Стверджують, що навіть близьке перебування біля такого отруйника може спричинитися до висипки на тілі і підвищення температури.
Проте "отруйний плющ" із нашим плющем нічого спільного не має. Він родом із Північної Америки, а до нас був завезений лише в минулому столітті як дивинка для окраси магнатських садів. І хоч приживається він у нас порівняно непогано, проте через свій вовчий характер широкого розповсюдження так і не набув — мало бажаючих поратися з ним. Бо серед майже сотні рослин, здатних викликати в людини болюче подразнення шкіри, "отруйний плющ" стоїть на першому місці. Тож із цим заморським зайдою дійсно сусідство для людини — вкрай небажане.
Чи не найбільша незвичайність нашого плюща звичайного — його цвітіння і плодоношення. Адже він розпускає зонтики своїх зеленавих квіточок восени, коли всі інші рослини уже викохали плоди. А чорненькі ягоди "гарячого дерева" достигають… рано навесні. Зимовий холод не тільки їх не лякає, а навіть сприяє дозріванню.
Кажуть, колись богиня квітів Флора йшла по землі і наділяла долею кожну рослину. Усе зело наввипередки тягнулося до своєї повелительки і випросило для цвітіння — весну, а для плодоношення — осінь. А плющ тоді жив на дні глибокої ущелини. Отож поки вибрався звідти, то й запізнився на побачення з Флорою. Тому в нього з квітами та ягодами не так, як в інших рослин.
Сувора краса й оригінальність плюща людині до вподоби. Приручений, він по всіх усюдах укутує затишні альтанки, зірчасто мережить численні арки, зеленою лагідністю снується по підвіконнях. Спокій і тиху задуму дарують зустрічі з цією рослиною.
Людина від плюща має й інші вигоди: із його соку вона виготовляє високоякісний лак, листям підгодовує овець, коли в них є маленькі ягнята, а з гірких плющевих ягід одержує ліки…
І все ж якусь невідому нам властивість плющ і досі тримає в таємниці. Бо чого ж тоді птаство таке охоче до плющевих ягід? Бо чого ж тоді олень, щоб вижити після отруйного укусу фаланги, чимдуж поспішає поїсти плющевого листя?
— Оце здорово! — раз у раз повторював Іван Михайлович, поки ми оглядали тонкострунну плющеву колонію.
Потім пояснив:
— Років п’ятнадцять тому я цей ліс уздовж і впоперек сходив — на плюща тоді не натрапив. А він, виходить, осьдечки прижився. Здорово, га?..
Русальний квіт
Із полотна війне таємничою чарівністю місячного сяйва, тремкою тишею теплої літньої ночі. І заполонить уяву дивна дивина. Довго перед очима у сріблястому мареві хитатимуться дівочі постаті в білих сорочках до п’ят, з пишними розпущеними косами. І гойдатиме темна річкова гладінь великі блюдця білих водяних лілій.
Художник Іван Миколайович Крамськой назвав свою картину "Русалки", переповівши у ній мовою пензля давню слов’янську легенду про русальний квіт — латаття біле, або, як їх у нас частіше називають, білі водяні лілії, що обернулися на русалок.
Колись один з літніх тижнів у нас називали русальним. Існувало повір’я, що саме в ці дні русалки із білосніжних лілій стають "простоволосими дівами" і водять танки біля річок. А дівчата й хлопці тоді не ходили купатися поодинці, щоб русалки не залоскотали. Наймарновірніші носили при собі стебла полину і любистку — це повинно було відлякувати русалок.
Особливо небезпечний так званий мавський Великдень — четвер русального тижня. У цей день дівчата і жінки навіть не працювали, щоб не прогнівити русалок. А вже про те, щоб у річці хлюпатись, не могло бути й мови. Коли ж котрась змушена була ступити у воду, то мала обов’язково спершу кинути туди трохи полину. Проте вважалося, що й полин не допоможе, якщо на воді в цей час біло іскриться русальна квітка.
Мене нітрохи не дивує, що з усіх водяних квіток у цієї слава найдзвінкіша. Бо ж хіба не заслуговує вона того!
Коли літнього ранку приходжу до тихого озерця, де на підрум’яненому сонцем плесі срібляться лілії, мене завжди охоплює якесь незвичайне почуття. Ніби в казку потрапив. І я справді ладен повірити, що це не квіти, а зорі нападали сюди вночі з небесної височіні та так і залишилися на воді. Вірили ж колись північноамериканські індіани, що латаття біле утворилося з іскор, які впали після зіткнення двох зірок. А зіткнулися зірки тому, що засперечалися, котра з них володітиме стрілою, яку пустив у небо один великий індіанський вождь.
Узагалі, мабуть, немає такої країни, де б не було легенд про білу водяну лілію. Звичайно, там, де вона росте.
В Італії, наприклад, поширена легенда про красуню Мелінду, яку вкрав болотяний цар-страховисько і одружився з нею. Від того шлюбу й народилося латаття біле, пелюстки якого нагадують колір обличчя Мелінди, а тичинки — золотаві коси красуні. Щороку вкриває Мелінда трясовину квітами, нагадуючи своїй згорьованій матері, що вона жива, вічно юна і царює над болотом.
Через тисячоліття дійшла до нас стародавня грецька легенда про водяну німфу, яка палко покохала силача Геракла. Але той не відповів їй взаємністю, і німфа з горя обернулася на квітку білої водяної лілії. Тому й досі наукова назва рослини — "німфа біла".
