Такій гусці небагато треба, а він, може, вже й одружений".
На землю лягала ніч, десь далеко застогнав пугач, біля віконця карети безшумно пролетів кажан, і Зося злякано скрикнула. Навіть пані Закревська принишкла, задивилась тривожно у темряву. Ніч має свої права…
– До Братковець ми нині вже не доберемось,— сумно озвалась, розгубившись, Закревська.— Та й залишатися тут на цілу ніч небезпечно.
– Та де ж би я дозволив панству тут ночувати? – жахнувся Семен.— Недалеко Ямниця, а там при дорозі корчма, в якій можна переночувати.
– Вашмосць галантний і розумний,— похвалила Семена Закревська, з радістю приймаючи його пропозицію.— Не те, що мій Базилі…— зітхнула зажурено.
Прив'язавши буланих ззаду до карети, Гарасим ляснув батогом, і коні рушили.
– Якби не вашмосць, то хіба я сам мусив би впрягатись у шлею,— засміявся Базилі, який їхав поруч з Семеном за каретою.— Мама ніколи не забула б мені такого нічліга. Цигани справді обманули мене, як дурника, та ще й при фірманові. Тепер ціла околиця знатиме, бо хлоп язика за зубами не втримає. Треба всипати йому нагаїв, щоб мовчав.
– Вашмосць, бачу, одважний з кріпаками,— зауважив Семен.
– Вацьпан мене ображає,— обурився Базилі, але, згадавши, що без допомоги Семена не добереться до Ямниці, присмирнів. – Та й чого пан Семен так захищає цих хлопів?
– Бо це, вашмосць, мій народ,— пояснив Семен.— Я з нього вийшов і однієї з ним віри. Колись він був вільний, і всі його боялися та шанували. Донині ще лунає слава про галицького Осмомисла, про Романа, Данила і Лева. То вина бояр і вельмож, що той народ нині так гірко бідує. Вони спочатку його закабалили, а згодом запродали чужинцям.
– Звідкіля пан Семен знає про це? – здивувався Базилі.— Я у конвікті[8] отців єзуїтів такого не чув. Правда, вчився я там недовго, бо не маю хисту до науки. Але треба вашмосці знати, що ми, Закревські, теж православні,— признався Семенові.
– То навіщо вацьпану здалися оці єзуїтські конвікти? – дорікнув Семен.— Ліпше було йти в нашу Львівську братську школу. Там пан Базилі багато корисного дізнався б про свій народ і свою віру. А навчають там краще і більше, ніж у конвіктах.
– Батько велів,— виправдувався Базилі.— Каже, що дні православної церкви лічені, що православна шляхта вся окатоличиться і Закревським також треба подбати про те, щоб урятувати свій маєток і герб.
– Куди вітер віє, туди й верба хилиться,— з гіркотою похитав головою Семен.
– Еге ж! – не зрозумівши іронії, радо підтакнув Базилі.— У нас рідня чимала. Троє братів та три сестри, і на всіх одні Братківці. Є, правда, ще чималі пустирі, але вони не заселені і не дають ніяких прибутків. Як трапиться хтось одважний і розумний, що зуміє заснувати там осаду на сирому корені і матиме силу відстояти втікачів-кріпаків од їх панів, то пустирі наберуть ціни. Але де взяти такого чоловіка? А тому ми мусимо заздалегідь подбати про себе. Я перший скоро покину Братківці,— зітхнув журливо.— Поїду шукати своєї долі. Спочатку побуду при дворі якогось вельможі, а після вступлю на королівську службу і, може, одержу від короля якісь кращі землі.
Базилі замовк, може, замислився над тим, що принесе йому майбутнє, а може, лихий був на себе на свою щирість, і далі вершники їхали мовчки.
Удалині заблимали скупі вогники.
– У ямницькій корчмі світиться,— порушив розмову Семен.
