Перед ним, зовсім близько, найхоробріший з усіх хлопчаків, років семи; босий, штани закачані до колін, в руці на шнурочку виблискують під сонцем три напівзасохлі підлящики.
— Як тебе звуть?
— Сашко.
— А прізвище?
— Федорченко.
— Федорченко? А як звуть твого батька?
Сашко засоромився. Ніколи він ще не знав свого батька на ім'я.
— Кажи: Опанас! — підказують хлоп'ята з-за воріт.
— Опанас? — генерал Федорченко зрадів, начебто відкривши для себе щось несподіване й надзвичайно дороге.— То ти Опанасів? А знаєш, хто я? Я твій дядько. Я теж Федорченко...— Генерал садовить хлопчика собі на коліна і, обережно обнявши, цілує в тім'я. Вигорілий на сонці чуб Сашка, босі ноги і рибки нагадують йому дитинство.
— Я теж Федорченко! І я Федорченко! — почулися з боку воріт дитячі голоси.
До генерала підходять кілька хлопчиків і одна дівчинка, їм теж хочеться, щоб дядько приголубив їх.
— А ви чиї?
— Ми Данилові, а це дядька Лева Федорченка.
— А я Наталчина. Моя мати Наталка.
— Чого се ви поналазили в двір? — На порозі Антоніна. Вона вже майже догадалась, хто перед нею. Діти зникають.
— Чи се не ти, Гнате?..
Генерал входить у темні сіни, відчиняє двері... Він у хаті. Так, се його хата. Тільки замість бога й святих на покутті й на правій стіні великі олеографії Леніна, Сталіна, Ворошилова, Будьонного і його власний портрет у кількох видах поруч з Георгієм Побідоносцем та фотографіями родичів.
Але чому все таке маленьке, низеньке?.. Які крихітні віконця! Він оглядається. З темних кутків, з пічурок, з-під печі віє на нього якимсь старим-старим сумом.
— Яка маленька хата!.. Адже вона була ж велика...
— Ну, звичайна, як у всіх.— Стара тітка Антоніна лагідно й журливо посміхається.
— ...І я тут народився? Невже я тут народився?
— Так. Ти тут народився. Тебе дивує минуле?
— Так. Це майже неймовірно. Ви не можете уявити собі...
— Ну, як же...— Голос в Антоніни рівний, спокійний і дивно схожий на голос матері.— Он груша за вікном. А ось кільце на сволоку, дивись. Тут висіла твоя дитяча колиска, і мати, сидівши на цьому ось ослінчику, гойдала тебе давно, давно...
— Той самий ослінчик...
— Ну от. А мати співала, пам'ятаєш:
Ай-ну, лю-лі, коту дулі...
Нема генерала Великої Вітчизняної війни.
Біля печі гойдається дитяча колиска. В колисці п'ятимісячний, хлопчисько ворушить рученятами. А мати тихо наспівує давно забуту колискову:
Ай-ну, лю-лі, коту дулі...
Під оту першу пісню кадр за кадром швидко проноситься все його життя: І перші кроки. І перші штани.
І перше велике горе — мертва мати. І сльози в полі під проливним дощем серед отари овечок.
І перша зустріч з "нею" біля перелазу.
І муштра в царській армії.
Війна, поранення — одне, друге, третє.
І тюремні грати. І розстріл. І звільнення.
І потрясаюче піднесення атаки Першої Кінної .
І знову госпіталь, можливо.
І любов "милосердної сестри".
І ще, і ще...
— Ур-ра! — гукають поранені воїни Великої Вітчизняної війни біля медсанбату.
Гримлять важкі батареї, підіймаючи над неводами хмару пилу.
І стало тихо на землі.
— А де ж батько? — питає генерал Федорченко Анто-ніну, виринаючи з потоку спогадів.
— Село будує на горі. З головою колгоспу ніяк не помириться.
— Не згоден?
— Боже борони!.. Воював усе життя, таким і помре. Будинок культури побудували тісний, вікна не туди. А той ще ЗІМ завів...
— Хто?
— Голова.
— А хто ж голова?
— Та Савка ж Зарудний.
— Савка? Хороший голова?
— Дуже. Роботящий, душевний. Тільки політично вже, кажуть, не підходить.
