Вони доповіли ватагові, що всі вісім татар затаїлися на тому боці лісу і пильно стежать за братковецькою дорогою та полями.
– Ну що ж – їдь, Семене,— вислухавши розвідників, нарешті, дав згоду.— Проведемо тебе через ліс, а далі хай бог веде.
У лісі тим часом розвиднілось, і тепер Семен та опришки швидко виїхали на узлісся, з якого видно було згарища, що залишились від Братковець.
– Щасливо, легіню! – побажав Семенові ватаг, і юнак торкнув повіддя.
Каштанка ніби того й чекала, бо здригнулась, нащурила вуха і стрілою вилетіла з лісу.
Далі події розгорнулись так, як передбачав Семен. Татари, помітивши самітнього вершника, забули про обережність і, покинувши схованку, помчались за ним навздогін. Вони, мабуть, думали, що це втікає від ясиру хтось з черніївців. Таку здобич не можна було пустити з рук.
Каштанка, ніби розуміючи, що від її ніг залежить життя Семена та черніївців, неслася як вітер, спритно обминала перешкоди, перестрибувала рівчаки.
Але й неповороткі на вигляд татарські коні чимдуж неслися слідом за Капітанкою, ледь доторкаючись копитами землі. Особливо виділявся швидкістю чорний жеребець з великою незугарною, як довбня, головою. На очах меншала відстань між цим жеребцем та Каштанкою, і Юру почала огортати тривога. Ось татарин зняв лук і, не цілячись, послав навздогін юнакові стрілу.
Ситуація ставала грізною. Молода Каштанка вибивалася з сил… Але в Братківцях уже помітили втікача та ординців. З села висипав гурт вершників, за ними одна за одною – височанські сотні.
Блиснули шаблі, застогнала під копитами коней земля, покотився над полями бойовий клич побратимів.
– Шайтан, Височан! – злякано загорлали татари і, припинивши погоню, повернули коней у ліс.
– Рубайте поганців топірцями, за мушкети поки що не беріться,— застеріг опришків Юра, кладучи на тятиву стрілу.
Ватаг, як і всі горяни, вмів користуватися луком і замолоду мав славу досвідченого лучника. У горах лук ще й зараз був у пошані, особливо на ловах, бо мушкетний постріл полошив звірів, а стріла вбивала мовчки.
Татари примчали на узлісся, але тільки вони звернули на доріжку, як з лісу, їм назустріч, просвистіли дві стріли, і два вершники звалилися на землю.
Ординці, розгубившись, затупцювали на місці.
Ще дві стріли, що полетіли слідом за першими, також злучили в ціль. Одна звалила третього ординця, друга влучила в шию чорного жеребця, який ледь не здогнав було Каштанки. Жеребець захрипів, став дибки і разом з вершником звалився на землю.
Татари дико закричали і влетіли в ліс. Три сотні шабель, що мчали полями, несли їм неминучу смерть. З засідки на ординців ударили опришки.
Блиснули топірці, дзенькнуло залізо, і за хвилину на узліссі знову запанувала тиша. Тільки кілька татарських коней помчали полями без вершників та трупи поганців валялися на закривавленій землі.
Височанці, які скоро прибули на узлісся, захоплено позирали на опришків, що після всього спокійно попихкували люльками.
Тепер уже ніхто не міг попередити татар про небезпеку, і Височан сподівався застукати їх зненацька. Поспішаючи лісовою доріжкою, він раз у раз з гордістю позирав на сина. Семен своїм вчинком здобув у побратимів пошану.
Ліс незабаром закінчився, і перші шеренги вершників раптом побачили таке жахливе видовище, що від нього мороз пішов по тілу. Ховаючись за спини бранців і підганяючи їх шаблями, татари дряпались по схилу гори на замок. На мурах і валах стояли озброєні черніївці і, не знаючи, що діяти, заламували у відчаї руки. Треба було приймати якесь рішення.
