Вирвалось у ідіота... Простіть, я розумію ваше становище, Леоніде...
Леонід. Моє становище? (Непорозуміло озирається). Моє становище? Що ви мелете? Це мені подобається! Та ви знаєте, що за це морду б'ють?!
Трохим (тихо). Бийте... Серйозно говорю: бийте...
Цінність Маркович. Ну, панове! А, боже мій, от цього ще не хапало... Ти диви! Може, ще дуель, скажете? Це добра справа... Заспокойтесь, Леоніде!
Леонід (дуже хвилюючись). Я — спокійний. Мені нема чого заспокоюватись... Хай інші заспокоюються... Скоти!!! Ви повинні впасти на коліна перед нею (показує на Марусю), сліди її цілувати. Ви... ви... повинні благословлять, що в нашу організацію ввійшла така людина. А ви... ви всі тюкаєте на неї за її святий, геройський вчинок... (Раптом обертається до Оксани). А ти... А тобі сором! Ці твої посмішки і хмикання недостойні людини... Не великодушно, низько, погано! Я тебе поважав, а тепер...
Оксана (жорстко й різко). А тепер побіжиш за мною!
Леонід. Що-о?
Маруся круто повертається до неї.
Оксана. Те, що чув. Ну, годі сентиментальності розводить. Цінність Маркович, все вже скінчено? (Раптом до Леоніда). Тільки пам'ятаєш, що я сказала? Два рази одного любить не вмію. Я — не великодушна: лучче не біжи за мною. (До Цінності Марковича). Справа скінчена?
Цінність Маркович (який весь час поривався зупинити розмову, поспішно). Я не знаю... Треба б ще...
Л е о н і д (до Оксани). Ти — смішна! Розумієш ти? З тебе тільки сміятись можна! "Побіжиш". Ха-ха-ха!.. От за ким я побіжу. (Показує на Марусю). От за ким я рачки поповзу... Вона вище вас усіх! Краще, прекрасніше! Ти недостойна башмак її поцілувать!
Оксана (теж розпалюючись ненавистю). Да? Ану, ти, поцілуй її тепер, як цілував колись мене? Ха-ха-ха!
Леонід. Оксано!
Оксана (зі злим викликом). Що?
Трохим (з мукою). Годі! К чорту! Я більше не можу! (Хапає з гвіздка капелюх і біжить у двері).
Цінність Маркович. Панове, панове! Заспокойтесь! Оксана, Леоніде... А боже мій! Так же з справою не можна. Що ж це таке?..
Оксана, важко дихаючи, натягає рукавички. Маруся сидить непорушно-закам'яніло. Леонід швидко ходить по хаті.
Оксана (зірвавшись з місця, швидко підходить до Марусі, простягає руку, суворо). Простіть. Я любила його. Ви одняли. Простіть.
Маруся (злякано, не розуміючи). Що?
Оксана круто одвертається й швидко виходить із хати.
Цінність Маркович. Та куди ж ви всі розбігаєтесь! Що ж це таке? їй-богу, я ні чорта не розумію... Ану вас к чор-р-р-ту усіх. Це просто... Я не знаю. Тут іменно божевільним зробишся... (Хапає капелюх і сердито виходить, щось бурмочачи).
Мовчання.
Маруся (ворушиться, потім з страхом і тоскою бере себе за голову). Господи!.. Невже не треба було?!
Леонід (зразу зупиняючись, злякано). Мовчи! Мовчи, Марусю! Треба! Треба було! Чуєш? (Стає перед нею на коліна, хапає руки її, цілує). Треба! Треба! Я люблю тебе! Люблю, люблю, люблю!
Маруся (тихо). Чи я ж цього ждала? За що ж?
Леонід. Нічого, нічого... Вони — дикі, скоти... Тебе
оцінять. •
Маруся. Леоніде! Через що вона так сказала тобі?..
Леонід. Мовчи! Вона — божевільна. Од ревності, од заздрості, од низьких своїх інстинктів. Паскудна, пошла женщина!
Маруся. Це — неправда, Леоніде?
Леонід (злісно встаючи з колін). Та неправда ж, неправда, ніколи цього не буде. Я тільки ненавиджу її!
Маруся. Ти любиш мене, як і... раніше?
