Врешті жеребець утратив волю до опору й кинувся бігти з горба вниз, Ольгів жеребець швидко перейняв його й погнав попід горою. Тепер уже Ольг трохи стишив коня острогами й опинився з боку горба, де галасували його дружинники.
Людвік нісся з правої руки, захищаючи щитом ліве плече й ногу, неспроможний застосувати свого меча. Ольг ударив його по голці шолома, шолом стояв зовсім набакир, затуливши Людвікові око. Людвік спробував поправити шолом вінцем щита, оголив коліно, Ольг саме замахнувся й рубонув, перетявши ногу майже до кістки.
Від раптового удару Людвік загубив щит, який упав просто під копита Ольговому коневі. Наступним ударом Ольг таки збив шолом разом із бармицею з Людвікової голови, а другим махом навідліг полоснув по вже беззахисних в'язах.
Людвік повис у сідлі, його закривавлений кінь погнав ще дужче. Ольг зопалу нісся слідом за ним, аж поки почув з гори переможні крики. Він ледве зупинив свого оскаженілого коня. З пагорба вниз гунули всі три деревлянські сотні, а варяги кинулись навтьоки, намагаючись вийти на лісову дорогу. На дорозі ще стояла валка порожніх возів, гридні не могли втікати всім скопом і розтяглись вервечкою, деревляни ж, добре знаючи свої місця, переймали їх навпрошки лісовими стежками.
З тієї січі вціліло не більше трьох або чотирьох, ще стільки ж здалося на ласку переможців, коли не рахувати конюших та візників.
Полонені варяги призналися, що інші сотні Людвікової дружини розповзлись у дань по сусідніх селах та хуторах, і до вечора того дня деревляни перешинкували ще кілька варязьких сотень, які й гадки не мали про вранішнє побоїще та Людвікову смерть.
Наступного дня воєвода Зорич наказав псредивитися всіх побитих варягів. Мстислава Свейнальдрсона серед них не було. Це засмутило Зорича. Він пішов до свого важко пораненого князя й сказав:
— Начувайся, княже: Местиша Варяжко втік. Правитиме з тебе за кров свого брата.
— Коли я зміг Люта, — пошерхлими від жару губами прошепотів деревлянський князь, — то Местишу Варяжка й поготів зможу.
Він лежав у сільській хаті на дерев'яному полу, вкутаний по шию бурим ведмедном, його ріденькі юнацькі вуса й оселедець на бритій голові робили Ольга дуже схожим на батька Святослава, якого воєвода Зорич добре знав, двічі бувши під його проводом у походах.
— Дажбоже, поможи, — раптово розчулився старий витязь, дивлячись на ті вуса й той княжий чуб, що в'юнився з два дні не голеного тімені Ольга.
Ще не стара господиня хати тихенько палила піч, обережно зиркаючи з-за коминка на немічного князя та боярина. А за піччю кувікало зовсім маленьке порося, ширячи по хаті гострий дух свинячого племені.
— Викинь його звідціля! — гримнув боярин, аж тепер звернувши увагу на порося. — Не бачиш, хто ото-о лежить? Бо як підберу те порося разом з цьою п'їччю!
— Зараз, зараз, бояриночку, винесу в хлів... — схопилася господиня, полізла рачки за піч і заходилася витягати порося.
Боярин сердито хмикнув і відвернувся до покуття. На божниці стояло кілька скудельних лельок та опецькуватий дерев'яний домовик, а під божницею золотів дорідний сніп жита, присвячений різдвяному коляді. Віконця на чолі й причілку хати були запнуті кабанячими міхурами. Дим з печі висів під стелею й не виходив надвір, хоч димова дірка над дверима була відтулена. То був незаперечний знак, що мороз улігся й ось-ось почнеться відлига. Зорич іще раз глянув на піл, де Ольг обливався потом, і пішов розшукувати старосту села,
Князеві потрібен був знахар чи відьма.
Відьом у селі виявилось аж три, й воєвода Зорич привів їх до пораненого князя, хоча лікувати мала котрась одна. Лікування було складне й морочливе, оздоблене безліччю примовок та потаємних слів, але нога в юного князя брякла й червоніла, й воєвода Зорич никав довкола хати й намагався заглянути крізь вікно, бугаїним голосом клянучи Людвіка й лаючи відьом, що позавішувалися з хати ряднами та полотном: бува боярин проштрикне в шибі дірочку й порушить чари!
На плоту й воротях виснула дітлашня — самі смушеві клобуки та намистинами очі, а ратаї з жінками й жонами юрмились у вуличці віддалік, пошепки розпитуючи господиню, в якої став на постій іскоростенський жупан; більшого за малого боярина вони досі не бачили зроду-віку.
Час по час, обмахуючи рукою дітей з воріт, щоб но цвірінькали, Зорич ходив попід вікнами й наслухав, але чув тільки рипіння снігу під власними чобітьми та яке-не-яке відьомське слово.
По часі князь болісно простогнав, Зорич кинувся був у сіни, але одна з відьом посварилася на нього деркачем, і він знову тільки прогудів і вийшов.
Нарешті відьма покликала його. Дві зовсім старі сиділи на ослоні коло дверей, а молода заговорила тоненьким співучим голосочком:
— Прогнали ми нечисту силу за Прип'ятські болота і Чорний ліс.
У хаті пахло свіжою соломою й терпкими відьомськими відварами. Гарненька чорнява відьма перейняла сердитий погляд боярина й узяла його за рукав.
