Виходили довгі, зручні столи.
Був уже полудень, як почали прибувати перші гості. Збиваючи куряву, примчалися на здобичних кримських огирях побратими з Сапогова і Комарова з своїми сотниками – Хаячком і Яремком Поповичем. Вони були в розкішних, мережаних сріблом і золотом каптанах, здобутих у боях від татарських мурз та беїв, а гостроверхі хутряні шапки підсилювали їх схожість з ординцями.
Поруч з мушкетами у побратимів траплялися тугі татарські луки та оздоблені самоцвітами шаблі-карабели. За таку зброю можна було придбати табун коней, і не один поміщик та королівський управитель пробував було вимантити чи навіть силою відняти таку здобич.
Але височанців охороняли від панської сваволі ухвали галицького сеймика, староста, канцлерські декрети і понад двісті побратимських шабель. Власне, не староста і декрети, а саме ці шаблі вселяли страх свавільним поміщикам, бо Височан нікому не дарував кривди, заподіяної побратимам. Якось сп’яна поранив було пан Лігенза побратима Тиміка Завадовського, і за тиждень не стало пана Лігензи. Застрілили бутного шляхтича, як повертався з юрбою гайдуків та рукодайних з Галича. Гайдуки, рятуючись од куль, розбіглись мов зайці, а коли прибули старостинські рейтари – за височанцями і слід захолов. Скривдив пан Сіцінський побратима Івана Чорного, і тої ночі пішов з димом панський двір. Пан Рамбулт, почуваючи себе безпечним за мурами свого невеличкого, але міцного березівського замка, кинув у льохи двох побратимів, ще й погрожував, що вчинить те саме з Височаном. Але сталося інакше. Темної ночі хтось одкрив таємну хвіртку в мурі, і в замок вдерлися опришки. Легіні зарубали пана Рембулта, недолюдка-економа та кількох собак-гайдуків.
– То сам бог карає панів за сваволю,— з глумом говорив ватажок.— Та й каратиме далі за кривди побратимів.
На Підгір’ї всі знали, що крім бога тут не обійшлося без Височана. Але прямих доказів проти ватажка та височанців не було, і навіть щорічні рочки – з’їзди шляхти, що відбувалися у Галичі, ні в чому не могли їх звинуватити.
Слідом за сапогівцями та комарівцями прибули інші гості.
Прийшов вікторівський священик Грига, який давненько закінчив Рогатинську братську школу, але ще й досі не забув спудейського життя. Привітавшись з Семеном, Грига тут же повів з ним розмову про ті далекі часи, коли він сам був спудеєм.
– "Гди яку реч добре відаєш, любо філософію, любо теологію, любо астрономію, математику, арифметику, любо риторику або яку іншу науку, тая на розумі чловічем, яко на таблиці, єсть написана",— сміючись, похвалився перед Семеном, що й досі тямить "Правила школьниє".— А такого смачного борщу та гречаної каші зі шкварками, якими годували нас у бурсі, я вже двадцять років не їв. На свято Йоана-Хрестителя, нашого патрона, давали рижову кашу з цукром та родзинками, ще й посилану тертим мигдалем. Благодать. Ми на неї цілий рік чекали. Ти кажеш, Що тепер на латину налягають. Ми тоді більше грецькі письмена вивчали. Од греків віра наша православна прийшла. Але, як то мовлять, "темпора мутантур ет морес" – змінюються часи і звичаї.
Почувши од Семена, що у старших класах вже не січуть спудеїв різками, а садовлять ледачих на ослячу лаву і одягають на голову паперову корону з написом "рекс асінорум"[13], отець Грига незадоволено похитав головою.
– Наука без бука, як мода без вінця,— поділився з Семеном своїми поглядами на педагогіку.— Найславетніші педагогуси захваляють березовий прутик. За моїх часів преподобні отці-дидаокали навіть філософів[14] так чухрали, що й досі моторошно, як згадаю.
Гості сміялися, запитували свого священика, чи й він скуштував березового прутика і яка у рогатинських отців була рука.
Серед розмов та жартів минав час, але господарі, видно, ще когось чекали, бо не запрошували гостей за столи і раз у раз позирали на дорогу.
– Їдуть, їдуть! – загомоніли раптом присутні, показуючи на гурт дивно одягнутих вершників, які несподівано вигулькнули з поблизького лісу.
Йшли легені з Ясениці Через Осмолоду,
Надибали пана Яна,
Кинули у воду,-
покотилася над селом бадьора коломийка.
– То нові побратими з-під Печеніжина,— пояснив скупо Гнат і кинувся аж за ворота зустрічати вершників.
Гості хитро переморгнулися. Вони знали, що це за легіні, які кидають у воду панів, але ніхто не висловив того вголос.
Стрункі, як гірські ялиці, смагляві, чорноокі, вершники були одягнені у короткі сірячки і льняні, вишивані вузькою червоною смужкою сорочки, випущені поверх товстих вовняних холош. Вони носили не шапки, а круглі чорні крисані, прикрашені пишними павиними пір’ями, а на ногах мали шкіряні постоли. З-за широких, оздоблених сріблом і бронзою чересів визирали перламутрові головки пістолів. У кожного вершника був за спиною мушкет, а в руці – залізна сокирчина на довгому і тонкому ясеновому топорищі.
В очах печеніжинських побратимів таїлася якась настороженість та зосередженість, а на вродливих обличчях позначилися завзяття та гордість.
Гнат аж тричі почоломкався з ватагом печеніжинських легінів – літнім, кремезним гуцулом і з пошани до гостя сам узяв від нього коня.
Вікторівці знали, що Височана і ватага Юру єднає давня приязнь, яка народилася під дзенькіт шабель та свист стріл.