А знаменита одолень-трава наших предків, виявляється, теж не що інше, як ця ж рослина. Тільки в давнину, за переказами, мала вона силу незрівнянну, перемагала всілякі недуги і нечисть. Відвар її нібито допомагав від зубного болю й отрути, а ще вважався "любовним напоєм" — пробуджував палкі почуття в серцях гордих красень. Та найбільше вірили в одолень-траву купці, посли та інші мандрівні люди. Хто лагодився в дорогу, запасався цією травою і вимовляв такі слова: "їду я в чисте поле, а в чистому полі росте одолень-трава. Одолень-трава! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати сира земля, поливали тебе дівки простоволосі, баби-самокрутки. Одолень-трава! Здолай ти злих людей, щоб злого про нас не думали, поганого не мислили; віджени ти чародія, ябедника. Одолень-трава! Здолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні, пеньки і колоди. Заховаю я тебе, одолень-трава, біля самого серця, на всій путі і на всій доріженьці".
Чого тільки не вигадували про цю квітку! Яких тільки забобонів про неї не було!
У середні віки біла водяна лілія стала незамінною рослиною для знахарів-шарлатанів. З її допомогою вони бралися лікувати будь-які хвороби. І для цієї мети квіти треба було збирати зовсім не так, як усі інші. Зривати їх належало в певні години, на ніч, при цьому щільно заткнувши вуха і звертаючись до квітки з ласкавими словами. І квітку треба було не зрізати, а тільки зривати. Бо зрізане стебло почне кривавитися, і від цього людину стануть переслідувати тяжкі сни, а то й заманить безодня. Сушили квіти в тіні, біля північної хатньої стіни обов’язково висячими, інакше рослина втрачала силу.
А "лікували" то й узагалі оригінально: висушені квіти підвішували над ліжком хворого саме проти болючого місця...
Відійшли в минуле знахарі-шарлатани, а разом з ними канули у вічність і їхні незбагненні "методи" лікування. Зате лишилася народна медицина, яка без знахарського "чаклування" мудро використовує ліки, наготовані для людини самою природою. Звичайно, не обійшла народна медицина своєю увагою й білої водяної лілії і послуговується нею значно успішніше, ніж те вдавалося знахарям— шарлатанам.
Послужлива пам’ять наших дідусів і бабусь донесла до нас чимало дивовижних переказів і повір’їв про русальний квіт. Одне з тих повір’їв застерігає: квітку білої водяної лілії не слід приносити в дім, бо разом з нею до хати прийде і нещастя.
Здогадуюся: це дуже закохана в природу, далекоглядна й передбачлива людина придумала таке! Певно, любила усією душею це біло-срібне водяне диво і турбувалася про його збереження. От і зронила першою з уст слова, які допомогли зберегти рослину для далеких нащадків, тобто для нас з вами.
І тепер, коли бачу, як стрімголов кидаються у воду запопадливі молодики, щоб мерщій зірвати часто одну-єдину лілію, що не знати як ще уціліла, коли бачу зів’ялий, розтерзаний квіт у руках тих, хто повертається з річки, якось жаль стає, що оте старе повір’я нині уже забуте.
…Ось серед круглястих листків латаття ясніє велика біла квітка — усміхається сонцю і сама аж промениться. Хто запримітить її — зупиниться, задивиться, замріється. І на мить одним уявиться похмурий замок із Шекспірового "Гамлета", усіяне лататтям озеро і божевільна Офелія у вінку з білих водяних лілій — вона, співаючи, повільно занурюється у воду, глибше, глибше, і ось уже тільки квіти плавають на поверхні… Іншим — дзвінкоголосі молоді гречанки, які сплітають з водяних лілій вінок для міфічної красуні Єлени в день її весілля з царем Менелаєм. А ще іншим — Уля Громова, героїня з Краснодона. Пригадуєте початок "Молодої гвардії" Олександра Фадєєва? Дівчина захоплено милується русальною квіткою: "Ні, ти лиш поглянь, Валю, яке це диво! Розкіш! Наче вирізьблена… Адже вона не мармурова, не алебастрова, а жива, та яка холодна! І яка тонка, ніжна робота, — людські руки ніколи б так не зуміли. Поглянь, як вона спить на воді, чиста, строга, байдужа… А оце її відбиття у воді, — навіть важко сказати, яка з них краща, — а барви? Дивись, дивись, вона ж не біла, тобто вона біла, але скільки одмін — жовтавих, трохи рожевих, якихось небесних, а всередині, з цією вологою, вона перлиста, просто сліпуча, у людей бо таких барв і назв нема!"
Невловима арніка
Усе повторилося. Як і минулого разу, і позаминулого. Тітка, цього разу, звичайно, інша, якийсь час прискіпливо роздивлялася нас, ніби прицінювалась і зважувала, чи варто ділитися з незнайомими людьми хай маленькою, але все ж таємницею, а потім, немов змилостивившись, показала рукою уздовж річки:
— Та отам за поворотом повно того зілля.
Зазирнула ще раз у наш альбом, кивнула головою:
— Атож, воно! Кожен день по корову йду — бачу. Воно…
Йдемо, куди показала тітка. Ще здалеку помічаємо жовтогарячий цвіт понад берегом. Мимоволі прискорюємо ходу і… Ну, звичайно ж, це не арніка гірська, а звичайнісінький оман британський, який на Поліссі росте повсюдно.
…Із давнини донесла народна легенда розповідь про те, як зліг у постіль великий князь Данило Галицький. Зліг не від ворожої рани і не від тягаря прожитих років — у повному розквіті сил підступно підкралася до нього проклята дихавиця, почала душити так, що й життя стало немилим.