Магістрати суворо наказували тих, хто порушував спокій ярмарків та торгівлі, і навіть шляхетство тут недопомагало. Бешкетність накликала лиху славу на місто, лякала заїжджих купців, шкодила торгівлі, позбавляла міщан заробітків, а магістрат – прибутків од податків.
Боячись, щоб гнів не переміг розсудливості, Семен торкнув коня і, супроводжуваний насмішками циганів, швидко від’їхав. Зараз він навіть був радий, що цигани обдурять бундючного шляхтича.
За хвилину, оддавши циганам каштанів та доплату. Закревський став власником буланих.
Цигани радісно загалайкали і ніби кудись кваплячись, цілим табором покинули торговицю.
Коло полудня торг припинився. Хто що мав купити той купив, крамарі закрили крамниці, м’ясник: – ятки, і народ став розходитися. Залишивши непроханих коней на наймита Гарасима, Семен подався до міста – замовити у зброяра Продуна мушкети для нових побратимів.
Кузню та ливарню Семен застав зачиненими, а самого Продуна зажуреного та пригніченого.
– Доконали мене гаспидські пани райці,— поскаржився Семенові зброяр, і його обличчя нервово засіпалось.— Закрили зброярню.
– За податки,— здогадався Семен.— Така біда – не біда,— підбадьорив зброяра.— Побратимам потрібні мушкети, і половину грошей я можу заплатити за них хоч зараз,— сягнув по гаманець.— Буде чим заткати райцям горло.
– То не в податках справа,— ніби довбнею, вдарив кулаком об стіл Продун, і його обличчя набрало такого жорстокого, хижого вигляду, що Семенові стало лячно.— Гроші ще знайшлись би. Але райці ненавидять мене, бо я твердо тримаюсь православної віри і свого народу. А до Галича прибули два сандомирські зайди, відкрили зброярні і звинуватили мне, буцімто я крадькома продаю зброю опришкам. Райці тільки того й чекали. Ми, Продуни, зброярі з діда-прадіда. Мої пращури ще нашим галицьким князям зброю кували, з Романом і Данилом у походи ходили. Наш рід старий, як сам Галич. Що мали бути господарями галицької землі, нині стали кріпаками. Але вічно так не буде, бо тільки один, бог вічний. Посполитий народ, доведений до відчаю, схопиться ще за зброю. Я своєї крові не пожалію, але й чужої тоді вже не пощаджу. Ой, не пощаджу,— аж здригнувся од ненависті. – Якого пива наварили, таке й питимуть.
Семена глибоко вразила заподіяна Продунові кривда, але він нічим не міг допомогти зброяреві. Скрізь простий народ зазнав кривди та знущань од "своїх" і чужих, скрізь ждав того дня, коли зможе відплатити їм за своє горе.
Височан згадав про суперечки спудеїв – хто найбільше спричинився до того горя. Одні твердили, що така божа воля інші нарікали на запроданців-вельмож, які за золото, шляхетські вольності, привілеї, почесті та маєтки продали ляхам-чужинцям свій народ і рідну землю.
Він, Семен, також був тої думки, що винні запроданці.
Гарячі спудейські голови, а серед них і йога, Семенова, довго шукали способів зарадити лихові. І знаходили тільки один. Той, про який згадував Продун, на який чекав весь український народ.
– Скажи батькові, що десяток мушкетів завжди для нього знайдеться,— озвався несподівано Продун.— У добрі руки даю… Хай захищає народ от татарви. Як прийде час, то поверне їх проти панів і запроданців. Не дивуйсь, що маю цей запас,— помітив здивування Семена.— Я не нинішній, і сподівався, що райці колись доберуться до мене. Заздалегідь заховав кілька десятків найкращих мушкетів, хай лежать до слушного часу.
Попрощавшись з Продуном, Семен подався над Лукву, де чекав на нього Гарасим. Сонце ховалося за небокрай, як вони виїхали з Галича і почвалали польовими дорогами у Вікторів.