— Чому?
— Горілку почав пити, серце не видержує. Так хочуть уже його зняти,— кандидата нема. Недавно заходив. Сердитий! Морда аж сиза. "Невже, каже, ваш генерал не приїде?" Так вже хоче тебе побачити... О! Іде.
— Савко!?
— Гнате!?
— Пізнаєш мене?
— Ні. Пробач, не пізнаю.
— І я не пізнаю... Ой-ой-ой!.. Ти Зарудний?
— Так. "
— Ну, брат ти мій... Здоров!
— Здоров.
— Ну як?.. Та... колись же ми рибу з тобою ловили.
— Еге. Сіно збирали.
— Пасли коні.
— Картоплю пекли.
— Так. Чую запах...
— Ну, як же ти?
— Нічого.
— Життя як?
— Як тобі сказать. Живемо у великий час: приходиться платить за привілей. Війна буде?
— Не повинна бути.
— Ти се так, для заспокоєння, чи запитував десь Жукова, Булганіна16?
—7 Запитував і Жукова, і Булганіна, і навіть Мао Цзе-дуна .
— Так. Якби ж бажання перемагали вже тим, що вони людяні!
— Давно не бачились...
— Давно. Сто літ.
— Як розвела нас доля!..
— Так. Ти генералом став. Я — дядько.
— Ну, дядько на ЗІМі це теж генерал.
— Еге... Головнокомандуючий...
— Звичайно!
— ...над бабами та школярами. А молодь у тебе та в Аристархова. на будівництві. Та всі хотять учитись.
— Ну й добре!
— А-а!.. Вчитись усі хотять, та не сільського господарства. Не бачу я добра... Всі від землі тікають, що це? Доки?.. Тридцять вісім хлопців і дівчат закінчили десятирічку, і одна лише дівчина захотіла в агрономічний. Менша моя, Катерина, теж подалась на Каховку, на гідротехнічний.
— А красуня, якби ти тільки бачив! — У голосі Антоні-ни — ніжна любов до Каті.— А розумна та привітна! Все село веселила.
— Ну, буде інженером. Це ж прекрасно, Савко! Покажеш красуню?
— Нема її,— задумливо відповідає голова колгоспу.— Повинна була приїхати, і нема. Щось її не пустило.
— Ну, що ти...
— В мене багато думок... (Чути гудок ЗІМа.) Я пішов. Увечері поговоримо про інженерів і людське щастя.
Входить водій машини.
— Саво Андрійовичу, Машина з Каховки. Чи не Катря приїхала?
— Іду. (Виходить.)
— Страждає.— Антоніна говорить тихо, мов боячись, аби не почув Зарудний за дверима.— Жінку ж його, Ганну, повісили.
— Що ви кажете?
— Фашисти німецькі. Зразу як прийшли. А вона ховала двох поранених російських офіцерів. А він в армії був з хлопцями. Так я сама вже Катю доглядала, щоб ти знав. А потім вже сини на війні десь пропали, а дочка дома не хоче... От йому й сум. Нову хату поставив на горі — чотири кімнати,— а для кого? Я оце на картах кинула: печаль йому падає.
Зарудний під'їжджає до своєї нової хати майже водночас з Катериною.
Вона весело прощається з подругами й товаришами по будівництву.
— Батьку?!
— Здрастуй, дочко! Ось твій новий дім. Дивись, простір який навколо!
— Як гарно!
— Подобається?
— Дуже! Який ви майстер, тату! На всі руки. Я всім у Каховці кажу: такого майстра, як мій батько, ніде другого нема...
Катерина обійшла всі чотири кімнати, чисті, білі, світлі.
— Люблю все нове!
— І я. Що в Каховці? Як там? Скоро?
— Гримить Каховка, батьку. Там уже місто побудували нове. На пісках. Всі дивуються. І самі дивуємось,— так все наче швидко й легко. На вулицях квіти, пледові дерева, виноград збираються садити на вулицях. І вулиця буде зватись Виноградна. Се така краса, тату! Така!.. Одна письменниця сказала: признаю два міста — Ленінград і Каховку. Всі просто закохані.
— А гребля?
— А гребля — чудо! І Дніпро там синій-синій.
