Подібно мається річ і з людьми та їх вірністю: коли ти добре все уложиш і приготуєш до якогось діла, то воно пливе, немов само від себе і відкись сил набирає, трівкости і гону. Кожда розумна думка і кожде велике діло знайде виконавців і потрібну силу. І сю науку маю з Византії; а її правдивість ствердив я всім життєм своїм. Каплини водні дійсно такі розсипні, як люди. Вони всякають в землю і щезають. Але що се шкодить нашому Дністрови?"
Князь показав рукою на оксамітну чорну тафлю дністрових від, що мерехтіла у вікні й могутнім шумом своїм аж тут долітала.
— "Будь тим для людий, чим дністрове жерело для сеї могутньої ріки! Будь постійно діяльний і сам очима власними дивися на все і сам усе провір! Переконайся, який міх пшона мусить взяти кінний післанець, а який піхотинець, щоб дістатися з Галича до Ряшева, або до Ушиці, переконайся власними очима, кілько людий треба, щоб замкнути путь Уграм в Тухлянській долині, кілько на Сяніцькім шляху, кілько в проходах "Борсуків Діл" і "Родна Баня", а кілько в Чорного-рі на плаях чертежа. Переконайся, кілько возів харчу мусить їхати за мотником, кілько за тисяцьким а кілько за тьмою війська. Як вимощене каменем корито зменшує всякання води, так достаток харчу зменшує розтіч війська. Переконайся, яку вагу має заповнена скарбниця і навчися цінити богатство: пам’ятай мій сину, що життє здорової людини треває менше-більше до літ 60-ти, яких я дійшов, і ділиться на дві рівні частини: в першій цінить мужчина над усе женщину, а в другій богатство: що по за тим порогом, се вже не життє, а передсінок гробу, хоч не в усіх. Ти держитель великої землі й повинен знати людську душу, як колодій знає дерево, з котрого щонебудь зробити можна. Отож ті два гачки: женщина й золото се наймогутнійші підойми людських ділань. Але що женщина йде звичайно за золотом, отож та друга підойма ще важнійша від першої. А вага богатства в тім, що ним зможеш скріпити свою волю й опанувати других. Все те — то каміння, яким вимостиш собі шлях у життю, як корито дністровим водам. Тоді не боятимешся зради, бо всі й вся плистимуть тим вимощеним коритом. І ще пам’ятай, що в часі мира найліпші слуги княжі се чужинці: вони невкорінені в сю землю й одинока їх опіка власть княжа. Але в часі війни, коли хуртовина зніметься над твоїми землями, тоді вони щезають так тихо, як прийшли. Бо їх не вяже тут рідна земля: вона їм не рідна. Все те каміння для корита могутности твоєї. А жере-лом її будь ти! Просякай усе й все постійно роби, витревало, і все блищи: Бо народ любить блеск, любить золото й силу, велич і справедливість..."
Молодий княжич думав над словами батька, що тепер як олива лагодили біль, завданий перше немилосерним осудом людий.
— "Отож зради нема?" — запитав.
— "Нема, мій сину. А те, що нерозумні люди так називають, спричинює нерозум князя, неприготуваннє діла й уживаннє чужих рук там, де треба своїми обійтися".
— "І зломання присяги нема?"
— "Для князя нема, дитино. Як княжий колпак не лицює смердо-ви, так присягою не ’завершують неможливих річий. А хто вимагає того, той сам собі винен, коли йому не додержать присяги, як винен смерд нерозсудний, що вдіне княжий колпак!"
Ярославу робилося студено від думок його батька — так, немов би йому в груди щезло все, що мав там досі й зробилася якась^ рапава порожнеча; як у маю зелена муха-майка об’їдає свіжу зелень листочків ясеня, що весело вигріваються до сонця, так никли одна по другій його мягкі мрії про будучність. Але старий князь знав, що засіяти на тім порожнім місци.
Він мав синови ще щось сказати й то щось такого, на чім йому особливо залежало. Але немов боявся підійти до тої теми, немов уважав, що за мало ще розговорився зі сином. Продовжав дальше бесіду, шукаючи в умі способу, як перейти до того, що хотів сказати, бо заздалегідь обдумані способи не складалися йому.
— "Я — продовжав князь — згадав тобі про женщину й золото. В Руриковім роді, з виїмком Володимира Святого, не було таких визначних князів, що тратилиб свої сили на погоню за жінками. Мужі того роду ходили за женщинами лиш остілько, оскілько треба було, щоб осягнути продовженнє роду. І женилися розумно, де тільки вимагав інтерес їх роду і землі — то на блискучім дворі Византії, то з княж-ними западу, півночі й полудня, то з дочками могутних каганів — Половців. Для того ся небезпека менше тобі грозить, як тільки зробиш оден розумний крок. Притім пам’ятай, що добра жінка се половина долі в життю. Але те, чого люди шукають в жінках, є тільки в тих гарних єлинських подобах, що їх привезла твоя матір: непорочна краса й незмінчива постійність. І се, здається, чули всі князі наші з виїмком Володимира. Але в оцінці богатства були вони необережні. Розумілися на нім лиш Олег, Ігор і Святослав, розумівся й Володимир Великий. Глянь тільки на шляхи, якими йшли вони походами своїми: вони натискали на Задунайські землі й на золотий ключ до них, на город Ви-зантію та волости її. Перечитуй уважно найстарші договори наші з цісарями Византії. Вони ясно говорять, як розуміли прапрадіди твої, що князь лиш тоді буде богатий і могучий, коли буде богатий його народ. Приглянься тим льготам, які виробив Олег нашим купцям у Византії. І не пустий був на те розуміння Святослав Завойовник, що в своїх бурливих походах шукав осередка для складів шкір і воску, меду й збіжа з земель наддніпрянських. А Володимир Великий не тільки йшов уперто старими шляхами богатства, але кинувся й на нові — сюди, на запад сонця, де тепер ми засіли на його слідах. Але якраз на нім зломалося в Руриковім роді розуміннє богатства, а зломала його вже в самім Володимирі — нова віра, до котрої він занадто пристращався, таксамо як до женщин. А що вона говорить: "Роздай імініє своє", то він оставив по собі пусту скарбницю княжу. Ба, вже на довго за здоровля свого не мав чим оплатити нових варяжсь-ких полків, хоч треба їх було, бо від сходу сонця надтягали орди, що перебивали шляхи на полуднє. Отож ти, мій сину, не пристращай-ся до нічого. Ти князь і ум твій нехай буде холодний, як той верх Чорногори, де все здоровий холод віє. Пам’ятай, сину, що на верхах вічна, безжалісна студінь, а тепло тільки в закамарках долів. І тільки міцні витримують там, міцні духом, що не знають зневіри. Ти всему знай ціну й у всему май міру!"
