Земля садівничих

Барка Василь

ПЕРЕДМОВА

Кожного століття ставлено незримі терези для судних мір: на людську долю, особисту і збірну, в подіях з празничним екстазом чи оскаргою, як на звірячі — з димом від чергового історичного адища, самозаподіюваного в зведеності народів.

Проти грізного розбиття і спалення, спромігся людський дух на неоцінитні здобутки; ними вже навкруг оточено: мов сповито! — всю землю.

Недавнім часом філософи і вчені, зокрема наш земпяк, академік Володимир Вернадський (1863-1945; основоположник біогеохемії) — вґрунтували, загальноприйняту тепер, теорію про ноосферу ("нбос" — думка, "сфера" — в значенні обкружности для плянети).

В. Вернадський визначив світотвір як організм, де людство, становлячи єдність, впливає сипою думки і змисно спрямованої праці. Від того — "новий стан біосфери, що до нього зближаємось, не помічаючи, це ноосфера": в ній розум людський перетворює землю, як новий "геологічний феномен". Звідси сподівання академіка: "Я дуже оптимістично дивлюся вперед. Думаю, ми переживаєм не тільки історичний перелім, але і планетний".

Також П. Тичина в поемі "Фуґа", на початку двадцятих років, проголосив: "Інтуїцій ріка і радіо-струм, мов безумна рука — роздверять космос! І не буде замка". "... і межі запланет розсунуться, і ми свій круг повторимо у вічнім рості до безконечности!.."

Захоплений незвичайністю перспектив, О. Довженко говорив про "космічну міру людських емоцій" — в літературі і фільмі.

Однак посвідчилось: міжнародні осяги в дослідах космосу і в перетворенні природи тепер — такі невиданно великі, як одночасно падіння в повсюдний розмир і заколот, пошесть злочинности, моторошні кривизни моралі та її катастрофи, аж на дні зверхмодерного дикунства.

Вражаючо справдилось остереження Сковороди: вченість — одного звисочйнила до небес, а другого спровергнула до аду.

Бо сама людська сила логічного пізнання, якщо відсторонена від світла з неба небес, не знаходить в собі запорук для одухотворення "стихій"; збиваючись на мате-ріялістичну знекриленість, не здужає рятувати серце і душу.

Один з новочасних проповідників окреслив особливі, крім широко знаних досі, духовні значення для видива чотирьох вершників в "Апокаліпсисі" Івана Богослова. І. Блідий кінь — фізична, матеріяльна сторона; бліда, бо не має життя в самій собі; тут їжа, пиття, приземний успіх (гроші тощо). II. Червонавий кінь — емоційна істота людини, пораблена своїми переживаннями, що приводять її та її найближчих — до мізерії; бо, замість контролювати емоції, як благодатні для нас і щедрі творчою снагою, підпадає людина під збурення їх і прямує до недуг та нещастя. III. Чорний кінь — інтелектуальна сторона: коли думку відокремлено від духовности і все переаналізовано наскрізь. При виключному пануванні самих розмислів, бракує вже емоцій і життьових барв, одухотворення і мистецької творчости; сама людяність людини занепадає перед науковістю її. IV. Білий кінь: вказує на духовну істоту; а лук вершника, то — мовлене слово з всепереможною силою думки і почуттів: при злагоді духовної свідомости, що вся приведена в послух для Христа.

Коли прийняти вияснення проповідника, в значеннях — символічний кінь білий запевняє, крім відкритої височини Воскресіння, також вхід в тутешній обшир, незрівняно кращий, ніж сьогодні інші, сусідні частини в панорамі властивої ноосфери. Він — порадніший для вічного порятунку; відкритий брамою, як вселенський "сад": там чимало гілок занапащених і здичавілих, обжертих пожежею і розбитих грозами, але здебільшого повно живого цвіту і плоду. Він, здається, сповнює судні міри: багатий скарбами "добропрекрасного", як назвали елліни. На жаль, мало відвідуваний, кругом обняв землю і стоїть над нею: мов Сковородин "Сад божественних пісень", при днях євангельського сонця. Справжня краса — одухотворена і добра: вона, як було сказано, врятує світ; якою могутністю? — мабуть: своєю чистою радісністю: втішністю, крізь нещастя, допомагаючи лікувати серця від моральних недуг і одухотворювати життя: наближаючи душі до світлости воскресного Царства, знаного від апостолів; супроти потворизни з часу, що надходить.

Згідно з думками в славнозвісній книзі "Про божественні імена" (гадають, ніби — Діонісія Ареопагіта, учня апостола Павла), від Блага, від Бога походить священне, "розумне" світло, що сповнює "наднебесних" духів і насичує вірних, як спервовічне "зверх-світло"; обновлюючи всіх, приводить до досконалости і навертає до істини. "Зверхсущне-Прекрасне називається красою, тому що відповідно приділяє красу кожній істоті, здібній її сприймати, і тому що, становлячи причину всякої гармонії та чудовности, вона, подібно до світла, назоряє їх всіх дарами своїх променів, що з неї струмують і прикрашують..."

"В Прекрасному все об'єднується. Прекрасне, як творча

причина, становить начало всього, приводить все в рух і зв'язує в одно через прагнення до своєї краси".

Один з найвизначніших релігійних мислителів XIX століття мріяв про втілення цього ідеалу краси — в "теургічному мистецтві". Взірці були здійснені минулими віками української історії — в чудотворних іконах, вершинних творах світового мистецтва: з рятівничою духовною силою.

Мета цієї збірки з нагадками про творчі взірці — обмежена: при начерках духовних портретів і стислих етюдах, складених різними роками, прозначити близькі нашій сучасності, живі прикмети в труді декотрих садівничих милої вселюдської ділянки. Можливо, хто побажає, пригадавши їх турботу, приєднатись уявою хоч на годину — до їх цілющої спадщини.

"Нехай духовна культура все йде вперед, нехай природничі науки ростуть все далі — в широчину і глибину, і людський дух удосконалюється, як хоче, але він не перевершить висоти і моральної культури християнства, як воно сіяє і світить в Євангеліях".

Й.-В. Ґете

Світло поезії старовинної і сучасної

"Поезія є, так би мовити, внутрішній огонь усякого таланту".

(Ф. Достоєвський, "Щоденник письменника")

Віримо цій правді; її висловили вдумливі автори.

Як оглядати виставку картин Вінстона Черчілпа (в Метрополітен-музеї, Нью-Йорк), вражає передусім барвна поетичність; дисципліновано злагоджений ліризм настрою. Від сильного характеру "внутрішній огонь" освітлює сюжети з різноманітною красою (особливо, скажім, "Озеро Карец-ца" та "Скелі біля Канн").

Естетичний "законодавець" нашого новітнього повістяр-ства М. Коцюбинський, чий здобуток ми стали забувати, накреслив осуд: "без неї (поезії) життя — злочин".

Країни, що мали перед собою вік визначної майбут-ности, діставали і розквіт поезії; занепад її віщував історичний декаданс або прихід суспільного нещастя.

Поезія — один із найдорогоцінніших дарів Духа людині: утішити її в клопотах, понурості і темноті матеріялізованого існування.

Той, хто з-посеред земних належав до наймудріших, апостол Павло, пильно читав книги грецьких поетів; з прихильністю цитував стихотворців Арата і Клеанфа — їх свідчення про Бога (Діяння 17:28): "ми Його і рід". Благословив поетичне уявлення про людей, як рід Божий.

З такою прихильністю ніхто серед учителів життя тепер поезії не читає, та й сама здебільшого втратила відчуття близькости Творця: свою сутність.

Про неосяжну таємницю поетичного слова писав у "Книзі семи замків" Руйсбрек — як про таємницю наближення Божого до людини.

Споконвіку в поезії звучить ніби "нечутна мелодія"; і Бетговен запевняв, що "мелодія — почуттєве життя поезії".

Як до всесвіту, так і до поезії ключ — музичний: як і їх стрій в першоджерелах.

Один дослідник з XIX століття визначив: "Серце природи виявляється у всіх відношеннях музичне, якщо тільки ви зумієте добратися до нього".

Для глибинного мелодизму Хуан де ля Крус в "Духовній пісні" дав назву безмовної музики. В ній, на погляд мислите-лів-містиків середньовіччя (Ролл, Екгарт, Данте, Люлл) приходить Божественна любов; вони ставили в центрі і короні містичного бачення світу — образ Христа розп'ятого: як сонця всепереможної любови до людської душі.

В поетичному мистецтві, в його найвластивішому виразі, наприклад, "Неофіти" Шевченка, — повно світла від того джерела.

Своє призначення: бути голосом, що нагадує про Царство Неба "в нас самих", поезія спроможна виконати тільки через подвижницьку відданість правді.

В творі одного містика (XIV ст.) Вічна Мудрість говорить, що одне дрібне слово, висловлене її устами, значно-значно перевищить "співи всіх ангелів, музику всіх арф, гармонію всіх милих струн".

Найсправжніша, духовна, краса в поезії — від Божественної правди: як дар.

На свій перший обов'язок поезія стала виразницею ласкавого поклику з неба: до кожної душі, — через вільно вибрані, в згоді з уподобаннями! — видива, картини, описи світу і почуттєвого стану. Не всі чують покпик, через буденну заклопотаність; але більшістю, знайшовши його в поезії, впізнають його світло, тон, характер; навчаються чути в своїх власних душах.

З усіх мистецтв вона, при найглибшій духовності свого засобу — живого слова, найсприятливіша для відчуття незримого світла.

Вершинна творчість її завжди виходила з внутрішнього відгуку для живої правди: навіть, якщо для неї треба було зректися всього І обернутися в старця з загрозою голодного пропаду.

Що відводить набік і намагається само визначити мету (незрідка — самолюбство і заздрість, мстивість і корисливість, політичний переднамір тощо), спричиняє поразку поета, хоч, можливо, здобутки в щоденності. Спокуси, перемагаючи, приводять до демонізації творчости, свідками чого ми стаємо часто: розкорінюється анти-мистецтво, як боговорожа і підмінна творчість, піднесена в чин мистецтва і його ролю.

Намагається скривити весь світотвір.

Супроти сказаного в Мойсея, 1-31:

"І бачив Бог, що все, що створив, було вельми добре", — супроти цього, вона зображує все, як вельми погане: без краси і мудрої доцільности в священній первооснові, як також без великого життьового змісту, радісности та почуттєвого багатства.

Тюрмою і знерадісненою пусткою викривлює прекрасний вигляд природи, а душу людську серед неї ставить глухою до Божого поклику, як стовп; без віри й істини; без мети духовної.

Поезію обертає в антипоезію; прищеплює найпоганіший смак.

Серед усіх трагедій людини, найглибша — трагедія її гріховного відділення від Бога, від небесних сил і життя в воскресінні.

Неминуча для вершинної творчости ("Страшна помста" М.

1 2 3 4 5 6 7