Дванадцять! Спізнився…
Він нашвидку вибачився перед дівчиною, що не може провести її до таксі, й чимдуж дременув угору. Довго шукав телефону, а коли нарешті знайшов будку, той самий далекий годинник сповістив, що минуло ще півгодини.
— Алло! Мені потрібен Горбатюк!
З трубки пролунав мелодійний жіночий голос:
— Сеньйора Леона немає. В нас сієста зараз.
— А, ч-чорт! — Сергій вилаявся вголос.
Але нічого не вдієш. Сам винен. Залицяльник!..
Сієста — обідня перерва, й триває вона у тропіках кілька годин, аж поки сонце не нахилиться до вечірнього пруга й не стане трохи прохолодніше.
Ряжанка навмання подався вздовж розкішних вітрин. Майже біля центральної площі його увагу привернула вивісочка: "Даю довідки про все, що вас цікавить у нашому місті". Сергій витяг з кишені зібганий банкнот і просунув у вийняту шибочку.
— Прошу вас, мені потрібна адреса…
— До ваших послуг, сеньйоре. Моя фірма забезпечує клієнтів будь-якою довідкою!
Й рука з напівмороку взяла банкнот.
— Яку б ви адресу хотіли мати?
— Рад… радянського посольства! — випалив Сергій. Рука за вікном на мить застигла, але банкнот стисла ще конвульсивніше.
— На жаль, не можу вам дати… здачі.
— Не треба здачі! — зозла крикнув Сергій людині-невидимці.
Посольство виявилося зовсім поряд. Сергій кілька разів пройшов повз кам’яну огорожу, за якою блищали пришторені вікна. Двічі за шторою хтось промайнув, але знадвору не видно було навіть хто то: чоловік чи жінка.
Ряжанка перейшов на той бік вулиці лише тоді, коли вартовий поліціянт звернув на нього увагу.
Хто то, цікаво, був за ширмою? І як він зустріне сьогодні його, Сергія? Чи знайдеться в нього добре слово для бідолахи емігранта, чи, може, покличе отого вартового, щоб витурив за браму? Взяти б і зайти оце… Тільки ні, треба вже почекати. Ось Левко позичить грошей, обіцяв же вчора ввечері, тоді й…
Десь близько третьої Сергій знову подзвонив.
— Сеньйора Леона ще немає.
Через годину — те саме.
О п'ятій секретарка запитала:
— Як ваше прізвище, сеньйоре?
І, почувши, відповіла:
— Сеньйор Леон щойно був і терміново поїхав кудись у справах… Куди? Не сказав.
Так щогодини набирав Сергій уже завчений напам'ять номер і щоразу стереотипно звучало: немає, не приїхав, не було ще, ні, не дзвонив. Після дев'ятої телефон перестав відповідати, й Сергій у пригніченому настрої почвалав до свого дешевого готелю. Але що там робити? Спати рано…
Й він знову звернув до океану. Сонце давно зайшло, на обрії переморгувались морзянкою два кораблі. З суходолу дув легенький вітерець. "Туди, на захід", — подумав Ряжанка й мало не вкляк від несподіванки.
На тому самому місці, що й удень, сиділа дівчина із золотавою короною коси. Сергій міг би заприсягтися, що вона сидить тут від самого ранку, коли б на ній не темна сукня, а поряд, замість пляжної торбинки, — кокетлива сумочка.
— Сеньйор здивований?
— Як ваша нога? — ніяково запитав Сергій, щоб не мовчати.
— Спасибі. Завдяки вашій допомозі… — лукаво засміялась вона.
— Пробачте. Але я інакше не міг зробити. Вершилась… доля мого життя, — хтозна-навіщо вибачався Сергій.
— Отак? Тоді я вам пробачаю.
Вона тільки тепер підвелася й подивилась йому у вічі.
— А нога — то дрібниця. Вдома тугенько перетягла бинтом, потримала в холодній воді, й розійшлося.
Дівчина знову засміялась, аж його в жар кинуло.
— Тож нехай лицарське серце сеньйора не крається.
Сергій не зводив з неї очей.
