в Кафі гибіє. Від неї дізнався, що турки й татари в похід на Ляхистан збираються...
— Не поспішай, козаче,— промовив Сагайдачний, дістаючи люльку.— Звідки твоя дружина довідалася про це?
— Купець своїй дружині розповідав, а Марія моя підслухала випадково. Це ж вона нам і вирватися помогла.
— Почекай, козаче, не поспішай,— знову зупинив його гетьман.— Розповідай спокійніше — і про все по порядку. Сядь краще.
Данило опустився на край стільця, передихнув і почав розповідати про своє життя в турецькій неволі, про втечу з Кафи.
— Тож мушу до Криму повертатися,— закінчив розповідь.— Татарин, який Марії допоміг нас визволити, викупу чекає. І Марія із Степанком жде. Рятувати якось треба.
— Треба, треба, козаче,— обізвався гетьман.— Але й Україну рятувати треба. І не тільки Україну. Ай Молдавію, і Волощину, і Польщу. Весь світ християнський рятувати треба.
— А треба. Звісно, треба,— аж підхопився з місця Данило.
— Сядь,— спокійно мовив Сагайдачний.— І гетьмана Жолкевського, і воєводу Граціані повідомити треба. Як там січовики?
Данило зам'явся.
— Ти мене зизим оком не накривай , козаче. І я, і Бородавка — обидва добра хочемо нашому народу, обидва прагнемо, аби йому краще жилося. Тільки не одним робом цього домагаємось.
— Січовики й сьогодні готові до походу.
— Ну й гаразд. Тоді й гаятись нічого. Тож прошу тебе: бери трьох-чотирьох моїх козаків — і спіши до Жолкевсь-кого. Якщо не в Жовкві він нині, то в Кракові. Сам розкажеш йому про все, що чув, що бачив. Згадай, як і полякам у полоні доводиться.