Околиця була спокійна і безпечна. Лісових розбійників винищив староста, про татар давно не було чутки. Дорогою ще врядигоди зустрічалися селяни, які поверталися з полів додому. Але чим далі, тим менше їх траплялося, і врешті дорога опустіла.
Раптом Гарасим зупинив коней і показав на річку. Там, де був брід, бовваніла в воді якась карета, а біля неї метушився вершник. Він під’їздив конем то до правого, то до лівого віконця, і щоразу з карети доносився жіночий лемент.
– Зараз довідаємося, що там сталося,— торкнув коня Семен, сягнувши на всякий випадок рукою до пояса по пістоль.
– А навіщо це вам? – знизив байдуже плечима Гарасим.— Заїхало якесь панство у воду та й не може вибратись на берег. Либонь, коні мізерні, і карета для них заважка. Хай собі талапаються навіть до судного дня. Трохи нижче є ще один брід.
– Ти хіба оглух і не чуєш, що в кареті хтось плаче,— розсердився на парубка Семен.— Може, з людьми якась біда трапилася,— і помчав до річки. Зупинивши на березі коня, ахнув з дива.
У річці, втішаючись купіллю, лежали циганські буланки, а вершник біля карети був ніхто інший, як пан Базилі Закревський.
– Чолом вашмосці! – глузливо привітав шляхтича Семен.— На такому відлюдді особливо приємно зустріти когось знайомого. Вашець, бачу, вчить своїх буланків плавати.
Закревський, розгубившись од несподіванки, нервово засовався в сідлі.
– Добре вашмосці жартувати,— буркнув неприязно.— То не коні, а норовисті гаспиди,— люто ушкварив нагаєм одного з буланих, що байдуже сприйняв удар.— Годину отак мучусь,— поскаржився Семенові.— Це його вина,— показав нагаєм на слугу, який злякано щулився на козлах карети.— Ось я його зараз…— підняв нагай.
– Стривай, пане Закревський! – вигукнув так грізно Семен, що Базилі, забувши про фірмана, наїжачився, ображено засопів.
– Твоя, а не його вина в тому, що тут діється. Не розуміючись на конях, ти знехтував розумною радою свого кріпака,— присоромив він шляхтича.
– Затям, вацьпан, що завжди винен хлоп,— холодно процідив крізь зуби Закревський, пускаючи попри вуха Семенові закиди.
– Базильку! А коли ми вже поїдемо?-почулося з карети жалібне нарікання.
– Чи не казала я тобі, Бевзю, не міняй коней, не порадившись з розумними людьми,— озвався інший, строгий жіночий голос.— Який біс спокусив мене їхати з тобою до Галича, та ще й узяти з собою Зосю. Ой, одчухрає тебе тато, одчухрає, що цілий місяць на м’яке не сядеш.
– Мама ображає мене при чужих людях! – вигукнув з досадою Базилі, червоніючи з гніву і сорому.
– Тьху на тебе, дурного! – верескнула ображена пані Закревська.— Не супереч своїй матері, бо люди й так знають, що ти дурний, як пень, і впертий, як віслюк.Розмова набирала гостроти, і Базилі вважав за краще припинити її
– Мама сердиться і ще ладна сказати щось прикре,— заздалегідь попередив Семена.— В таких випадках навіть батько не зважується з нею сперечатись.
– З ким ти там розмовляєш? – поцікавилась раптом пані Закревська, вихиляючись з віконця карети.— Вацьпан хто такий?-помітила Семена.
– Мій знайомий! – непевно пояснив Базилі.
– Не тебе питають! – гримнула на сина пані Закревська.— Цей твій знайомий, певне, такий, як ти.
– Семен Височан! До послуг єймосці, пані,— в’їхавши конем у воду, відрекомендувався Семен.
– Шляхтич чи підлонароджений? —неспокійно позирнула Закревська.
– Нобілітований[7],— не затаїв свого походження Семен.