— Ви завжди… така?
Вона звела брівки:
— А саме?
— …колюча.
— На те є причина.
Сергій відчував безглуздість своїх дурних запитань, але якийсь лихий штрикав його попід ребра.
— І з усіма?
Цього разу сміх її задзвенів зовсім кокетко:
— Сеньйор стає дещо агресивним… Чи це не від темряви почали в нього прорізатись пазури?
Якась гемонська сила тягла Сергія до цієї дівчини. Такого він ще не відчував ніколи. Хіба що в дитинстві… до Оксанки. Але то було так давно, що вже й забулося. Зблякло разом Із дитячими спогадами. А тут…
Дівчина здавалась йому неземним створінням, породжуючи в душі тремку радість і забобонний страх. Сергієві здавалось — варто доторкнутися до нього шкарубкою рукою — й воно зникне як мара, як місячне видіння.
Дівчина малесенькими черевичками ступила на пісок, і Сергій повільно поплентався за нею. Він підсвідомо відчував, що робить не те: що йому зараз аж ніяк не випадає розмінюватися; що від завтра починається нове в його житті й він мусить не зв'язувати себе ні з чим, що нагадувало б про минуле, яке кінчається сьогодні. Усе це він розумів, але не мав волі прибрати серце до рук.
Довго блукали вони вздовж води твердою мокрою смугою нічного пляжу, а океан тихо нашіптував про щось небачене й нечуте. Вона говорила, Сергій майже не озивався. Про що розмовляли — він навіть не давав собі ради. А коли доводилось відповідати, говорив тихим голосом, бо нічне небо, й оця таємнича безодня океану, й блакитне світло місяця були зовсім поряд, на відстані простягнутої руки, а про таємниці ж ніколи не говорять уголос… Ту мить він був твердо переконаний у цьому.
Згодом вона пішла поруч, і Сергій остерігався торкнутись плечем до її плеча, бо видіння — він це знав — неодмінно зникло б. Він боявся навіть глянути на неї прямо, бо видіння — то відома річ — розсіюється під прямим поглядом. Не думав про забобони й пересуди, йшов, мов сновида, нічого не бачивши й не чувши. Відчував лише якусь приємну млість у серці. Невже це людяна отак сприймає щастя? Але він боявся й думати про нього, бо воно безпритульному заблуцІ було незнайоме…
Потім дівчина сказала, й це здалось йому тяжкою несправедливістю:
— Пізно як, діво Маріє…
Уже втретє пролунав самотній удар годинника десь у місті, й вони повернули назад.
Біля трамвайної зупинки дівчина занепокоїлась. її крок став ширшим, і в темній тиші лунко цокали металеві підборчики. Через деякий час вона зупинилась. Туго клацнула защіпка сумочки.
— Діво Маріє, не знаю тепер, що й буде…
Сергій нічого не второпав. Він подумав лише про те, що на його шляху стрілася дівчина; таке трапляється не кожному смертному, такі дівчата їздять тільки в блискучих американських лімузинах і приступні хіба що обранцям.
Тим часом вона вдруге занишпорила в сумочці.
— Ключі вдома забула…
Сергій подумав, що тут він таки завинив, але оте почуття високості не залишало місця для смутку, і якомога недбаліше заспокоїв її:
— Ото лихо! Подзвоните. Відчинять. Є ж удома хтось!
Певно ж, і покоївки, й льокаї — іншого він не припускав.
— Вам легко казати… Ви не знаєте мого батечка… Діво Маріє, що тепер буде!.. Бідолашний татусь так дбає про моє виховання, а я… Ну, чого ж лицар похнюпився?.. Порадьте що-небудь. Ну!
Від її переполоху Сергієві стало чомусь весело. Його знову, як перше, охопило оте почуття хлоп’ячої задерикуватості, але тепер він просто жартував, не турбуючись, який вигляд мав би збоку.
— Пропоную два варіанти, сеньйорито. Або ж ви йдете й дзвоните самі, або ж ми йдемо й дзвонимо вдвох, ї я засвідчую вашому суворому татусеві алібі його доньки в будь-яких аморальних учинках!