— Так... Дніпро синій. Ну, а печаль у тебе звідки?
— Печаль? — Голос Катерини затремтів. Вона зрозуміла, що батько все прочитав на її обличчі. Туга раптом придавила її, і вона зразу стала іншою. Говорить тихо. В голосі прихована жалоба.
— Яка печаль?
— В очах.
— Не питайте, тату.
— Болить серце?
— Болить, тату.
— Нема радості, взаємності?
— ...Не знаю.
— І тобі світ уже не милий і дім... Так?
— Тату!..
— І сонце не гріє?
— Не треба... Годі!
— Жаль. А хто він, скажи мені?
— Хто?
— Людина ця... дурна.
— Він дуже розумний.
— До нас ідуть. Усміхнись... Ввійдіть!
Входить Валя з дитиною. Вона втомилась. В очах рішучість і якась гнівна скорбота.
— Здрастуйте!
— Здрастуй. Що скажеш?
— До вас не приїздив один мужчина?
— Ні.
— Мені здалось, пробачте...
— А хто міг до нас приїхати?
— Прораб з Каховки. Він проїхав через дамбу.
— Прораб? А для чого він мав би до нас їхати?
— Він не приїде до нас.— Катерина почуває, що вона видала себе. Швидко виходить з кімнати, зачинивши дв0рі.
— Хто цей прораб? Не той часом затопленець? — питає Валю Зарудний.
— Еге. Батько дитини цієї. На дамбі був, тепер у Каховці. Він дуже швидко став рости. Я, каже, росту, а ви, тобто я і воно, відстали.— Валя глянула на дитину, на свого малесенького безбатченка, що тихо спав коло її розторга-пого серця. Потім перевела сумовитий свій погляд на Заруд-ного: — Значить, він не був тут? Пробачте, мені одного разу здалося, що він міг до вас приїхати.
Катерина стоїть за дверима в другій кімнаті, збентежена до краю. Що їй робитиР'Хто ця дівчина? Невже їй відомо,, що він міг приїхати до них? І він адже не приїде. Ні, ні... Вона чує, як батько каже Валі:
— В тебе вигляд дуже стомлений. Сядь.
— Це не втома. Це гнів мене спалює! — відповідає Валя.— Є в мені щось сумне, правда? Начебто нема соціалізму, і я живу в якихось старих книгах чи піснях. Тільки ні, помиляється він!..
Раптом різкий дзвінок телефону. Зарудний бере трубку, відповідає комусь.
— Так... Так, так, їду... От пекло! Хвилини немає спокою. Катерино!
— Іду!
Катерина входить у кімнату.
— Я поїхав до району. Буду дома о третій годині. Так... Поговори з дівчиною...
— Ні, не треба. Пробачте, я пішла. Дякую, дякую.
Катерина залишилась сама в новому будинку. Неспокійно і смутно в неї на душі.
Валя йде дорогою. Щось примусило її оглянутися. Можливо, дивиться Катря їй услід. Ні, не дивиться.
Катря в домі. Хоче розважити себе співами. Але, заспівавши "Не всі ж тії та сади цвітуть", запл-акала.
Валя стоїть на роздоріжжі в полі.
Піднімає руку назустріч машині.
Машина промчала мимо, обдавши її курявою.
Це виконроб Валерій Голик, про якого вже йшла мова і про якого слід зразу сказати, що він ніколи не любив людей і в цій нелюбові ні разу не давав собі відчиту. Не любив він ні робітників, ні селян, ні буржуазії, про яку читав у книгах і газетах. Товаришів своїх по навчанню і роботі він теж не любив. Він змагався з ними, але далеко не в новому, соціалістичному розумінні.
В силу складного ряду причин, до яких і докопатись не так легко і просто,— хто його знає, чи батько і мати були мізерними людьми, чи то в школі про щось забули або в комсомолі невірно домовились відносно якихось на перший погляд незначних речей, які, на жаль, з часом непомітно перетворюються в речі значні і сумні для деяких натур,— словом, усі почуття, закладені природою в Валерія Голика, виявились зверненими виключно до власної його персони/
Персона його, більш хитра, ніж розумна, більш розсудлива, ніж поривчаста.
Відсутність природного таланту замінює в ньому настирливість і неабияка пробивна сила.