Молодий Ярослав ніжно перебив батькову мову словами "Про богатство вчив мене много вчитель з Византії, котрого ти спровадив..."
Батько з оживленнєм спитав:
— "І якже ти зрозумів його науку?"
— "Він і сам учив і книги давав мені всілякі, а матір радо мені помагала, щоб я зрозумів добре мову Єлинів. З їх писань я знаю, що "хремата анер"1, бо хто не потрафить добитися майна, той не має розуму або витревалости в своїх змаганнях. Хоч Арістофан хвалить бідність, але робить се він очевидно тільки для того, що бідність додає ліпшим людям остроги й вудил до праці та старань, до суперництва з другими. Суперництво в кождій праці се для Єлинів найважнійша річ, про його вчився я вже у Гезіода "Роботах і днях". Щойно опісля появилися всякі босі фільософи, що хвалили бідність безоглядно, але їх я не розумію. Та дуже подобається мені те, що написав Талєм про біду..."
Тут молодий княжич звернувся до великої скрині, де лежали книги, бібльоси, пергаменти й папери князя, та, піднимаючи віко, сказав:
— "Ти позволиш... учитель казав мені, що вже той твір віддав тобі. Я зараз вишукаю його..."
Досить довго перекидав у великій скрині, причім з очевидною любов’ю до книг піднимав гарно оправлені старі хроніки Синкельоса,
Монахоса, Скилїдзеса; вкінці витягнув великий енциклопедичний лєксікон Суідаса, зіставлений на основі праць учених комісій, установлених Константином Порфірородним, пошукав у нім за чимсь, поклав на давне місце й далі шукав.
Старому князеві аж очі сяли з радости, що його молоденький синок прикладається до писань розумних Єлинів, про які він сам знав тільки мало й то більше зі слуху, чим з читання, хоч добре заступав їх собі великим досвідом свого бурливого життя. Занявся ними щойно від часу, як хороба пригвоздила його до дому. Від тоді читав сі книги, але ізза мови, якої не опановував як слід, раз-у-раз просив о поміч свою подругу, що була з роду цісарів Комненів. Молодий княжич, знайшовши потрібний йому звій, розвинув його й гладко читаючи, перекладав батькови:
— ..."Ось, бачиш, як тут говорить Бідність: ..."Чому воюєш зі мною? Чи я позбавила тебе чогось доброго? Чи умірковання? Чи справедли-вости? Чи мужности? Чи ти не маєш необхідних річий? Чи не даю тобі тілько леговищ, як велика земля? Чи не маєш за ложе листя?.. Чи не даю тобі недорогої й невибагливої приправи — голоду? Чи не той їсть з найбільшою приємністю, хто спрагнений? А чи хто коли жадний — марципанів або хійських вин?..."
Старий князь, пересуваючи помалу золотий нашийник, слухав з найбільшою увагою думок, якими син одушевлявся. А коли він скінчив, поважно відповів:
— "Сі думки, які ти так гарно перечитав мені, дуже добрі. Вони такі добрі, як мід для пчіл, живе мясо для парда, овес для коня. Але як кожда порода сотворінь потребує свого корму, так само її з духовим кормом для людий ріжної породи. Розумний чоловік не кормитиме медом парда й коня, мясом пчоли й коня, вівсом пчоли й парда, бо се противне тілу їх і вони того не приймуть тай погинуть. Чоловік їсть усякий корм звіринний, як тільки відповідно приправити його, без шкоди для тіла свого. І тим людське тіло вигіднійше для людий. Але не всякий духовний корм вийде людині на пожиток, коли вона перейметься ним. І се, що ти перечитав добре знати й навіть примінитися до того, як прийде час походів і невигод. Але сі думки непризначені для князів: се духовий корм і напиток для простих людий, щоб не йшли до богатства всякими поганими способами, що ломлять порядок у городах і волостях княжих. До простих людий числю я й бояр і тіюнів і тисяцьких і посадників, словом усії, що не мають колпа-ків княжих і найвисшої власти — з виїмкою духовенства. Бо духовенство має подібну до княжої власть. І з ним ти добре жий і дбай про нього, особливо про ченців і монастирі. На них опри свій вплив на народ і дбай за їх дочасні добра, але тільки доти, поки вони самі про ті добра не дбають.