А то ходім у хату… Га?
— Ні, ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..
Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях…
— Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… от так… Ой, не тули так, — і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який вже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!
І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, що похмурився і дививсь кудись на вулицю. "Чортова дівка, — подумалось йому, — поки не дивишся на неї — липне; сам почнеш липнуть — одлипа".
— Та й чудні ви, баби! — усміхаючись, вимовив він.
— Чого так? — трохи здивувавшись, спитала Мотря.
— Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата, — собакою зробишся…
— Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, — тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на його.
Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.
— А справді, слухай, одружився б ти зо мною? — якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала: — Тільки не думай, що я справді хочу, — я тільки питаю.
— Про всякий, значиться, случай? — усміхнувся Ілько.
— Та то… вже…
— Чи оженився б я з тобою? — протягнув він і, пильно удумавшись, подивився на неї. І за сим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними, як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними, як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга. — Хто його зна… — ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: — А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже ж треба тоді покинуть гульню?
— Так не оженився б?
— Та навіщо тобі знать?
— Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!
— Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?
— Я так, хотіла тільки довідатись, — сухо кинула Мотря і задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі. — Тільки ти не думай, що я набиваюсь, або-що! — стрепенувшись, засміялась Мотря. — Може, не вийшла б за тебе, якби ти й хотів. Я так тільки… Стій, стій, — перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, швидко, наближався хтось, співаючи. — їй-бо-гу, Андрій! — зблідла Мотря і нервово усміхнулась. — О! хитрий, чорт! наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхи!..
Ой не ходи, козаче, до мене,
Буде слава на тебе й на мене… —
взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких, навипуск штанях, у такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати.
— Я ж казала, що Андрій! — прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело й швидко заговорила до Ілька, що підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхавсь до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий, високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями лице з червоними плямами там, де у інших буває смага; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса, — і роблячи се все повагом, не поспішаючи, й собі весело, привітно посміхався й наближавсь до них.
— А! І Андрій сюди! — наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його:
— А я от се йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…
— Драстуй, Ільку, — перебив її Андрій, — грієшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечері…
І недоговорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, — і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:
— А-а-а-е-е-е!.. Смієшся! А! Смієшся ще! Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!
А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось набік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.
— Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! — схаменувся сторопілий Ілько. — Уб’єш же! Годі! — і потягнув за руку.
— Ільку! Не в своє діло не мішайсь! — прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. — Заступників не треба!
Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.
— Та уб’єш!.. Хіба ж можна так? — одступив трохи Ілько.
— Не твоє діло!
— Та про мене! — здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. — Вб’єш, сам одвічать будеш.
— Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! — зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька. — Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! "Я заступлюсь!", каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!
— Ну, ти… — одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько. — Бо як дам…
— Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! — і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
— Скажена баба, їй-богу! — ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
— Підеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Ілько.
— Небезпремінно. А ти? — підвів голову Андрій.
— Та хто його зна…
— Гайда вдвох!
— Чого?
— Поможеш мені.
— Та у тебе ж Остап є.
— Та ну його к бісу — самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
— Та хто його зна… їй-богу… — зам’явся Ілько.
— "Та хто його зна!" А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й "робота" ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!
— Та я розумію, чого ж, — образившись трохи, промовив Ілько, — що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв — та й герехт!.. Або як що — в морду, в ухо…
— А потім побачили, взяли — і в тюрму. Так?
— Ну!..
— От то-то ж бо і є, що "ну"! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем — і йди в пивну, і не одвічаєш!
— Та воно так, — згодився Ілько, — коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
— Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне зрадіє…
— Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?
— Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
— Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида — палив; чи розбить кого — бив. А се, приставляться… Не можу!
— Скажи, що не хочеш, — усміхнувся Андрій.
— Ну, от ще!
Змовкли.
— Чого то вчора до тебе батько твій приходив? — трохи згодом промовив Андрій.
— Та звісно, чого! — засміявся Ілько. — Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
— Ну?
— Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.
— А він?
— "Так вони, — каже, — не грабують". — "І я, — кажу, — не грабую". — "Брешеш, — каже, — ти, — каже, — тим і живеш!" — "Ба ні, — кажу, — як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…"
— Бо чортма того драть! — хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
— Ну, да! — зареготався Ілько. — На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..
— Хоча бідного все-таки жаль…
— Та ну да, жаль! — підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія. — Звісно, бідний — що? Зараз заплаче…
— Ну, а батько ж що?
— Та що? "За се, — каже, — на тім світі з тебе будуть шкуру драть". — "Еге! — кажу. — До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?"
— А він що?
— Плюнув та й пішов додому.
— Ну, да, — почав Андрій, — то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.
— Ну, що там! Ударю раз, два…
— Ого! Добре раз, два, — засміявся Андрій, — а як тому ковбасникові щелепи звернув?
— А чого ліз? — зареготався Ілько. — Я йому…
— Бач, якби ти робив так, як я, — перебив Андрій, — не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
— Ну да, — муркнув Ілько.
— А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
— То коло Хаїмовського?
— Еге ж.
— Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам. Та то все одно, а вбили б.
— А вбили б, гаспиди! — зареготавсь Ілько. — Якби не підскочив ти, убили б!
— А як хлопцями ще були, — підхопив Андрій, — то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…
— А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було! — оживився Ілько. — Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…
— Хм!.. — гірко усміхнувся Андрій. — То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!..
— Та чудний ти, їй-богу, Андрію! — винувато глянув Ілько. — Хіба ж я не хочу?
— Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
— То тільки, говориш, підговорювати у пивну?
— Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.
— Та я піду… А десятка ж буде?
— Як удачна робота буде, то й дві дам!
— Ну?!
— Їй-богу! Так обіцяєш?
— Обіцяю.
— Їй-богу?
— Їй-богу.
— Ну, гляди ж! — встав Андрій.
— О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм.