Сьогодні обіду не будуть варити!!
— Який там обід...
А на "Востоке" в одній з палуб, де розмістилися матроси, біля ліхтаря примостився Кисельов. Думаючи, що всі товариші поснули, він вийняв свій щоденник і почав повільно щось записувати.
— Пишеш? — почувся з темного кутка тихий голос Паліцина.
— Пишу.
— Вчений об'явився, хе! — в'їдливо сказав Сорокін і посміхнувся.
— Ну ти, досить зуби шкірити! — Паліцин звівся на лікоть. Від цього руху освітилося його лице. На темному фоні позначилося чисте чоло, на якому завжди якось тихо сяяла зосереджена думка.
— Пиши, Кисельов. Записуй, коли послала тобі грамоту доля. Я гадаю, що в людських справах тільки те й вічне, що написане, а так помремо, і сліду не лишиться,— був ти чи не був на землі.
Почувся глухий звук. Палуба затремтіла. Це сигнали "Мирному" гриміли в темряві.
— Про нас що-небудь напиши, Кисельов. Чуєш? — Паліцин дивився поперед себе, освітлений мерехтливим світлом.— Напиши, як трудилися ми, страждали і що творили для науки... неграмотні.
— Напиши, що води вже в трюмі знову шістдесят дюймів,— попросив Мамлієв.
— Почекай. Кому там потрібен твій трюм,— тихо заперечив Паліцин.
— Він не тільки мій, він і твій.
— От і не треба. Пиши, Кисельов, більше про красу. Скільки краси ми бачили в світі. Про острів Отанту...
— Написав про Отанту,— сказав Кисельов.
— І які жителі превеликі та гарні собою і смирні.
— Записано.
— А є острови без людей, лише птахи. І снігу не буває ніколи.
— Вста-ва-ай! Вахта...
Беллінсгаузен і Завадовський в трюмі "Востока". Води по коліна, наче й не було в Порт-Джаксоні ніякого ремонту.
— Що робиться?!
— Знову тече, вашскобродь! — сповіщає Гладкий. — В носовій каюті біля форштевня протікає. Чуєте?
Беллінсгаузен і Завадовський стривожено прислухаються: дзюрчить...
— Конопатили, оббивали міддю, — не помагає. Гниль — дерево.
— Що можна подумати з цього приводу? Ось тобі й не червоніючий Джон Пайпер...— думає вголос Беллінсгаузен. Йому важко стримати досаду, але він стримується. Не треба при матросах давати волю своїм почуттям.
— Доведеться збавити паруси,— спокійно і діловито говорить Завадовський, зрозумівши свого начальника,^-інакше нас заллє.
— Не можемо. Не встигнемо вийти з зони криги.
— Що ж робити?
— Іти, як ідемо...
— Дозвольте, вашскобродь! — просить Гладкий. — Тверезо міркуючи,— Гладкий робить гідний жест у бік своїх товаришів,— ми вже більше пройшли, ніж іти. Коли ми поклали вже тут стільки праці, і довір'я до вашого високоблагородія, і науки, давайте... Зрештою, це тільки вода і вітер, особливої премудрості немає. Будемо вже качати до кінця. Давай, Паліцин! Юсупов! Курли-гін! Взяли.
Раптом глухий тріск. Від сильного удару криги по правому борту корабля всі похитнулись.
Командири кидаються нагору. Лейтенант Демидов, що керував кораблем, полотніє від хвилювання. На щастя, удар потрапив тоді, коли корабель спускався носом униз.
Ніч наступила, ніч.
День.
І знову ніч.
Немає шторму кінця й краю.
— Завтра різдво!
— Га-а?!
— Різдво завтра! — кричить Касаткін, гойдаючись на обмерзлій реї. Паруси вкриті льодом. Все ковзається. Не тільки рук для роботи, зубів не вистачає. Держись, Касаткін!
— Завтра різдво!
— Так! — відповідає Пилип Блоков.— Співають сьогодні у нас в Росії!!! Христа славлять!.. Ой!.. — Пилип Блоков посковзнувся. Завмерло серце в грудях на одну лише мить. Ослабнувши, розтиснулись руки. Крижаний вітер. Піднявши величезну хвилю, кидає корабель у прірву, розгойдується щогла від моря до моря,— і немає на ній Пилипа Блокова.
Яка музика розкаже? Які пісні? Чи розпачливий крик серед ночі?..
Давно це було. Минуло сто тридцять років, але дивіться,— ось він один в океані далеко за кормою.
— Прощайте!..— хоче гукнути він рідній матері й сестрам з темряви далекого свого часу, але хвиля закриває його.
В кают-компанії і палубах ніхто не знає про це. Згадуючи батьківщину і рідних, п'ють гарячий грог і співають різдвяних пісень друзі його й командири.
— Людина за бортом!!! Всі зіскакують з місць.
— Людина за бортом!!!
— Хто?!
— Не можу знати! Кажуть, Блоков.
— Блоков! Блоков Пилип?!
Кинулись на палубу офіцери й матроси. Темрява, й бризки, і крен корабля.
— Хто за бортом?!
— Матрос першої статті Блоков Пилип,— доповідає вахтовий офіцер.
— Заходів урятувати вжити неможливо,— доповідає Торсон.
Скорбота охопила корабель. В одному лише трюмі не знають про загибель товариша і, качаючи воду, линуть думками в далеке дитинство.
Але ось спускається у трюм Паліцин.
— Братці, Блоков загинув... Пилип.
— Пилип?! А-ах!.. Блоков?
— Так. Немає Блокова.
— Царство небесне. Справний був моряк.
— А який велетень! Ось вона, доля...
Довго згадували товариші Блокова, забувши про свято і гнилий трюм. Дзюрчала вода з щілин, хвилювалося "внутрішнє море" без угаву.
— Ну, що ж, братці? Взяли?!
— Гей, взяли!..
Кінчається шторм. З'являється крига. Пінгвіни, начебто радіючи з негоди корабля, оточують його, пригнічуючи своїм диким концертом. Навіть неповороткі кити розгулялися. Вискакуючи з води сторч майже на весь свій дивовижний зріст, і пірнаючи, і знову здіймаючись, і фонтануючи, наводять тугу на людей. "Восток" заглиблюється в сферу льодів і туману.
— Вогонь!
— Вогонь!
— Вогонь!
Три постріли з гармати в туман. Прислухаються на салінгах. Прислухаються біля бортів, на марсі, на юті. Немає відповіді. Не рухається звук. Але ось лунає жахливий рев буруна.
— Слуха-ай! — подає команду Беллінсгаузен.
В одну мить люди стають по всьому колу корабля: на бліндареї, гальюні, на трапах, на нижніх східцях ближче до води. Напружено й безмовно вдивляється і вслухається екіпаж: звідки бурун? Де айсберг? Де розбивається зиб об його печери, створюючи це ревіння?
— Слу-ухай! — командує вахтовий офіцер на баці. Очі придивилися. Слух напружений у всіх до краю.
їх багато, бурунів. Айсберги навколо, не напоротись би.
— Вогонь!
Немає відповіді "Мирного".
— Слу-уха-ай! Біля самої води на трапах слу-уха-ай! — наказує Завадовський.
Раптом лунає катастрофічний стук і шум — розвалюється айсберг. Цей крижаний велетень рушиться від близького пострілу "Мирного".
— Увага! Єсть "Мирный"!
Гудіння бурунів доноситься з різних боків. Не менше дванадцяти айсбергів оточили корабель. Куди рухатись?
— Крига! Крига!
— Праворуч на борт!
Затрубили сигнали, залопотіли паруси, падають купи снігу і стеклярусу із снастей на палубу. З оглушливим ревом зовсім близько пропливає крижана гора, схожа на руїни фантастичного білого замка з бійницями, баштами, арками і статуями крижаних велетнів.
На "Мирном" прислухаються до гуркоту й шуму.
— В зачарованому царстві,— говорить Обернібісов, показуючи Лазареву в бік крижини.— Погляньте, скільки їх!
— Не чути "Востока"? — питає Лазарев Новосіль-ського, що тільки-но увійшов.
— Ні.
— Виходимо з туману.
— Слава богу.
Раптом "Мирный" захитався. Що таке? Паруси обез-вітрились.
Всі вибігають нагору і буквально застигають в оці-пенінні: "Мирный" опинився у вузькому коридорі поміж двома величезними айсбергами з одвісними стінами. Ці стіни піднімалися з океану вгору втроє вище корабельних щогл, створивши тимчасову рухому ущелину.
Матрос Розгуляєв гукає з грот-салінга, що ущелині кінця не видно вгорі.
Чи пройде "Мирньїй" поміж Сціллою і Харібдою, чи зімкнуться вони й розчавлять його, як маленьку раковину?
"Пройшов?! Ні!" Розгуляєв проноситься повільно і плавно серед грізного мовчання айсбергів, що невпинно зближаються. Оціпенілий, зіщулений від страху і захоплення, немов уві сні або в казці, дивиться Розгуляєв на одвісний велетенський щит. Все ближче й ближче крижані стіни. Раптом, наче з веління чарівної руки, кристалічні велетні крижини пронизуються світлим ізумрудним кольором. Сонячне проміння миттю перетворює їх в освітлені незчисленними вогнями палаци, біля яких кити пускають високі фонтани. Зверху падають каскади найдивовижніших форм, а з правого боку...
В крайньому напруженні застигають вахтові на всіх трьох салінгах, проносячись в гробовій тиші по ущелині. А з правого боку зовсім близько крижина-велетень, ціле місто з мармуровими палацами, колонадами, банями, арками, напівзруйнованими мостами, срібними селами, фантастичними, казковими.
Всі затамували подих.
Чи вистачить інерції у "Мирного"?
Вже реї торкаються кінцями велетенських стін,— так близько вже зійшлися вони.
"Пронеси, господи... пронеси, пронеси!"
Сімдесят чоловік екіпажу завмерли внизу на своїх постах, і кожен, дивлячись угору, зі стиснутими судорожно руками, повільно розсуває крижані стіни:
"Давай, давай, давай!"
Кожен боїться вимовити слово, щоб звук не струсонув стіни. "А що, коли раптом рухнуть стіни на корабель від одного лише звуку?"
— Я гадаю, протягнемо,— шепоче на вухо Лазарєву лейтенант Обернібісов, уперше за всю подорож відчувши небезпеку.
— Думаю — так. Обов'язково, — відповідає пошепки Лазарєв. (До штурмана Ільіна).— Проходимо... проходимо... проходимо... (Голосно). Пройшли!!!
Пройшов "Мирный". Подув боковий вітер, залопотіли знову вітрила. І не встигають всі вигукнути від радощів "ура!" як, потрясаючи пустелю шумом і тріском, починають падати у воду "великі частини оного айсберга".
"Восток" в тумані. Зиб. На салінгах, на баці, біля бортів все перетворюється в слух. Беллінсгаузен буквально не сходить з бака.
— Не чути "Мирного"?
— Ні! Айсберг ревів! Розвалився!
— Ще раз дайте залп! — наказує Беллінсгаузен.
— Єсть! (Виходить).
Чути в тумані команду, грім гармат, дзвінки.
— Слу-у-ха-ай!
— Туман розходиться! — кричать на салінгу.
— Рідшає туман. Бачу!.. Ні-і... Щезає!
Беллінсгаузен дивиться на воду, що трохи звільнилася від туманного покриву. Але раптове відчуття нового кольору води починає хвилювати його.
— Вода потемніла,— Беллінсгаузен повертається до Торсона.— Помічаєте?..
— Так, так... Зовсім інший колір!
Майже біля корабля з'являється якийсь чорний звір. Вітер начебто нашіптує всім: "Берег, берег!"
— Глибина?!
— Сто сорок п'ять саженів! Дна немає.
— Дна немає, але берег десь близько.— Творче прозріння, наче сонце, освітлює свідомість Беллінсгаузена і наповнює його серце радістю.
"Звичайно, це берег. Інакше бути не може. Це протилежний бік материка, до якого підходив він рівно рік тому".
Радісний, зводить він голову і раптом бачить птахів.
— Дивіться: передвісники!
— Де?
— Ось! Ось вони!
Над "Востоком" пролітають сніжні бурні птиці, піст-рянки, зграї егмонтських курей, морські ластівки — передвісники землі.
Увесь екіпаж корабля в радісному хвилюючому передчутті свого свята.