– Швидше б до неї добратися, а то я голодний як вовк,— поскаржився Базилі. – Вацьпан, певне, як слід пополуднував, а я ледве перекусив мискою драглів і фунтом ковбаси, бо мама квапилась додому…
Не встигли б проказати і п’яти отченашів, як карета зупинилась перед корчмою, і фірман постукав пужалном у ворота. На подвір’ї забрехали собаки, хтось зазирнув у шпарку між колодами і, мабуть пересвідчившись, що мандрівники люди мирні, одчинив ворота.
За хвилину Закревські і Семен зайшли до великої кімнати, освітленої кількома каганцями та сосновими смоляками, що в’язанками лежали в кутку. Каганці та смоляки диміли й коптіли, і їдкий дим стелився по приміщенню, кусав очі.
Посередині корчми стояли два довгі дубові брудні столи, за якими, незважаючи на пізній час, сиділо за їжею і питвом чимало всілякого люду. З одягу і поведінки можна було здогадатися, що це дрібні мандрівні гендлярі, фірмани і заможніші селяни. Вони раз у раз цокались дерев’яними кухликами, сперечалися, перегукувались через столи, жартували. Серед них було й кілька жінок з розпашілими обличчями – перед ними теж стояли кухлики з оковитою.
Поява нових гостей тільки на мить зацікавила присутніх, але не викликала збентеження, не перервала веселої трапези. У корчмах зустрічаються різні люди, знатні і посполиті, багаті й бідні, і за столом усі рівні. Це підтверджували навіть закони Речі Посполитої, кажучи, що "як хлоп шляхтича в корчмі уб’є, від басаринку[9] має бути вільний"[10]. Інакше простий народ обминав би корчми десятою дорогою.
Ямницька корчма належала до кращих на Підгір’ї, і за хвилину перед голодними мандрівниками з’явились миски з печеним і вареним м’ясом та рибою, хліб, ковбаса, дзбан пінистого пива та пляшка горілки.
Тепер, за одним столом, Семен мав змогу краще придивитись до пані Закревської та Зосі. Єймосць була висока, і хоч їй минуло вже сорок, на обличчі ще залишились сліди колишньої вроди. Дівчині було років під вісімнадцять. Струнка, але не тендітна, зблизька вона здавалася ще принаднішою, як тоді, у віконечку карети.
Корчемне товариство явно не сподобалось Закревській. Насупившись, вона з презирством позирала на розвеселілих сусідів. Вони поводилися так, ніби її не помічали. Роззухвалилося хлопство…
Базилі, який не вперше бував у корчмі, сприймав усе, що тут діялося, байдуже, і тільки Зося, радіючи нічній пригоді, була весела і збуджена…
Семен звелів корчмареві занести Гарасимові кільце ковбаси та кухлик горілки. Не бажаючи показатися скнарою, розщедрився для свого фірмана і Базилі, вдаючи, що не помічає мовчазного незадоволення матері.
Семен, хоч і голодний, не доторкався до їжі, чекаючи, поки пані Закревська запросить усіх вечеряти і перша сягне по хліб та м’ясо.
– Вацьпанні, певне, тут лячно, і вона прагне якнайшвидше додому?-звернувся до дівчини, яка сиділа поруч з ним.
– Не вгадав пан Семен,— засміялась весело Зося.— Вдома добре, але нудно. Тільки й моєї розради, що заграю на клавікорді та заспіваю.
– Панні театрумів забагається,— їдко кинула Закревська.
– Хіба дивитися театрум так грішно, пане Семене? – не злякалася матері Зося.
– Од театрумів і радість, і наука,— заступився за дівчину Семен.
– А вашмосць бував у ньому? – зацікавилася дівчина.
– І бувати бував і навіть у нашому спудейському театрумі різних персон показував,— похвалився Семен.— То міщан, то купців, то шляхтичів, а раз навіть римського імператора.