Леонід. О, Марусю! (Хапається за голову, з мукою). Навіщо такі питання! Я молю тебе, не питай так, не питай ніколи! Чуєш?
Маруся. Ти боїшся?
Леонід (кричить). Я нічого не боюсь! Я люблю тебе! Годі про це... Ходім!
Маруся. Ходім... (Встає, застигає, ворушиться, видно, хоче щось сказать і не одважується). Леоніде!
Леонід. Що, Марусю?
Маруся (мнеться... Рішуче). Іди сюди... Ближче...
Леонід підходить, вона кладе йому на плечі руки і близько нахиляється лицем до нього; хвилюється.
Маруся. Слухай... Прийди сьогодні до мене. Прийди, як... як муж...
Леонід. Ах, Марусю!.. (Трохи одсовується). Навіщо ти це тепер?..
Маруся (жалко зігнувшись). Ні, Леоніде?.
Леонід (з стражданням). Марусю! Не треба... Потім! Ти сама сказала, щоб чистим піти. Потім, все потім...
Маруся (помалу, вбито схиляє голову і стоїть якийсь мент: Потім підводить, нудно блискає очима й говорить). Так. Ходім.
Леонід. Марусю... голубко. (З мукою й ніяковістю). Ти, може, думаєш, що я того не хочу, що...
Маруся (поспішно, злякано). Не треба! Не треба! Ходім!.. Не муч... Не треба... Ходім! (Швидко вибігає з хати).
Леонід (за нею). Марусю! Марусю! Та хіба ж...
Завіса
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Ніч. Поле. На заднім плані видно тюремну стіну; за стіною тюрма, збудована на кшталт літери П. Вікна її жовтіють у тьмі квадратиками: з деяких видно голови в'язнів, які то ворушаться, то зникають, то непорушно темніють у них. Іноді виразно, хоча дуже глухо, чути, як перегукуються в'язні між собою. Можна часто розібрати окремі слова. Ввесь час цього розділу перегукування не перестають. На сцені нікого. Серед різних згуків ночі чутно з тюрми чоловічий голос:
— Га-ля-а... Га-а-ля-а!
Пауза.
Тонкий жіночий голос: А-а-а? Чоловічий голос: За-спі-вай-те-е! Жіночий голос: А-а?
Два чоловічих голоси разом: Заспі-вай-те!.. Жіночий голос: О-о!..
Пауза.
Два різних голоси співають:
За тучами, за хмарами Сонечко не сходить,— За лихими ворогами Мій милий не ходить.
Обережно крадучись, з'являються Трохим і Цінність Маркович, зупиняються, озираються. Балакають придушено.
Цінність Маркович. Тут... (Прислухається). А тих ще немає... Погано.
Трохим. Зараз прийдуть...
Цінність Маркович (заклопотано). Ех, боюсь я, їй-богу, казав я...
Трохим. Ну, нічого. Вона просто хвилюється... Цінність Маркович. Ах, любчику мій, і ми не
з ангельським спокоєм ідемо, але ж не виробляємо того, що вона...
Трохим. Нічого... Вона більш нервова, та й годі...
Цінність Маркович. Ая все-таки боюсь. Боюсь, що встругне яку штуку отут, і май тоді... Цей її сміх, задумливість, чудні очі... Ех, не дають вони мені спокою! Серйозно, любчику, її не можна покидать одну. Я думаю, що їх треба вдвох зоставить на однім посту, хай собі тут буде з ним. Той хоч не дасть чогось зробить... А на її посту я сам стану, як треба вже буде приймать. Серйозно. Інакше я ні за що не ручаюсь. Чудна вже вона дуже стала за ці дні...
Трохим (хмуро). Да. Якась... Іноді так жалко дивиться на всіх, така... нещасна, що... Ех!
ЦінністьМаркович. Ну, а я їх поставлю тут обох. Ій-богу. Я не можу...
Трохим. А не образиться?
Цінність Маркович. Ну, чого їй ображатись?
Трохим. Та вона тепер така якась вразлива стала... Трохи не так сказав чи глянув, вже, гляди,— образилась. Прямо аж дивно... Зовсім інший характер став... наче краса й душу робила гарною...
Цінність Маркович. Тш! (Слухає). Ні, мені показалось... Ображатись їй нічого. Скажу, що на цей пункт більше народу побіжить, що Леонід сам не управиться... Та я думаю, що вони нічого проти цього не матимуть. Принаймні вона...
