Були там люди й з Осеччини, Тарасовичів, ге навіть із Лядського та Чернина бачили наші декого. Так ото тоді воно й сталося.
Москалик пом'яв пучками цигарку, що чогось сама погасла, знову посунувся до Лебединського припалити й став пояснювати:
— Тут уся штука в тому, що в Петрівцях Захарчук крамницю держав. Чоловік він був справний і таки добре розжився на тій крамниці, поки в нашому селі Берко не завівся. Бувало, кому що треба купити, то сяде в човна, майне через Дніпро до Петрівців і — до Захарчука. Ну, а Берко з своєю крамничкою став йому на заваді: хто ж дурний їхатиме тепер до Петрівців, коли в своєму селі все що тобі треба — чи солі, чи сірників, чи, сказать мануфактури якої — все Берко продасть! Глядіть, чи не дешевше навіть, як Захарчук, продавав свій крам. Людям воно байдуже, чи в Берка, чи в Захарчука брати, аби ближче й дешевше, а Захарчукові Берко став поперек горла. А тут незабаром і той колот між людьми пішов, а далі й до Києва подались Куренівку брати. От саме під цей час і приїхав до нас, петрів-чан, один (потім уже дізнались, що то Захарчуків зять був) та й каже людям: "А ви що ж свого жида — на розплід, чи як,— бережете? У нас, у Петрівцях, усіх жидів повкидали в Дніпро, в Тарасовичах та Осеччиш теж, а ви що ж? — не люди хіба? Чи вам жидівська власть не надокучила?"
Воно, звісно, вроді й не випадало нам від інших одставати, а до того ж, запримітьте,— петрівчани — то такий народ, що, як де коня вкрали або з поля хтось копиці поцупив, то вже ніде не шукай, як тільки в Петрівцях,— дуже капосні люди там!.. Довго думати тут не довелося, тож ми й пішли до Берка. —
— Як? Отак усім селом і пішли? — перепитав Лебединський, пильно вдивляючись у простодушне Москаликове обличчя.
—_Та ні! Багато ж, кажу, з наших пішло тоді до Києва, ну, а коміки поховались або й зовсім розбіглись із села: самі знаєте — їм тоді не світило...
— Які — коміки? — не зрозумів Лебединський.
— Та всякі злидні, оті, що потім у комнезам позаписувалися. Комнезаможні, сказать...
Лебединський мимоволі внутрішньо посміхнувся: до Пла-хотки "комік" — як влипло, пригадав він миршаву, незграбну постать свого колишнього односельця, а от до Рябо-шапки — ніяк не підійшло б: це скоріше трагік, а не комік...
А тим часом Москалик оповідав далі:
— Душ із двадцять нас пішло — все отака каліч, як я, та ще декотрі старі. Одне слово, ті, що їх, сказать, у запасі в селі зоставили.
Заходимо, значиться, до хати (Берко серед села, за церк-
вою, крамничку держав і там же й жив з хайкою та двома
бахурами). "Здоров, Берку!" кажемо. "Доброго здоров'я,
люди добрі,— одвічає Берко й очима кліпає: — А чого це ви,
люди добрі, так пізно прийшли? У мене сьогодні шабес..." —
"Таке діло, Берку, що прийшли ми по тебе, щоб топити".—
"А за що ж мене топити? — питає Берко, й дрижаки його
взяли, як у трясці.— Чи я кому шкоду коли зробив, чи лихву
велику брав, як комусь гроші позичав, чи не давав вам на
борг солі, тарані або гасу? То чому ж ви такі лихі на мене,
людоньки добрі?" — "Ні, Берку,— кажемо ми йому,— ти
хороший жид був: і гроші позичав по-божому, і краму та
гасу, спасибі тобі, не раз на борг давав, і ніхто в селі не скаже
про тебе нічого поганого. Ну, тільки ж ти сам, Берку, поду-
май: петрівчани втопили своїх, у Тарасовичах та Осеччині
так само, і у Вишгороді втопили б теж, коли б їхній жид
не втік, як почув, що вашого брата скрізь топлять... Ну, а нам
же як? Сам бачиш, Берку, що інакше ніяк не можна! Так
виходить, що й нам треба топити... Жили ми з тобою по-доб-
рому, то давай і рішати будемо по-доброму. Помолись
своєму богові, коли хочеш, бери жінку й дітей та й підемо
потихеньку до Дніпра". ^
Щось заґерґотів Берко до своєї жінки, та — в плач, баху-рів сопливих пригортає, а ті й собі — кричати... Такий вереск, такий гвалт зняли, що хоч із хати тікай!.. Знову заґерґотів щось до неї Берко, а тоді до нас обертається. На лиці міниться й аж охрип чогось. "Добре, каже, я піду з вами — робіть зі мною, що хочете, тільки жінку та діточок пожалійте! Діточок маленьких! Вашим богом прошу вас, люди добрі! Будьте милосердні до них, не руште!" — "Та хіба ж ми проти того, Берку! — кажемо йому.— Тільки ж ти сам знаєш — треба все кодло — всі так роблять..."