Пущені з гори каміння та колоди в першу чергу розчавили б братківчан, серед яких були їхні родичі, приятелі і навіть батьки, сини та дочки.
– Ось тобі татарський спосіб на колоди,— понуро озвався до Семена Юра.
– Бери, Василю, своїх сапогівців і одріж ватагу од коней,— отямившись від жахливого видовища, наказав Хаячкові Височан.— Вікторівці і комарівці, з ботом за мною! —торкнув острогами коня.
"Смерть поганцям!" – покотився над землею бойовий клич, і три сотні побратимів, висипавши з лісу, понеслися на татарів.
Захоплені зненацька, ординці завили з переляку і, покинувши бранців, метнулися до коней, що паслися в лузі над річкою. Але вже було пізно. Сапогівці, виконуючи наказ Височана, одрізали ватазі дорогу в луг і, швидко впоравшись з конюхами, заволоділи кіньми.
Ординці зупинились, вишикувались півмісяцем під горою, поклали на тятиви стріли. Люті, з перекошеними злобою обличчями, вони були схожі на вовчу зграю, що потрапила в обмет.
Вилискуючи шаблями, летіли на них височанці.
До татарів залишилося, може, півсотні кроків, як в повітрі раптом, ніби рій джмелів, задзижчали стріли, і кілька вершників з криком звалилося на землю.
Удруге ординці вже не встигли покласти стріли на тятиви. Вістрям сокири врубалися побратими у татарські шеренги, розсікли їх, розклинили, зламали.
Над полями знявся зойк поранених.
Відкинувши луки, татари й собі взялися за шаблі. Але, звикши воювати в сідлі, вони, незважаючи на кількісну перевагу, на землі почували себе непевно.
З гори тим часом, озброєні вилами, косами та сокирами, спускалися черніївці.
Семен, охоплений бойовим завзяттям, врізався конем у саму гущу ворогів. Блиснула в руці юнака сталь, злетіла татарська голова, і шабля знов піднялася угору. Але якийсь татарин рубнув Капітанку по голові, і з болю вона здибилася так несподівано, що Семен, втративши рівновагу, зсунувся з кінської спини на землю.
Татари шарахнулись від здибленої Каштанки, і хтось, спіткнувшись об Семена, впав на нього. Семен відчув, як чиїсь пальці вп’ялися йому в горло, стиснувши ніби кліщами, зупинили дихання, і юнакові почорніло в очах. Але завзяття перемогло хвилинну слабість. Зібравши сили, Семен щосили штовхнув ординця коліном у черево. Татарин зойкнув, і пальці на горлі дещо розціпились. Наступний удар дозволив Семенові повністю звільнитись від ординця. В загальній метушні ніхто не придивлявся до того, що діється на землі. Відступаючи в паніці, татари спотикались об лежачих, падали на них, накривали їх собою. Під горою татарських тіл Семен почав задихатися.
Раптом юнак відчув, що дихати стало легше, і жива гора вже не так тисне на нього. Одкривши очі, він побачив над собою злякані обличчя батька та Юри. Помітивши, що Семенові загрожує смертельна небезпека, вони прорубалися в татарській гущі до нього.
Семен з трудом піднявся з землі. У голові гуло, тіло нило і боліло, ноги дрижали й згиналися як солом’яні.
Юра, сплигнувши з коня, швидко обмацав юнака з ніг до голови.
– У сорочці легінь народився,— заспокоїв стривоженого Гната.— Тільки й того лиха, що гуля на чолі та синець під оком. Видно, іншу долю бог йому призначив.
Височан, не знаючи, чи лаяти сина, чи хвалити, мовчав.
Битва тим часом вщухла. Взяті височанцями та черніївцями у два вогні, татари, зрозумівши, що дальший опір марний, кидали зброю і просили навколішках пощади… Тим, хто загине в бою з невірними, пророк Магомет обіцяв рай, у якому час минатиме на ловах, бенкетах та розвагах з одалісками. Але ординці не квапились до магометового раю. Вибираючи неволю у гяурів, вони сподівалися, що рідня або хан виміняють їх на українських невольників.