Трохим (задумливо). Да, принаймні вона... (Стріпується). Ех! Ну, що там! Робіть, як знаєте. Я свій пост знаю, а за інші не відповідаю. Це—ваша справа.
Цінність Маркович. Да! Так я так і зроблю, хай собі чи ображається, чи ні... Поставлю отут обох і хай собі милуються, якщо матимуть охоту сьогодні милуватись... Щодо мене, то я люблю інший час і місце для цього... А чуєте, як все чуть з тюрми?
Трохим. Тихе й чисте повітря сьогодні... Зір багато.
Цінність Маркович. Да... (Прислухається). Ну, що ж це їх немає?
Трохим. Ми швидко йшли. Зараз, мабуть, будуть...
Цінність Маркович. Вартовий коло будки ждатиме?
Трохим. Да.
Цінність Маркович. Хватить шворки? Трохим. На двох хватить.
Цінність Маркович. Так. (Ходить, нервово потирає руки).
Трохим (хмуро). Слухайте, Марковичу...
Цінність Маркович. Слухаю, любчику.
Трохим. Як той... Як, може, там щось трапиться зо мною... Ну, чорт же його знає... Ну, одірве к чорту голову чи який ідіот прострілить, так ви той... черкніть слова два по такій адресі: Черкаси, Марії Петрівні Кравченковій... Не забудете?
Цінність Маркович. Черкаси, Марії Петрівні Кравченковій... Не забуду.
Трохим. Мати це моя... Черкніть, значить, що так і так. Жалко, як не знатиме. Напишіть, що кланявся... Ну, та... Ну, і все. З того світу спасибі вам пришлю.
Цінність Маркович. Ну, що там про той світ! Ми якось ще на цьому подержимось. .їй-богу! Як-то співається: "Ой вип'ємо, куме, тут, бо на тім світі не дадуть; а хоч дадуть, не дадуть — все ж вип'ємо, куме, тут"... Аналогія трохи не той... ну, так і буде на сьогодні. Жаль — ми не випили трішки, артисти перед спектаклем п'ють... А їх все-таки нема. Це — погано вже. Погано. Чи не вчинила-таки чого Маруся наша? Ех, якби вже швидше мені втікти од вас... Ех, швидше! (Слухає). Співає тюрма... Співай, співай, серденько. Люблю я цей спів! Ні в одній опері я не чув ніколи співів з таким чуттям, як в тюрмі...
Трохим. Да-а.
Мовчання. З тюрми чується:
Эх, ты доля, моя доля, Доля горькая моя, Гей, не ты ли, моя доля, До Сибири довела (і т.д.).
Пісню прорізає різкий, тужливий свист вартового.
Цінність Маркович. А оцей свист — паскудна штука... А тих усе нема! А, бідонько моя, вони всю справу споганять.
Трохим. Шш! (Прислухається). Здається, йдуть. Цінність Маркович. Да, щось наче рухається... Двоє чи одно?
Трохим. Двоє. Вони... (Тихо гукає). Леоніде! Ви? Леонідів голос (глухо). Ми...
З'являються справа Леонід і Маруся.
Цінність Маркович. Що ви так довго? Леонід. Хіба довго? Ми й так поспішали... Маруся (хапливо, нервово). Спізнились? Га? Ми
просто бігли... Чуете, як співають. Усе чуть... Чуєте? Треба тихше балакать.
Цінність Маркович. Да, да... Тільки ось що, мої панове: перш усього, поменше хвилюватись. А друге таке: на цьому посту треба двох людей, бо на цей бік побіжить більша група... Я пропоную Леонідові й Марусі обом стоять тут. А я займу Марусин пост. Ви нічого не маєте проти?
Леонід. Я — нічого. Не знаю, як Маруся... Та раз треба...
Маруся (вражена). Чекайте... Значить, я не там буду? Цінність Маркович. Ви будете тут, разом з Леонідом...
Маруся. Ах, мені не це... Ну, все одно. Да, да, добре, я остаюсь тут. А Трохим, значить, на старому місці.
Цінність Маркович. На старому, на старому. Тільки дуже прошу не хвилюватись... Ну, Трохиме, ви можете йти в'язать вартового.