Пальма

Савченко Віктор

Осокір був трухлявий, од нього вже тхнуло гниттям, але все ще густа крона кидала на землю прохолодну тінь. Пальма лежав, висолопивши язика, важко хекав та вряди-годи клацав зубами, відганяючи обридливих мух. Раптом вуха, що висіли мов клапани на кишенях сірої свитки, напнулися двома ріжками. Очі заструмували увагу. Повз дерево, під яким він лежав, хлопчина років восьми вів на поводку "боксера". Пальма аж скавульнув, так худе з русявим вихрем хлоп'я схоже було на його друга, якого він марно виглядає день у день уже багато днів. Боксер повернув у Пальмів бік розгодовану пику, ворухнув оцупком хвоста, мовляв: добридень, сусіде. Пальма теж привітно клепнув хвостом об асфальт. Його праве вухо знову впало, від чого морда зробилася глузливою: він ніби посміхався четвероногій сусідовій ході.

Пролежав якийсь час у супокої, навіть мухи вгамувались. Та ось нюх уловив знайомий запах — запах: який нічого доброго не віщував. Стрепенувся, але було вже пізно. Гострий носак уп'явся в ребра.

— Вивернувся на дорозі! — просичало вперемішку з Пальмовим скавулінням. Кроки протупотіли далі, а слідом віддалявся і запах, що передував штурханові — запах парфумів і смаженої цибулі.

Різкий біль ущух, але Пальма все ще жалісно повискував, як дитя, яке скривдили нізащо. Шу-каючи захисту й утіхи, він перебіг через дорогу й подався в кучугури, де височів білий багатопо-верховий будинок. Пес бігав туди щодня, довго очікує друга і, не діждавшись, вертається під осокір… Уже вкотре дряпався в двері однієї з квартир на третьому поверсі. Марно дряпався і скавчав.

На гамір вийшла сусідка з квартири навпроти.

— Знову, Пальмо, ти тут біснуєшься? Немає Ігора. В піонерському таборі. Завтра приходь. При-везуть їх уже… Стривай, ма'ть, голодний? — Винесла шматок ковбаси. — На, ось.

— З ким ти там балакаєш? — почувся з квартири чоловічий голос.

— Та Пальма — пес Ігорів. Дивна тварина, більше року минуло, як Рая вигнала, а він усе тут стовбичить.

Пальма знову поплентався до старого будинку з паленої цегли, ліг під деревом. Сонце між тим скотилося з неба і вже мостилося в верховітті осокора, як у гнізді, сиплячи вогненним пір'ям на брук, на двоповерховий будинок із зовнішніми сходами, на зелені ворота, на Пальмову морду.

Спека спадала. Собака вже не хекав. Він подався до центральної вулиці. Тут на розі біля молочної бочки іноді перепадало лизнути розлитого молока, тут і очікував господаря, в якого мешкав з весни. Невдовзі з-за рогу вийшов чоловік середнього зросту, в коричневих штанях і бузкового кольору сорочці. Пальма не кинувся назустріч, лише стримано хитнув хвостом і пішов поруч. Від чоловіка тхнуло тютюном і пивом.

— Це ти, Пальмо, — промовив чоловік, аби тільки щось сказати.

Пес підвів на нього жовті очі, мовляв, хто ж іще?

На кухні смерділо газом. Чоловік прочинив вікно, потім витяг з кутка ящик з картоплею, заходився чистити. Пальма, не наважуючись переступити порога, спостерігав із сіней.

— Охляв? — озвався чоловік. — Я теж. Після пива завжди на жратву тягне, — по миті додав: — Сьогодні в мене особливий день, песе. Гадаєш, тому він особливий, що мені виповнилося тридцять? Плював я на дні народження. Особливий він тому, що в цей день було написано дві заяви: одна з проханням прийняти на роботу, друга, по десяти роках, — звільнити. І обидві принесли мені радість. Це варто відзначити. Пальмо. — Чоловік дістав з холодильника тарілку, на якій лежав шмат шинки, і пляшку перцівки.

Собака раптом наїжачився, а потім забіг на кухню, чого раніше не робив, і став біля вікна.

У дверях з'явилася худорлява жінка в чорній сукні й гостроносих черевиках.