Дві сотні ординців узяли в полон височанці, здобули безліч усякої зброї та коней, визволили понад сотню бранців – братківчан, що плакали від радості.
В бою полягло і кілька побратимів. їх тіла поклали на вози, щоб одвезти додому та поховати в рідній землі за християнським звичаєм, насипати над ними високі могили – на пам’ять для нащадків.
Втрата товаришів боляче вразила побратимів, і вони із злістю поглипували на ординців, не приховуючи своїх почуттів і намірів. Але Височан раз і назавжди заборонив убивати полонених, і хто зламав би наказ, того чекала сувора кара.
Семен, який встиг уже роздобути вогнистого татарського жеребця, під’їхав з батьком та Юрою до братківчан. Пізнавши ватажка, вони із сльозами на очах благословили його за визволення з татарського ясиру.
– Подякуйте ще й оцьому легіню, бо він того заслуговує,— показав на Семена Юра.
Юнак зашарівся від несподіваної похвали, розгублено зиркнув на ватага, повів очима по братківчанах і зупинив їх на дівчині з золотими косами. Вона, ніби дитина, тулилась до кремезної і ще не старої жінки. Та шорсткою спрацьованою рукою ніжно гладила дівчину по голові, і Семен здогадався, що це мати та дочка.
Дівчина, мабуть, відчула його погляд, бо, піднявши голову, глянула на юнака, і Семен стрепенувся. Серед львів’янок не бракувало красунь, та й Зосю Закревську бог вродою не скривдив. Але жодна з них не могла зрівнятись красою з цією синьоокою, босою і бідно зодягненою селянською дівчиною.
Семена враз огорнуло непереможне бажання під’їхати до дівчини, заглянути в її сині очі, почути її голос. Довго не роздумуючи, він торкнув коня.
– Дивлюся на вашу радість, і самому мені радісно,— звернувся до матері та дочки.
Дівчина цікаво позирнула на вродливого вершника, який висловлювався якось так по-вченому, і приязно до нього всміхнулась. Від того усміху Семенові стало так весело на душі, ніби туди зазирнуло сонце.
– Радіємо, що бог не розлучив нас, не віддав нехристам на поталу,— озвалася жінка.— Як подумаю, що могла вже не побачити своєї дитини, то ще й зараз серце завмирає з жаху. А ти хто такий? – задивилась на молодого вершника.
– Гната Височана син, Семен,— відповів якось нерадо, ніби бажаючи затаїти своє походження, юнак.
– Ой, леле! – аж сплеснула у долоні жінка.— Це ж, нашого підгірського ватажка. Передай батькові, що Марія Ковальчук з Братковець і її дочка Оксана будуть за нього все своє життя молитись. Оксано! Дочко! Поклонись йому низенько, бо й він також нас визволяв, життям своїм ризикував,— показала на Семена.
Дівчина, зашарівшись, схилила перед ним голову, і Семен збентежено ахнув. Що сказали б, побачивши таке видовище, львівські отці-дидаскали? А товариші-спудеї? Певне, склали б віршу або комедіон про нього.
"Як поклонялися во время оно Дівиці спудею Симеону".
Але ні отців-дидаскалів, ні товаришів-спудеїв близько не було, і молодий воїн заспокоївся.
Від Марії Семен дізнався, що вона вдова, а Оксана— її єдина дочка. Ординці наздогнали їх під лісом, до якого обидві не встигли добігти.
Розмовляючи з Оксаною та її матір’ю, Семен навіть не здогадувався, що за ним з доброзичливим лукавством стежать дві пари очей – батька і Юри.
Раптом сердитий крикливий голос, од якого здригнулися Марія і Оксана, перервав їхню розмову.