А батько мій колись батрачив тут... Давно... давно, в дев'яностих роках у Фальц-фейна. Це про нього Ленін, пам'ятаєте, писав: "В Таврійській губернії особливо відзначався ринок робочої Сили у містечку Каховці, де раніш збиралось до сорока тисяч робітників..."8
Генерал замислився.
— Так. Наймались від Миколи до покрови9, сходились і розходились по цих просторах...
— Пішки?
— Пішки, брате, аякже... Ідуть батьки степами вздовж Дніпра! Свити, торби, ноги босі. Іде батрацтво...
І, наче підкоряючись спогадам потомка, виникають у степу батраки. Ось їх величезні юрби біля берега Дніпра. Сотні човнів. Ось лежать тисячі чернігівських, полтавських, курських, смоленських, подільських. Чекають наймача. Ось вони йдуть. Далеко-далеко десь мріє Дніпро. Смутно в степу. Розпечене сонце уже на заході. Вся неосяжна рівнина, і
Дніпро, і безхмарне небо залиті каламутно-червоним світлом посухи. І здається ця жменька бурлаків загубленою і сумною, як журавлиний ключ. І пісня їх сумна:
Ой бурлака молоденький Вийшов рано з дому. Гей, і прослалась Довга стежка йому, Молодому10.
Чумаки їдуть з Криму в темних, просмолених сорочках. Худі воли круторогі, голий степ. Безпощадне сонце ворогує :і землею. Співають чумаки хриплими басами:
Із Одеси преславної Завезли чуму.
Упав чумак край дороги,
Гей-гей, горенько йому.
Воли його круторогі понуро стоять. На кургані столітній кобзар доспівує свою думу дівчатам:
...А із степу гайворони, Гей, гей, до нього летять...
Генерал стоїть у прозорій кабіні літака. Весь — у спогадах, летить над степом.
А по степу мчать машини з людьми, здіймаючи куряву. На скіфській могилі — геологорозвідувальні знаки, а біля могили біліють намети розвідників.
Пасажири на грузовику проводжають очима літак.
По польовій дорозі на околиці села син колгоспниці Марії Гуренко покидає колгосп. Важкі хвилини. Іванові здається, що всі дивляться на нього з презирством, як на зрадника, хоч у дійсності ніхто на нього і не дивиться.
Іде він повільно, але в душі поспішає — швидше б одірватись. Все вирішено безповоротно. І мати це знає, і сестра, але, проводжаючи сина в дорогу, мати намагається щось сказати йому. Марне благання...
— Ви все думаєте, мамо, що я маленький. А я війну пройшов. Був поранений двічі, брав участь у визволенні великих міст Європи...
— Таж ти найменший, синку...
— Так. Але старших нема. Всі троє загинули, батько четвертий.
— Ну, то вже так судилось. А нащо ти покидаєш мене? Зостанься, Іваночку!
— Мамо, не можу.
— Ти глянь, як хороше, як весело тут!
— Мені вже тут невесело.
— А гарно як! Тихо.
— Мені потрібний грім і стукіт, мамо. Рух мені потрібний.
— Які верби, криниці! Та зацвітуть черешні...
— Ні.
— Не красиво?
— Я належу іншій красі.
— Болоту!— озивається з докором сестра-вдова вже навздогін братові.— Хоч би ще фах який мав,— самоскиди ганяє, день і ніч на бульдозері скрегоче...
— Я будівник!— відповідає Іван на прощання.— Ще п'ять років — все стане ясним.
Покидає колгосп "Шлях до перемоги" і Річард Гусак. Обидва його сусіди, Корж і Алчевський, і їхні жінки з дітьми проводжають його.
їм нічого сказати Річардові,— чорт з ним, нехай вже йде. Але сам Річард хоче виправдати свій вчинок.
— Чого я буду спину гнути в колгоспі? Доки?
— Залиш. Яку спину? Дурниці!
— Я бачив світ. Я пройшов пів-Європи.
— Ми теж пройшли.
,— Скучно мені, зрозуміли? В колгоспі. Не можу! Не бачу нічого, крім роботи. Нема того, до чого прагне душа моя і моєї Дуньки: ні парку, ні світла, ні театру, ні клубу. Садиби розгороджені, нудьга. І кожен день, ідучи з хати, не хочу повертатись.
— Загороди садибу.
Але Річард Гусак не чує поради. Вона йому не потрібна.
— Досить. Тікаю, як риба з дірявого невода. Як птиця з розкритої клітки, лечу.
— Підожди, почекай. Треба ж думати щось і про державу.
— Облиште... Якщо я дійшов до того, що перестав любити хліборобство, —хай вона подумає про мене... коли мене такий сум гризе. Я пішов!
— Руки не подаю.
— Як знаєте.
Швидко йде. Душевна роздвоєність його така важка, внутрішнє безладдя так гнітить його, що він навіть похитується ідучи. А сусіди, з якими він прожив стільки років, дивляться йому вслід. Зупинись, Гусак!
Зупиняється Гусак. До нього підходить Корж, Гусакові здається, що він скаже йому зараз найобразливіші слова.
І Корж справді говорить йому такі слова: —— Лети, Гусаче,— каже Корж, який бачив багато дечого в житті.— Вже коли вийшло так, що розмову нашу чути на півсвіту, запам'ятай: нема в нас зла на тебе. Лети... Ми будемо посилати тобі зерно від праці своєї, тому що наше покликання — творити хліб і мед для Вітчизни, як ти знаєш. Ми теж брали столиці й визволяли народи, і бачили велике й страшне і багато краси бачили. В житті все забувається. Але завжди треба думати, ніби ніщо не забувається. Чуєш? Тому ніколи не перестанемо говорити ми навіть перед такою, правду кажучи, нікчемною людиною, як ти: обережно з землею! Земля мстить за зраду...
На широкому шляху п'ятитонка забирає дівчат. Орися Гордієнко поспішає до машини. Вона вже майже відірвалась від матері. Дівоче серце розторгане жалем, але вона залишить матір, тому що прийшов її час. В останню хвилину розставання вона скаже матері все, і мати зрозуміє її.
— Не просіть мене, мамо...
— Донечко...
— Не треба. Може, я собі пару знайду.
— Голубонько моя...
— Любити мені хочеться, мамо... Вас же любили колись. Може, я... знайду... мамо... знайду...
Рушає, відходить машина. А мати, стріпнувши руками, так швидко зменшилась у степу, що ніхто вже її й не помітив.
Дівчата в машині. Обличчя в профіль. Всі мовчки думають свої дівочі думи. Але здається, що вони співають. Що робити дівчатам в степу на машинах серед цих блакитних безмежних широт? І хоч пекучі степові простори заповнені їх піснею, очі дівочі спрямовані вперед, вперед, замріяні, напружені, серйозні, запитують долю свою на цьому чарівному льоті.
Двоє дівчат сплять, притулившись щока до щоки, і світле їхнє волосся в'ється за ними хвилею в повітрі, очі закриті. Обличчя розумні, ніжні. І чи тому, що степ кругом і все летить вперед, і це їхнє мовчання, і тіні зімкнутих вій, і звуки пісень, які линуть невідомо звідки,— що їм сниться?.. Чи тому, що їх багато і вони, мов зграйки пташок, обганяють мене — одна, друга, третя...
...тисячі питань вихором охоплюють мене, тисячі питань кружляють над їхніми головами у завихреннях куряви.
Четверта МАЗ обганяє мене.
У ній, тримаючись за кузов і щільно притулившись одна до одної, стоять п'ятеро юних дівчат, ще майже дівчаток. Вони співають, і як! їм хочеться перекричати шум мотора й широчезний простір! Це сама пісня лине в степу.
Соснові клепки, а дубопе денце,
Не цурайся мене, серце...