У півтемряві було видно, як вона підкопилила губку.
— Жартуєте… А мені не до жартів.
Сергій закусив вудила:
— Ну, то що ж, тоді залишається третій варіант. Як би це сказати — нейтральний, чи що?
— А саме?
— Середнє між першим і другим…
— Точніше не можна?
— Будь ласка: ви ночуєте в мене! — зареготав Сергій, задоволений своїм дотепом.
Дівчина стояла, мовчки колупаючись носачком у тріщині тротуару. А її відповідь була для Сергія громом з ясного неба:
— А що мені залишається робити…
Червоний, мов печений рак, Ряжанка діяв, як уві сні. Машинально дав знайомому вже індіяниновІ-швейцару "на чай", машинально намацав у дверях шпарку й устромив ключ, так само запер двері зсередини.
— У вас одне ліжко?! Чому ж благородний сеньйор не попередив мене? А де ж я спатиму?
— Там, — кивнув Сергій на не зовсім привабливу залізну раму з пролежаним матрацом.
Брівки здивовано полізли вгору.
— А сеньйор?
— Про мене не турбуйтесь…
— Ну, тоді відверніться. Я хочу спати.
Сергій погасив світло, підсунув єдиний стілець до вікна й сів спиною до ліжка.
Від довгої мовчанки аж у вухах дзвеніло.
— Мій бідолашний татусь, очевидно, вважає, що я в приятельки…
Знову мовчанка, ще довша й нестерпніша. Ряжанка навіть боявся дихнути.
— Сеньйорові на стільці буде трохи мулько…
Сергій дослухався, як кров гострими молоточками клепле йому в скронях.
— Якщо сеньйор обіцяє не виявляти агресії, я дозволю йому примоститись на ліжку скраєчку…
Сергій, мов на пружинах, ураз підвівся…
* * *
— Скажи, ти багато мала… таких, як я?
Вона лапнула сумочку, що висіла на бильці ліжка, дістала сигарету, клацнула запальничкою.
— Таких допитливих — жодного…
— А все-таки?
Вона відвернулася до стіни.
— А все-таки — час поспати. Незабаром розвидниться. І взагалі — не перевищуйте свої… повноваження.
Сергієві немов заціпило. Але заснути він не міг. У голові роїлись безпорадні думки. На душі гірко. Ну чого варте його життя? І що воно взагалі таке, оте життя? Злети й падіння? Можливо… Хто його вигадав? Навіщо воно? Який у ньому сенс? І чи є в світі взагалі щасливі люди? Якщо й є — то тільки малі діти. А ледь випнуться з пелюшок — і життя починає їх мордувати… Хіба ж не так було й з ним?
У сім років утратив батька… Був дитячий подив та материні сльози. Як це так? У Ванька батько є, і в Оксанки є, і їхніх батьків ніхто не забирає… Як же без татка жити? Це поки не розумів усього. А коли збагнув, стало ще тяжче. За віщо згубили людину? Він же був такий веселий і лагідний, можливо, кращий за багатьох інших. Хіба такі вороги народу? Куди ж Сталін дивиться? Сталін же повинен знати, що батько — справжній більшовик. А він лише загадково посміхається у чорні вуса…
І в хлоп'ячій душі вмирала любов до тієї холодної людини з портрета. Але чому ж не тільки не зрадів, а й злякався, коли в кінці літа сорок першого року прийшли німці?
Цілком природно було зрадіти. Але не зрадів. Юний мозок намагався виплутатись із густого сплетіння суперечливих і не зовсім ясних думок, мов муха з павутиння. Часом, знесилений, уже схилявся до думки погодитися з тим новим, що настало в житті, але серце не дозволяло. Мати теж нічого не раяла, певно, й вона не могла в усьому розібратися… Ні, Сергійко не радів німцям.
Але чому ж він не зрадів, коли в квітні сорок п'ятого прийшли американці й звільнили Сергія й усіх його товаришів по неволі? Бо американці казали: в Радянському Союзі розстрілюють усіх, хто побував у Німеччині.