Пальма, вловивши знайомий запах, люто загавкав.

— Чого, псюго, злишся? — ласково промовила жінка. — 1 навіщо ти тільки, Дем'яненко, завів собі цього приблуду? Сторожувати дві пусті кімнати? Господиню сюди треба, а не собаку.

— Гадаєш, так буде краще? — озвався чоловік, глянувши з-під лоба на гостю. Погляд його на мить затримався на масному волоссі, яке, здавалося, укладав не перукар, а муляр.

— Позич електробритву, Іване. Щойно жінка вийшла, як знадвору почулися кроки. Двері заступила висока постать.

— Здоров був, Дем'яне! — чоловік мав хрипкий дужий голос. — Прийшов висловити тобі спів-чуття з приводу дня народження, — він поставив на стіл пляшку вина.

— Здоров, — байдуже мовив господар.

— Осиха, ма'ть, знову ноги голитиме? — сказав чоловік. — Щойно зустрів її з твоєю бритвою.

Гість сів на стілець біля дверей. Собака його обережно обнюхував, привітно похитуючи хвостом.

— Не боїшся, Дем'яне, що в тебе його колись поцуплять? Цілий день бо стовбичить на вулиці.

— Кому воно потрібне? Було б щось путнє…

— Е-е, не кажи, — гість витяг із задньої кишені штанів цигарки. — Пальма в тебе майже як вів-чарка. Правда, хвіст бубликом і вуха не завжди стримлять, та хіба ж у цьому справа? Головне — він тобі відданий і розумний. — Дим від цигарки заходив йому в очі, він мружився, від чого зелений шрам на вилиці глибшав, обличчя від того здавалося старим.

— Розумний, — погодився Дем'яненко. — Пам'ятаєш, як він отого фрукта провчив, що на Перше травня тут розорявся? Мені й зараз шкода його костюма.

— Чого шкодувати, він же тебе вдарив.

— То й що? Переболіло. А костюма немає… Після того я і взяв собаку на квартиру. Правда, Пальмо, ти ж у мене тільки квартирант, а справжній твій хазяїн — шмаркач з дев'ятиповерхового.

Собака, присівши на порозі, не зводив очей з господаря. Він облизувався, клацав зубами, вика-зуючи нетерпіння.

— Бачив твого майстра. Заклопотаний… Не можуть знайти хорошого кріпильника, — сказав гість.

Дем'яненко дістав з мисника дві гранчасті склянки, виделки і хліб.

— Давай ближче, — він розкоркував пляшку, на дні якої червонів стручок. — А Пальма! Чого скочив? Зараз дам… Та не спіши, опечешся! Ось іще шматок шинки. Хай смакує, песе!

— А чого б тобі не повернутися на шахту, га, Дем'яне? — сказав гість, беручи гранчак з горілкою.

— Будьмо! — замість відповіді мовив господар, і одним духом вихилив. — Та й клята ж!

— Таки дере, — погодився гість, кривлячись і дмухаючи на картоплю. — Ніби терпуга проковт-нув… Слухай, Дем'яне, ну що це ти собі за роботу знайшов. Сторожувати чужі автомобілі… Вернувся б на шахту.

Собака, з'ївши вечерю, вдячно дивився на господаря, метеляв хвостом.

— Це не твоє собаче діло, — сказав Дем'яненко.

— Ти мене, Дем'яне, не ображай. Я тобі добра зичу.

— 0-ха-ха! — засміявся господар. — Я когось образив… Вибач мені, Пальмо.

— Коли ти мене ще раз образиш, я піду, — погрозливо сказав чоловік.

— Ну й мотай, я тебе не кликав! Гість нерішуче підвівся.

— Кожна… мене вчитиме, як треба жити! — кинув услід Дем'яненко — Сам якось розберусь. Пальмо! — гарикнув люто. — Куди побіг? Сам дорогу знайде. Мурло! В школі мурлом був, мурлом і залишився.

Собака сів у кутку. Хвіст його лежав нерухомо, а в жовтих очах не було більше радості.

— Чого витріщився! Не подобається? Хай не стромляв носа в чужі справи! — Дем'яненко розлив горілку в дві склянки, продовжував: — Повернись, і почнеться знову: чарчину не приголуб, бо, кажуть, знижується реакція, за всю зміну — жодної цигарки! Я ж не космонавт. Я шахтар! Працюю, мов кінь, і хочу мати крім грошей іще якусь утіху. Ех-хе-хе, дивно влаштовано у людей. Спочатку захоплюються твоєю роботою, наділяють рисами, яких у тебе ніколи й не було, і далі вимагають уже від тебе тих рис, і коли ти не влазиш у рамку, яку для тебе збито, силкуються ввіпхнути в неї силоміць. А я ж. Пальмо, не глевтяк якийсь, із якого можна коників ліпити, — господар раптом почав скрипіти зубами, аж надималися жовна.

— А ходи-но сюди, песе, — сказав Дем'яненко. Пальма підвівся і слухняно підійшов.

— На, ось, випий за моє тридцятиріччя. Не хочеш? Ну випий, Пальмо. Це буде подарунок від тебе… До речі, про подарунки, їх у мене в житті було два: коли вперше спустився в шахту і коли востаннє піднявся на-гора, — чоловік обвів п'яним поглядом закіптюжені стіни кухні, додав: — А цей останній, чи й справді подарунок?.. — раптом затягнув: — Посіяла огірочки… Пий, будь воно неладне, бо силою заллю в горлянку! — Він схопив морду собаки собі між колін і вилив у пащу склянку перцівки.

Пальма вирвався і, скавулячи, вибіг на подвір'я, де мало не збив з ніг сусідське дівча, що повер-талося з дитсадка. Дівча в накрохмаленій білій сукенці і зелених гольфах нагадувало кульбабу. Собака забився в куток між парканом і будинком, жалісно заскімлив.

— Пальмо, собачко, чого ти плачеш? Чого в тебе такі жовті очі? — співчутливо мовило дівча, присівши поряд.

Собака скавчав, мотаючи мордою, немов рятуючись від мух.

Дівчинка витягла з кишені білого мереживного носовичка і почала промокати псові сльози.

— Ігор просив, щоб я доглядала за тобою, доки його не буде.

Пальма не пручався, лише затремтів від дотику маленьких рук. Його жовті очі, на які знову набігли сльозі, благали врятувати від вогню, що пік йому пащу.

— А чого в тебе стільки слини? — бідкалося дівча. — Бідолахо, у тебе, мабуть, нежить.

— Марійко, — сплеснула руками мама дівчинки, яка підоспіла з вулиці.— Тікай зараз же від собаки!

— Йому щось болить, — відказала дівчинка. — Його треба відвести до лікаря в дитсадок.

З веранди другого поверху, риплячи сходами, спускалася Осиха.

— До гицеля його, а не до лікаря, — озвалася вона. — Добридень Жанно!

Пальма, почувши той голос, стрепенувся і прожогом кинувся до воріт. З рота в нього тяглася нитка слини.

— Жанно! — раптом верескнула сусідка. — Він же сказився! Бачиш, морда запінена.

Мама вирвала з рук маляти носовичка й кинула долі.

— Боже! Дитино, він тебе не покусав?

— Ні, мамо, Пальма добрий.

— От уштрикнуть сорок уколів у живіт, знатимеш, який він добрий, — сказала Осиха й попря-мувала до Дем'яненкової квартири. — Дем'яненко, твій собака сказився! Ти чуєш?!

Господар поволі підводив посоловілі очі, йому здавалося, що перед ним не довга сукня, а шмат вентиляційної труби з прогумованого брезенту, по якій припинили подавати в забій повітря і вона обвисла. Нарешті з очей зійшла п'яна полуда, і вони на мить зблиснули свідомістю.

— Тобі що, заклало! — розпалювалася сусідка. — Він же мене покусає!

— От-т-тоді він н-напевне сказиться, — промовив п'яно розтягуючи слова Дем'яненко.

— Та що ж це таке!? Жанно, треба негайно подзвонити, щоб собаку забрали! Він усіх нас пе-рекусає!

— Посіяла огірочки… — неслося навздогін сусідці.

Пальма біг до багатоповерхового будинку ніби там було спасіння від мук.

1 2