Молодий, ще не обізнаний з ординськими хитрощами, Гнат переслідував з горсткою побратимів татарську ватагу, що загналася аж під Печеніжин, і потрапив у засідку. Порубаний і постріляний, ледь тримаючись у сідлі, він уже втратив надію на рятунок. Раптом голосний клич – "Бий, рубай поганців!" – сколихнув горами, і сотня вершників на невеличких конях врізалась, як лезо меча, в татарську гущу, розсікла її надвоє, зім’яла.
Стікаючи кров’ю, Гнат помутнілими очима спостерігав за дивовижною битвою. Незнайомі вершники не вживали ні шабель, ні списів, а спритно залізними сокирчинами зрубували, ніби капусту, татарські голови. Особливим завзяттям та одвагою виділявся молодий кремезний вершник, який час від часу подавав сокирчиною якісь знаки своїм товаришам.
"Це, мабуть, опришки, а він їх ватаг",— подумав Гнат, і чорний туман ліг йому на очі.
Не кинув ватаг Юра вмираючого Височана на поталу вовкам та крукам, привіз у Печеніжин. Три тижні найславніші знахарі напували Гната відварами різних трав і квітів, мастили різними мазями.
Усе це згадав тепер Гнат, ідучи поруч з ватагом.
Юра часто навідувався до нього, хворого, і вони вели довгі, запальні розмови про правду і кривду, добро і зло, шукали способів, як допомогти своєму народові.
А на прощання ватаг подарував йому топірець, який і досі висить у світлиці під образами, на почесному місці, нагадуючи про минуле, про їх дружбу.
Відтоді вони багато разів зустрічалися, спільно переслідували татарських наїзників, разом веселилися за одним столом і сумували над лихоліттям, яке настало на їх рідній землі.
Такою була й сьогоднішня зустріч, і в очах Гната та Юри світилася радість.
Отець Іван коротко поблагословив трапезу, і гості з веселим гомоном сіли за столи, дружно піднесли до уст кухлики.— Пригощайтесь, добрі люди, чим хата багата,— припрошував гостей Гнат, задоволено позираючи на столи, що ломилися од їжі та напоїв.— Пригощайтесь і не нарікайте опісля, що за столом у Височана по бороді текло, а в роті не було.
– Не гніви бога, Гнате!-обурювалися гості.— Для такої гости двох черев мало.
– Чрево єсть яки бездна,— сумно озвався отець Грига, одрізаючи спорий кусень свинячої печені.
– Оно же гріхів наших начало,— уминаючи курячу ніжку, докинув від себе дяк Онуфрій.— А ще сказано єсть: "Хто плоті годить, той душу погубить".
– Виходить, пане дяче, що нас, кметів, чекає рай, а всіх панів – пекло,— пожартував хтось.— Вони ж суть чревоугодниками.
Гості засміялися, а дяк ображено покосився на жартуна.
– Тепер, Семене, навчишся в мене попівської справи і за рік сам попом станеш,— запропонував Грига, щоб змінити тему розмови
– Дякую, отче Гйане, за щире слово,— дипломатично ухилився від відповіді Семен.
– Йди до нас, легіню,-порадив Юра.— Житимеш у горах так вільно, як орел під хмарами. А наші гуцулки чорноокі як очима кинуть – ніби вогнем обпечуть,— підморгнув лукаво.
– Страшно, дядьку Юро. Можна згоріти,— не розгубився Семен, і ватаг засміявся.
– Не ваб його, молодого, буйним життям і чорноокими гуцулками,— з докором звернувся до ватага Грига.— Народ наш стогне в неволі, скрізь кривда і неправда, і нікому з ними боротися. А розумний піп і в смутку потішить, і в біді допоможе.
Ватаг хотів щось відповісти, але його випередив комарнівський сотник Яремко Попович.
– Хай привчається до військового ремесла,— порадив палко.— Ляхи не вічні. Шляхта п’яна, збабіла, одвикла од (військової оправи, і ціла Польща тримається зараз на найманцях. Посполитого люду – як жолудів на дубі. Але без розумної голови не здобудемо над панами перемоги.
– Аби ж то другого Сагайдачного послав нам господь, то всі ляхи присмирніли б,— загомоніли гості – То була наша, підгірська кров, хоч і шляхетська.
– Розумний був гетьман. Тільки зле вчинив, що допоміг ляхам під Хотином,— з докором похитав головою Грига.
– Дуже зле вчинив,— підхопили за Григою гості.— Якби гетьман не врятував панів, то турки та татари знищили б їх дощенту і навіть поганого плоду од панського роду не залишилось би.
– Султан теж не йшов на Україну з хлібом-сіллю,— заступився за гетьманом Височан.
– Орда, Гнате, як повінь,-нагадав ватажкові сапогівський сотник Хаячок.— Нахлине, напакостить і спливе. А лях – як болячка. Мучить, поки не замучить, І ненаситний, як вовк. З мертвого шкуру здер би.
– Дерихлопські![15] —кинув їдко Яремко Попович.— Народ на них працює, найманці за них воюють, гайдуки та челядь їм служать, а вони тільки п’ють, гуляють, у карти грають і в розпусті живуть.
– Для нас це на користь,— озвався Семен, який досі мовчав.
Гості, не розуміючи, на що він натякає, здивовано переглянулись.
– Не второпаю твоїх слів,— покрутив головою Юра.
– Сказав комарнівський сотник, що на панів працюють, за них воюють, а вони од розкоші та розпусти бабіють,— нагадав слова Яремка Поповича Семен.— Розкіш і розпуста згубила колись Рим і Візантію. Були колись такі держави удесятеро могутніші й багатші од нашої Речі Посполитої,— пояснив гостям.— Розкіш та розпуста привела їх до занепаду.