– Який пан Семен учений! – здивувалась дівчина.— І в школах учився, і за імператора був. Вашмосць мусить відвідати нас у Братківцях, розповісти про театрум і привезти нам якусь гарну книжку. Таку…
– Про любов,— з іронією закінчила за дочку Закревська.
– Авжеж! – хитнула головою Зося і ніби ненароком торкнула черевичком Семенів чобіт.— Ми всі навчилися читати, бо зараз така мода, але татко дає нам тільки книги про життя святих. Вже напам’ять їх знаємо,— поскаржилась Семенові.
– Не гріши!-гримнула на дочку Закревська, незадоволена такою розмовою.— Краще вечеряймо! – запропонувала, беручи шмат риби та хліб.
Ні Семен, ні Базилі не дали себе двічі запрошувати, і навіть Зося з апетитом уминала все, що було на столі.
Повечерявши, Закревська захотіла спати. Корчмар відступив для жінок ванькир, і Закревська стала прощатися з Семеном, який не захотів ночувати у корчмі. Вирішив, незважаючи на пізній час, повернутись до Вікторова.
– Ми того вацьпанові не забудемо,— ласкаво запевнила Закревська, подаючи Семенові для поцілунку руку.— І просимо відвідати нас у Братківцях.
Маючи дочку на порі, Закревська в душі була вельми задоволена таким несподіваним знайомством. Семен їй сподобався. Розумний, освічений, хоч і "підлого" походження, але нобілітований, та й у старого Височана в тайнику не одна сотня дукатів…
– Будемо чекати вашмосці,— додала від себе й Зося, поглядаючи значущо на Семена, і ніжно стиснула йому руку.
З
У Височанів чекали гостей.
Гордий, що син закінчив львівську школу, Гнат задумав відзначити таку подію веселим бенкетом. Багатий та гостинний, Він любив і повеселитися, І погомоніти з приятелями за кухлем пива та меду, затягнути за столом давню пісню.
Отож, засукавши рукави Гнат жваво викочував на подвір'я бочки з пивом та горілкою з його власної гуральні.
Ця гуральня була колись кісткою незгоди між Височаном і підгірськими поміщиками, муляла їм очі. Навіть староста дорікав йому, що присвоює собі шляхетські привілеї, ламає королівські декрети, які дозволяють займатися гуральництвом тільки тому, хто "бене натус ет посесіонатус"[11]. Він, підгірський ватажок, був тільки вільним хлопом, зобов’язаним нарівні з кріпаками купувати пиво та горілку у поміщицьких шинках.
Тяжівський "посесіонат" Сулятицький навіть напав з гайдуками та рукодайними[12] на його хутір, щоб спалити гуральню. Це діялося давно, ще до його, Гнатової, нобілітації. Але, згадуючи ту подію, ватажок ще й досі посміхається в сивіючі вуса.
Поганий день вибрав тоді пан Сулятицький для нападу. Добрі люди попередили Гната про лихий намір поміщика.
Понад півсотні побратимів прибуло на його заклик до Вікторова і разом з вікторівцями так всипали гайдукам і рукодайним Сулятицького, що вони отямились аж у Тяжеві. Самого Сулятицького побратими спіймали, привели на хутір, викачали у дьогті, на пір’ї, ще й силоміць так напоїли горілкою, що тяжівський пан два дні валявся п’яний під гуральнею на посміховище людям. Сулятицька, яка приїхала по чоловіка, уздрівши таку машкару, од якої ще й неприємно смерділо, заголосила з горя та сорому на все село. Тяжівська челядь ледве одшуровала лойовим милом та піском свого пана і серед ночі, щоб ніхто не бачив, повезла додому. Кажуть, що відтоді пан Сулятицький гидує хмільним, як чорт свяченою водою.
Не дармував і Семен. Без шапки, у розстебнутій сорочці, він, незважаючи на святу неділю, прибивав цвяхами до вбитих у землю патиків пропахлі живицею смерекові дошки.