Москалик простягнув руку по нову цигарку, а Лебединський, охопивши долонями голову, слухав, і, не мигаючи, дивився на Москаликове обличчя. У кошмарі, що нараз постав перед його уявою, було щось схоже на те, що він сам зазнав колись, але йому було невтямки: як міг кульгавий Москалик, з лиця нежорстока людина, так епічно-спокійно, навіть по-діловому розповідати про цю страшну драму?
Москалик підвівся й зашкутильгав до висячої гасової лампи підкрутити ґнота, щоб не чаділа, а Лебединський, не спускаючи з нього вражених очей, тихо спитав:
— І що ж — так-таки й втопили?
— Берка втопили. Та з ним повелися по-хорошому, ніхто його й пальцем не зачепив. Він затулив рукою очі й пішов з нами... Розумний був чоловік — сам бачив, що інакше ніяк не виходить. Коли прийшли до Дніпра, хтось легенько штовхнув його з кручі — то він тільки мелькнув... Ну а хай-ка — та дурна була. Ой, яка ж дурна! Пручається, мечеться, голосить, волосся на собі рве, поки одноокий Карпо Пили-пець не стерпів того всього та навернув її люшнею по спині. Так вона сама за Берком скочила...
— А діти? — майже пошепки спитав Лебединський, примружуючи очі.
— Діти? — перепитав Москалик і сплюнув набік.— Дітей не втопили. За тим гвалтом з хайкою про них наче й забули, а коли оглянулися, їх уже не було.
— Та їх же Пріська, отого Пилипця невістка, завела тоді кудись, а як усе втихомирилось, повезла до Києва здавати,— пояснила від печі Москаликова жінка, що досі мовчала й, пораючись коло печі, лиш прислухалась до розмови.
Москалик замовк і, нахилившись через стіл, щоб знову закурити городських цигарок, побачив, що Лебединський поквапно збирає свої речі й уже надіває на голову кепку
— А то ж куди? — здивувався Москалик, аж підвівся.
— На берег — може, хто човном до Києва буде їхати,— пробурмотів, не обертаючись, Лебединський.
— Таке! Та ще проти ночі! Ось сідайте та будемо вечеряти. Христе! — гукнув Москалик до печі.— Чи ти заснула там? Ану подавай швидше!
Але Лебединський уже накинув на плечі ремінь від ягдташа, взяв рушницю й, не прощаючись, як бувало завжди, за руку, лиш мовчки кивнув головою і мерщій подався з хати. Проходячи поспішно повз вікно, він почув, як Москалик, чи то до жінки, чи сам до себе, казав:
— Диви! Чи не навередило йому що? Був чоловік як чоловік, і на тобі!..
Далі Лебединський не слухав. Він притьмом вийшов з маленького Москаликового подвір'я й круто завернув з вулиці на бічну стежку, що збігала вниз до Дніпрового берега.
Коли відкілясь ізнизу повіяло вологою прохолодою і почувся десь легкий плюскіт води, він мерзлякувато здригнувся і піддав ходу, щоб швидше зійти з кручі. Мабуть, тої самої кручі, з якої хтось штовхнув тоді Берка в Дніпро...