— Це хата моєї братихи, — сказала вона. — А брат як пішов за Святославом, то й не повернувся. Вдова вона... Домовикові братишиному я вже вгодила, — перейшла до діла вона. — Й потвори супроти болячки створила: штирнадцять замовлянь. А дві ще вчиню взавтра. Болячка закрутиться й не зможе второпати, куди йти... — Про "дрібничку" відьма згадала між іншим: — Дасиш йому цьої відварини ще вночі, а над ранок я сама навідаюсь. Дажбоже, поможи!
Зорич стояв і лише безтямно посміхався — відьма приворожила його, він мовби скинув із себе літ із тридцять. Та вона приворожила не тільки його. Старі відьми кивали на кожне слово чорнявки. Зорич уперше бачив таке, щоб старими верховодила молода відьма.
Коли вони пішли, Зорич підступив до полу. Князь Ольг спокійно спав, не марячи й не метаючись у лихоманці, тільки піт рясно виступив на лобі до маківки, з якої в'юнився княжий чубець.
Воєвода сів край полу й прокуняв сливінь до півночі, а коли заспівали перші півні, Ольг зітхнув і мовив:
— Ти тут?.. Як мислиш: Ярополк домагається мого живота?
— Братня кров не водиця...
— А той казав... учора перед боротьбою... — Ольг уникнув назвати вбитого на ім'я — це було б лихим знаком і штовхнуло б занапащену душу супроти нього ж.
П'ятдесятирічний воєвода прогудів:
— То все кови Щековича. Коб я пропав, якщо неправда.
— А я вже його забув, — сказав поранений. — Йому тоді минав тринадцятий рік, а мені було роком менше, коли батько нас поділив. — Цього разу він говорив про брата Ярополка. Й раптом перекинувся на зовсім нове: — Ти ходив з батьком до Царягорода, який він?
Ольг утратив багато крові, в нього був жар, хоча відьма начебто зробила всі необхідні треби. Але молодші князь нагадав про щось таке, що всі останні літа не давали Зоричеві спокою, й він сказав, мовби говорив сам до себе, бо навряд чи Ольг міг би зрозуміти його, хоч би й не був отакий недужий:
— Негоже вчинив князь Святослав. В Іскоростені мав би сидіти інший.
Ольг сперся на обидва лікті й несподівано таємничим голосом прошепотів:
— Я це знаю! Тут не моя земля... Іскоростень по крові належить іншому... Нащо Святослав так учинив, боярине?
— То не він. То стара княгиня. Якби він був тепер живий... А вона взяла з нього перед смертю клятву. Пресвітер Григорій казав, що змусила Святослава їсти землю.
Ольг знову відкинувся навзнак і притих — Зоричеві слова його виснажили. Але згодом він із заплющеними очима проказав:
— Хай ось видужаю... Подамся до Новагорода і скажу: ти сідай в Іскоростені, бо це твоя дідня й матірна земля, а я вже сидітиму на Волхові.
— А Доброчин?
Ольг не відгукнувся. На таку відповідь йому бракло сил. Коли Зорич напоїв його відьомським зіллям, він поринув у важкий сон. Життя в ньому боролося зі смертю, а ще не співали й другі півні...
А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
...Після великодня, десь у четвертий чи п'ятий купальський день, іскоростенці вздріли по той бік Ужа печенізькі роз'їзди. Батько мій звелів зачинити город і попідв'язувати мости до воріт, підняти забороло греблі й понапускати в рови води з річки.
Печеніги перейшли Уж, облягли Іскоростень і стали кругом нього вежами: сила-силенна гостроверхих веж, ніхто з наших досі не видів стількох печенігів. Од краю до краю поля самі вежі та кінські табуни. То були ті самі печеніги, що їх Ігор посилав на задунайських булгар. Тепер вони повернулися з Булгарії, витолочивши їхній край, — на догоду грецькому цареві.
В нас уже половіли жита. Хоч ратаї попалили свої села ще з осені, але ниви засіяли й тепер по двох тижнях сподівалися на добрі жнива. Й година стояла добра й сонячна. Та які там жнива, коли кругом печеніги! Тепер вони пасли коней у наших житах, а льон та коноплі випалювали й толочили. Так їм наказав чинити київський князь.
Ми виходили вечорами на городські заборола, кругом города палали тисячі багать, жеребці іржали, вгодовані на наших житах, степовики пекли над багаттями конину, сміялися й співали диких пісень.
Молоді пани казали мому батькові: "Не стає сили дивитися на сих кобиляків. Пусти нас із города, попалимо трохи їхніх веж!" Батькові теж сіпалися руки, коли дививсь на попалені й витолочені жита, але він не міг вийти супроти печенігів. Таку силу можна було здолати тільки гуртом, а гінці не могли пробитись до Вручого: печеніги пильнували город і хапали всіх висланих батьком гінців.
А коли з Вручого надійшла вістка, літо вже кінчалось і зачалися дощі.
Наші вдарили водночас із Вручого й Іскоростеня, попалили багато веж, печеніги кинулися навтьоки за Тетерів, у тепліші полянські степи, де паша ще не встигла вимокнути. Люди повернулися до своїх городів. Земля кругом була порожня й чорна, ялова земля: тієї осені ніхто не вкинув у борозну ані зернинки жита.
Люди впали в чорну журбу: що діяти? Хліба в городських засіках ще трохи було, але ж попереду зима і проліть. Дума вирішила послати валки на Волинь — виторгувати на зиму жита, щоб якось протриматися рік, порятувати народ од голоду.
На вічі городяни й оратаї збирали золото й срібло, але дороги геть розгрузли, доводилося чекати зими.
Та коли перестали дощі й почалися перші приморозки, з Києва насунула велика рать: уся молода й старша Ігорева дружина.
Ігор знав, що ми довго не всидимо в городі, та й хто того не знав: Деревня земля не сіяла ж і не жала.