Пісня старовинна, мінорна, але вони співають її в такім радіснім мажорі, і широко розкриті роти їх такі прекрасні, що нічого наче в світі більш прекрасного не існує для мене в цю мить. їх уже нема. Як блискавичне марево, вони пролинули вперед.
Я оглядаюсь на далечінь, на всю цю благородну відкритість. Душа моя переповнена радістю й жалем. Я думаю: ну, як же можна жити так довго без степу? Потім я звертаюся до водія "віліса". Але він, немов читаючи на моєму обличчі все, про що я можу його спитати, відразу відповідає на незадане запитання:
— Так. Тепер ніяка сила не вдержить їх у селі. Вже коли їх навчили Євгенія Онєгіна і Татьяни,— скінчено!12 Тепер їм або освіту треба припиняти, або село перебудувати.
— Чому?
— Гармонія порушилась, розумієш? Неінтересно!"
— Тобто?
— Скучно стало їм у колгоспі. А тут ще садиби занедбали, двори розгороджені. От вони й розлітаються. А поруч Каховка, будівництво каналу... Ви б подивились, як виросли за чотири роки гребля, місто, Палац культури, квіти на вулицях... Небо і земля, їй-богу...
Ось і Каховка, тільки не та легендарна, прославлена в піснях Каховка, при в'їзді в яку розчаровується всякий, хто шукатиме серед курних вуличок матеріальні пам'ятки героїки громадянської вїйни.
Це — Нова Каховка: місто будівників гідростанції Дніпровського Низу. Лише п'ятий рік пішов, як виникла вона серед пісків і виноградників, але в ній уже двадцять п'ять тисяч жителів, уже більше тисячі дітей встигли тут народити молоді матері, і все блищить новизною: будинки, посадки, вулиці, газони, квіти, школи — все росте, все хорошіє з кожним днем.
Спека шалена. На вулицях мало людей, тільки вантажні машини мчать до греблі й шлюзу. Тисячі молодих будівників трудяться тут дні і ночі, але їх майже непомітно,— така велика споруда і так багата вона механізмами. Невгамовний рокіт машин тут — головна музика. Незліченні конуси намитих пісків, іржаві труби метрового діаметра тягнуться иа цілі кілометри.
Полудневе небо відбивається в аспидній грязюці величезного болота. Це земснаряди перекидають сюди пісок, викидаючи пульпу з безконечних своїх труб.
Виблискуюча грязюка здається мені прекрасною. Чи може це бути? Може. Хіба глина великого скульптора — не застигла грязюка?
— Добре попрацювали! Гарно як, га? Дивіться,— Аристархов показує мені одну з ділянок робіт — От діалектика: адже болото, правда, а гарно?
— Так, дивно.
— А люди які! Он іде Греков — король механізації, велика людина, запам'ятайте... Михаиле Петровичу!— раптом гукає він до "короля".
— З приїздом!— відповідає здалеку Греков, переходячи по трубі болото.
— Привіт вам передавав знаєте хто? Генерал Федорченко. В літаку з ним летів! Орудує зараз атомними ділами. ^
— Що ви кажете? Я ж воював у нього! Де він?
— Додому поїхав, до старого в Зелений Кут. Прощатися з хатою, казав, потягнуло.
Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розпещеного неука. Іде він не поруч, відстав кроків на шість.
— Папка, і що тобі за охота йти пішком! Давно б прибули на машині.
— Дід написав: прийди додому пішки.
— Тобі не може дід наказувати.
— Чому не може?
— Тому що ти генерал.
— Я хочу думати, не заважай.
Генерал іде мовчки, оглядаючи широкі лани. Полями, мов кораблі в морі, пливуть громади хлібозбиральних машин. Попереду синіє заплава Дніпра, а десь там, у далекім мареві, вже на другому березі, на ледве видимій горі, мов зграйка білих голубів, видніє село. Як легко дихати!
Голос генерала — дикторський текст:
"Як багато щастя знав я в житті! Щастя боротьби, напруження волі, труда.