У віконечко визирнуло миловидне рум’яне дівоче обличчя з кирпатеньким носиком, заплаканими очима і привабливими пухлими устами.
Дівчина боязко глянула на Семена, і, імабуть, згадавши про свої заплакані очі, швидко сховалась.
– Стривай же, вацьпан,— вигукнула Закревська.— Чи ти, бува, не родич пана Гната Височана, який так славно воює з татарами? А може, його син?
– Єймосць угадала,— підтвердив не без гордощів Семен.— Син.
– Яка мила несподіванка,— подобрішала Закревська.— Зосю! Цей кавалер – син пана Гната Височана, про якого говорить ціле Підгір’я.
Дівчина вдруге визирнула з віконечка, кокетливо всміхнулася і, ніби засоромившись свого вчинку, зашарілась.
"Яка ж вродлива білявка",— маючи на увазі Зосю, відзначив Семен.
– Єй-же, вашмосць! – гримнула несподівано на Семена Закревська.— Сидить собі кавалер у сідлі, як квочка на гнізді, і пальцем об палець не вдарить, щоб нам допомогти. А може, вацьпан гадає, що ми з Зосею тут ночувати будемо? Га? Ось, бачиш, дочко, які нині кавалери настали,— скривилася з презирством.
Зося з-за спини Закревської подавала Семенові якісь знаки, мабуть, просила, щоб він не ображався на матір.
– Га, га!-зареготав єхидно Базилі.— Дісталося й вашмосці.
– А ти чого іржеш? – з обуренням глипнула на сина Закревська.— Накоїв глупства, ще й радіє. Ой, Базилі, Базилі! – зітхнула сумно.— І коли вже ти наберешся розуму?
Семен, який спочатку розгубився, всміхнувся.
– Гарасиме! А глянь-но, чи не вдасться щось зробити, щоб витягнути карету на берег,-звернувся до парубка.
– Починається,— буркнув незадоволено наймит і, закасавши штани, побрів у воду.
Порадившись про щось із фірманом Закревських і оглянувши буланих, Гарасим розчаровано розвів руками.
– Ці сухоребрі не витягнули б навіть порожньої карети,— штовхнув ногою одного з буланих.— Треба їх випрягати і замінити нашими.
Гарасим і фірман насилу зняли з буланих упряж. Почувши, що вони вільні, коні раптом підвелись з води, і, не кваплячись, почалапали на берег. Це сталося так несподівано, що всі з великого дива тільки ахнули. Фірман Закревських хотів було їх зупинити і знову запрягти в карету, але Гарасим тільки махнув рукою. В упряжі булані негайно повторили б свою витівку.
Запрягши в карету непроданих Семенових коней, Гарасим голосно йокнув, ляснув батогом. Коні натужились, рвонули і за хвилину витягли карету на берег.
– Рятівнику ти наш! – аж вигукнула на радощах Закревська.— Під’їдь-но, вацьпан, сюди і привітайся з нами як годиться,— запропонувала ласкаво.
Семен, нахилившись з сідла, галантно цмокнув руку Закревської.
– Привітайся і ти, Зосю, з паном Височаном,— звернулась до доньки Закревська, і з віконця висунулась біла, ніжна дівоча рука, затремтіла, як метелик, у Семеновій долоні.
– Ми вдячні вацьпанові, що не залишив нас у біді,— защебетала Зося і якось нерадо, спроквола вивільнила свою руку з Семенової долоні.— Прошу не кидати нас на цьому пустищі, бо тут дуже страшно. А може, вашмосць одвезе нас аж у Братківці?-попросила, позираючи при цьому ніжно на Семена.
– Як панні Зося накаже, то готовий навіть на край світу,— галантно запевнив дівчину Семен, кладучи руку на серце.
– Нам аби до Братковець,— незадоволено кинула Закревська, а сама подумала: "Цей Височан, видно, баламут… Закрутить дівчині голову, що потім клопоту не оберешся.