Все в напруженім русі.
І навіть машиніст... А що йому робити?.. Біжить по колії, блідий-блідий, тяжко стогнучи на бігу.
На платформі поїзда біля гармати стоїть Тиміш Стоян. Безліч думок опанувало його й бажання діяти.
Пливуть ліси й телеграфні стовпи. Летять ліси.
Куняють у. вагонах.
Пролітає поїзд під мостом. Пролетіли тунель. У вагоні солдати грають у карти. Летить стрічний поїзд.
Грає гармошка.
Мчить поїзд — швидше, швидше.
Ще міст.
Грає гармошка. Весело солдатам. Радісно дивляться вони на розлогі лани. З кожним обертом колеса наближається дім.
— Гей, крути, Гаврило! Витіває гармошка.
Мчить поїзд. Мигтять далина, вагони. Але що за хід, однак?— невдоволено супляться старі солдати, звично стискаючи гвинтівки.
— Гей, крути, крути, Гаврило, навертай пістон,— виграє гармошка.
Біля паровозної топки вже зчинили бійку солдати: як управляти паровозом? Куди повертати ручку? Де вона? Що за прилади?
На Київському телеграфі паніка. Брязкіт. Метушня. Наближається катастрофа.
Мчить поїзд. На паровозі вже справжня бійка.
На вокзалі Київ-Пасажирський телеграфіст охоплений жахом. І телеграфістку охопив жах. І ще когось.
Біля топки паровоза, що мчить стрілою, душать один одного солдати, чуючи небезпеку.
Врозтіч кидаються телеграфні чини.
Поїзд мчить з уклону з жахливою швидкістю.
Солдати вистрибують з вагонів. У вагонах паніка.
На паровозі бійка.
На страшному льоті посипались солдати з вагонів, хто — куди. Летить поїзд. Вокзал.
Кричать жінки! Тікайте! Заплющіть очі! Зараз потрощиться поїзд і загинуть герої, великомученики, брати.
Тиша. Дах будівлі. Пауза.
Але ось звідкілясь з неба падає на дах знайома гармошка. Впала, зітхнула й поволі посунулась униз. Впала на інший дах, що нижче, звідти впала на землю, вигнулась якось догори, наче жива, і раптом швидко впала на землю.
На вокзалі, врізавшись у перон і будівлю, горить розбитий ешелон. Купи догораючих уламків. В диму судорожно тягнеться вгору рука, мабуть, гармоніста. Перебирає пальцями. Впала в дим.
Лежать обвуглені солдати.
З-під уламків підводиться Тиміш Стоян. Довго дивиться, дивуючись з усього, що сталось. Подивився вперед на всіх нас і вирішив:
— Буду машиністом.
Повертаються з фронтів живі.
Не скрізь радісні зустрічі. Окопне життя, злигодні, кров, вогонь і рани посіяли в мільйонах сердець тривогу.
Чи повернуться воїни? І якими побачать їх дружини?
Тривожне чекання в убогих оселях. Ось підвелася мати, пригортаючи до грудей немовля. Стук. Повертається чоловік. Пильно дивиться в очі. Вдома він чи не вдома? Дивиться на дитину.
— Хто?
Мовчить дружина. В очах страх і страждання. Очевидно, так по всій Європі.
І в Німеччині те саме. І перед німкенею в такій самій напруженій тривозі стоїть німецький окопник.
— Вер?*
І у Франції стоять так само винні з дітьми й дивляться з тугою на чоловіків. Нема щастя! Нема затишку! Втрачено спокій в Європі. І все немов чекає чогось.
Старий світ затаїв тривогу. Блукає бідність, готова до дії. Нікуди діватись інвалідам.
Виповз на вулицю вночі безногий солдат. Подивився вслід парочці, що кудись поспішала, замислився...
Тиміш Стоян повернувся на рідний свій завод — київський "Арсенал". Тут він працював змалку. Невесело зустрів його "Арсенал". Начальник заводу — полковник — має гострі очі. Він пильний, безсердечний, засмиканий тривогою й страхом.
— Хто ти?
— Демобілізований солдат-арсеналець, маю честь повернутись,— відповідає Стоян, насилу додержуючи чиношанування.
Полковник примружив запалені злі очі:
— Українець?
Тиміш розводить руками, думає. Звичайно, українець, але чому це запитання? Що відбувається на заводі?
— Дезертир?— чує Тиміш строгий полковничий голос. Стоять двоє робітників біля дверей кабінету. Дослухаються: не гаразд в кабінеті.
Нічого не відповідає Стоян полковникові, але так дивиться, що полковник змушений присунути до себе браунінг11, який лежить на столі, і якнайшвидше. Присунув, не спускаючи очей з солдата.
* Хто? (нім.) — Ред.
Подивився Стоян на ворога, мовчки повернувся й вийшов.
За дверима на нього чекали товариші, такі самі робітники, як і він. Пішли рішуче й швидко.
Багато про що хотів розповісти Стоян у бойовому заводському ревкомі. Тільки не дали йому довго говорити. Голова ревкому, немолодий вже токар, не мав часу. Він їсть хліб, усміхається, поглядаючи на Тимоша, слухаючи його гнівну розповідь. Тоді перебиває його короткою, але повною змісту фразою:
— Повертайся поки що в казарми, Тимку. Прийде час — ревком тебе покличе. В казармі потрібні наші люди. Готуються великі події.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Гуде, лунає, заливається багатоцерковним дзвоном столиця України. Вся Софійська площа від самої древньої Софії аж до менш древнього Михайлівського монастиря захаращена народом. Кого тільки нема на історичній площі! Офіцери і навіть генерали, петлюруючі чиновники , звичайні й відставні, студенти в формі, тисячі безформених обивателів міста. Урочистим гулом гудуть дзвони. Сорок і ще чотири могутні київські ієреї на чолі з митрополитом в сяючих ризах, з масою розкішного волосся, диякони з кадилами й кропилами, протодиякони із своїми атрибутами, архідиякони, що рикали громовим риком,— хресний хід рушив з собору через знамениту браму на площу.
Корогвоносці піднесли над духовенством сяйні від золота, срібла й самоцвітів корогви. Ревнителі церкви несуть образи, гаптовані сріблом-злотом, бісером чудової оздоби.
Серед темних умовних ликів святителів та угодників несуть ще одне аж ніяк не праведне обличчя. Це Тарас Шевченко, висвячений у святі стараннями сентиментальних кооператорів.
Увесь цей хресний хід сповнений таємничої врочистості, хор гучних голосів і передзвін близьких і дальніх монастирів та соборів сколихнув серця майже всіх присутніх з такою силою, що багато хто почав плакати від зворушення.
Одна відставна стара полковничиха кинулась на пишного архідиякона і в екстазі поцілувала його в плече.
Нема числа прекрасним сценам і почуттям.
Одна тільки картина, здається, псує торжество. Гімназисти, реалісти і солдати-дезертири вилізли на пам'ятник Богдану Хмельницькому в такій кількості й так старанно лузають насіння, спльовуючи лузгу з такою байдужістю, що це спричинилось до цілковитого викривлення образу героя.
Здається, що він очолює на своєму баскому коні щось не те, що треба, і гнівно махає булавою Тарасові Шевченку, що теж опинився в сумнівному товаристві...
Але повернімось до митрополита, архімандритів, протоієреїв та ієреїв.
— За богом бережену вільну нашу матір Україну господеві помолимось!— загримотів протодиякон катастрофічним басом.
— Господи помилуй!— вдарив трьохсотголосий хор під гудіння й передзвін великих і малих дзвонів.
Запахло ладаном. Окурюють фіміамом кадильниць портрет Тараса Шевченка.
На трибуні, під розмаяними вітром жовто-блакитними прапорами, лунає заклик оратора:
— Народе православний! Заюрмилась уся площа на це звернення. Заворушились чиновники.
Загукали "славу" гімназисти, студенти, чиновничі й куркульські синки, простодушні вчителі й вчительки.
Кооператори заступають один одного на трибуні, один одного голосистіше, патетичніше. Заклик і захват.
Артисти!.. Вулицями поміж народом їдуть верхи виряджені в оперні костюми—"Запорозька Січ", та й годі!
Майорять жовто-блакитні прапори. На трибуні інтелігент у пенсне. Пафос досяг межі.
— Хай живе!
Отут би й треба звуку. Без справжнього звуку тут вже нічого в кіно не поробиш. Видно тільки широко розплющені очі та тисячі роззявлених ротів. Це кричать "славу" захриплі вже гімназисти, студенти, вчителі, навіть провізори й інші інтелігенти й обивателі, а також офіцери й відставні люди різного звання.
— Хай!.. Хай!.. Хай!..
Юрмиться, коливається натовп. Очі всіх скеровані на трибуну. А на трибуні серед корогов і прапорів оратор за оратором.
П'ять ораторів зміняється за хвилину — так кортить усім говорити.
Але крізь гудіння дзвонів і гамір юрби майже нічого не чути, крім слів одного кооператора:
— Триста років нас.
Тут уже починаються сльози. Триста років — хіба жарт?— заплакала бабуся. Де Богдан Хмельницький? Ось він! Простягає булаву на північ, до Москви.
Прив'язують національний прапор до булави Богданової. Годі!
На п'єдесталі під Богданом, попід черевом коня, студенти — не студенти дивляться на юрбу. А в юрбі вже починають христосуватись.
Ось студент виціловує генерала:
— Христос воскрес!
І почалось.
Тиміш стоїть під Софійською стіною, дивиться. Складні думи хвилюють його.
Ось проїздять "аристократи-запорожці".
Ось кооператор кидається обнімати Тимоша. Відсторонив Тиміш кооператора рукою.
Кімната. Старенький чиновник лізе до портрета Шевченка з засвіченою лампадою й співає: "Ще не вмерла..."
Ось він сідає в крісло й, диригуючи рукою, заплющивши очі, наспівує в блаженному тумані.
Не витримав Тарас Шевченко. І, оживши на мить, загасив лампаду, гнівно блиснувши очима.
Але повернімось на площу. Ось на п'єдесталі під конем Богдановим студент, повчаючи солдата, питає:
— Ти знаєш, хто був Богдан Хмельницький?
Солдат поправив шапку й, не кинувши лузати насіння, дивиться вгору на кінське черево:
— Не знаю. Кажуть, якийсь хохлацький генерал. Бачиш, як криво в сідлі сидить.
Хвилює не тільки київська площа. Неспокійно в казармах Києва. Солдати в тривозі. Великі думки хвилюють солдатів. Що робити? Що діється на площі? Для чого?
Вулицями проїздять верхи оперні "запорожці" в жупанах з клейнодами й корогвою. Скрізь підозріле цілування.
Українські соціал-демократи вже крутяться в казармах. Один з них, вгодований, у чумарці, зібрав навколо себе мало не цілий батальйон.
— Панове солдати! Центральна рада закликає вас!..
Величезна казарма солдатів вся обернулась на слух, не ворухнеться.
Один тільки солдат весь час піднімає руку. Підніме й опустить.
Соціал-демократ говорить гарно, довго, швидко. Як пробитись до нього з солдатським питанням? Знову піднімається та сама рука.
Нарешті агітатор соціал-демократ зробив паузу, щоб витерти піт. Помітив солдата.
— Що тобі?
Обертаються солдати до того, що підняв руку.
Тоді підводиться невисокий на зріст, кремезний, видно, з селян-бідняків, і задає ораторові зовсім несподіване запитання:
— А чи можна вбивати буржуїв та офіцерів на вулиці, якщо трапляються озброєні?
Вся казарма враз обертається.